Лія Марциненко — операційна медична сестра Луганського прикордонного загону «Помста», яка вже близько року працює за кілька кілометрів від передової на Донеччині. Попри те, що дівчина могла стати лікаркою після закінчення університету, вона добровільно вступила до війська, аби рятувати життя українських захисників.
Свою історію вона розповіла Суспільному — про брак медиків на фронті, психологічну витривалість та сприйняття жінок у війську.
«У мене багато друзів уклали контракт із ЗСУ. Деякі з них загинули лише через те, що поруч не було медпрацівника. Я зрозуміла: якщо я вмію рятувати — я маю бути там, де це потрібно найбільше».
Лія народилася в Мирнограді на Донеччині. Медичну освіту здобувала в Києві, де її й застала повномасштабна війна. 24 лютого вона мала складати іспит — але замість аудиторії почула від старости: «Пари скасовані, в країні війна».
Поки більшість студентів евакуювалися на захід, Лія повернулася додому на Донбас. «Всі дивувались: усі тікають звідти, а ти навпаки їдеш», — усміхається вона.
Відмовилася від інтернатури і пішла у військкомат
Отримавши диплом, Лія вирішила не проходити інтернатуру і не чекати на «кращий час». У червні 2023 року вона добровільно прийшла до військкомату. Формально за освітою вона фельдшер без інтернатури, але знань для роботи в бойових умовах було недостатньо.
«Три роки дистанційного навчання дали теорію, але не практику. Уже у війську доводилося постійно ставити питання старшим медикам, вчитися буквально «на льоту».»
Її робота — приймати найважчих поранених
Лія не виїжджає на саму лінію зіткнення — працює на відстані приблизно трьох кілометрів від «нуля». Її завдання — зустріти військових одразу після евакуації, перевірити турнікети, при необхідності тампонувати рани, поставити крапельницю, знеболити та доправити до стабпункту.
«Буває, що працюємо без сну кілька днів. Але ми завжди намагаємося тримати позитив — можемо й анекдот згадати, й пісню ввімкнути. Інакше просто не витримаєш психічно».
Моральна підтримка — не менш важлива за медичну допомогу, каже вона. «Не можна мовчати. Треба говорити про родину, про майбутні плани — але не про поранення. Це справді допомагає триматися».
Найважче — це смерть
Попри витримку, деякі ситуації залишають слід назавжди.
«Одного разу я була при впізнанні “двохсотого”. Двадцятирічна дружина дивилася на те, що лишилося від її чоловіка, і не могла повірити. Вона кричала, плакала, била всіх навколо… Я теж плакала. Таке не забувається».
«Не треба казати, що жінкам не місце у війську»
На початку служби її сприймали зі скепсисом. «Було: «Ти дівчина, ти слабка, ти не витримаєш». Але потім усі побачили, що витримаю — не гірше за чоловіків».
Тепер вона впевнена: присутність жінок у війську — важлива.
«Жінка в армії — це завжди добровільно. Це означає силу волі. І коли чоловіки бачать це — це їх мотивує».
Плани після перемоги
Лія мріє завершити інтернатуру і все ж отримати лікарську спеціалізацію. Але в першу чергу — просто виспатися і з’їсти еклер у ванні, як вона любить жартувати.
«Бували дні, коли опускалися руки, думала, що нічого не виходить. Тоді я приїжджаю додому, лягаю у ванну, дивлюсь фільм і їм еклер. І обов’язково говорю собі: треба триматися — ми маємо дожити до перемоги».