Міф про багатонаціональність України

Час від часу можна чути, що Україна — багатонаціональна держава, а українці – поліетнічна нація. Аргументом для цього називають дані першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, за якими на території нашої країни живе аж 130 націй і народностей, а також висновок Державного комітету статистики України про те, що багатонаціональною є не лише Україна загалом, а й кожна її область.

Наскільки таке твердження обґрунтоване, говоримо з науковцем із Луганська, яка нині живе в Івано-Франківську, Іриною Магрицькою.

Перед тим, як почати з’ясовувати, чи Україна – справді багатонаціональна держава, маємо знати, якою є міжнародна практика визначення етнонаціонального складу населення.

— У світовій практиці ті держави, в яких найчисленніша за кількістю своїх представників етнічна група переважає всі інші групи, разом узяті, заведено вважати моноетнічними. За визначенням директора міжнародної неурядової організації “Freedom House” Адріяна Каратницького, в моноетнічній країні кількість представників однієї нації повинна становити не менше 67%, тобто дві третини усього населення. Більшість європейських країн — Німеччина, Франція, італія, Данія, Португалія, Польща, Греція, Угорщина, Швеція тощо — моноетнічні, однак деякі з них мають тенденцію до втрати цього статусу через активний наплив мігрантів.

Якою ж насправді є Україна за своїм національним складом?

— За результатами перепису 2001 року, етнічних українців в Україні — 77,8%, росіян — 17,3% (разом — 95,1%). Вісім наступних за величиною груп (білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї) становлять 3,1% населення. Ще вісім (вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи) набирають разом 1,1%. Решта 112 спільнот становлять у сумі лише 0,4% загальної кількості жителів України.

Етнічний склад населення України
Етнічний склад населення України

Хоч кількість представників цих 112 національностей вимірюється одиницями, для нашого Держкомстату це – цілі народи в Україні, чи не так?

— В останній групі прописалися “нації” та “народності”, рідні мови яких належать до таких екзотичних для нас мовних груп, як угро-фінська, тунгусо-манчжурська, самодійська, чукотсько-камчатська, ескімосо-алеутська, північнокавказька тощо. Кількість їхніх представників в Україні мізерна. Наприклад, алеутів — 6 осіб, юкагирів — 12, ітельменів і тофаларів — по 18, чукчів — 30. Хіба може людина при повному розумі їх піднести до рівня народів в Україні, якщо вони є лише ліченими представниками малих корінних народів Півночі, Далекого Сходу, Сибіру й Північного Кавказу?!

Якщо простежити динаміку кількісного складу населення в межах групи “112” за результатами двох останніх переписів — 1989 р. і 2001 р., то картина така: енці (було 1 — стало 26), іжорці (9 — 812), ітельмени (2 — 18), кети (8 — 37), ліви (6 — 235), ороки (2 — 959), орочі (19 — 288), нганасани (1 — 44), негідальці (10 — 52), нівхи (10 — 584), селькупи (11 — 62), тофалари (3 — 18), удини (109 — 592), ульчі (13 — 76), чуванці (35 — 226), чукчі (0 — 30), юкагири (3 — 12).

Наскільки мені відомо, ви перевіряли з допомогою різних джерел статдані про групу “112”. Вони коректні?

— Власне, стосовно даних переписів у мене й виникло запитання, і не одне. Скажімо, вони засвідчують жваве переселення лівів до України: 1989 р. їх в Україні було всього 6, а 2001-го стало 235. Але видана в Росії енциклопедія “Народы и религии мира” (М., 1998) стверджує, що загальна чисельність лівів у світі — 226, і живуть вони всі в приморській Латвії!

Ця ж енциклопедія інформує, що іжорців — корінного народу Естонії і Росії — є всього 820 осіб. Як могло статися, що 812 із них за три роки (від 1998-го до 2001-го) перемістилися за тисячі кілометрів до України? Загальна кількість ороків — це тунгусо-манчжурський народ, який споконвіку живе на сході о. Сахалін (РФ) і півночі о. Хоккайдо (Японія), — близько 500 осіб. А в Україні 2001 року їх опинилося вдвоє більше, ніж загалом у світі, — 959!
А ви чули, щоб євреї в Україні уточнювали, що вони “горські”, “грузинські” або “середньоазійські”? Бо я — ні. Саме такі національності фіксує всеукраїнський перепис населення.

Тож така статистика більше подібна до відвертої маніпуляції чи фальсифікації задля зміцнення тези про багатоетнічну Україну. Навіть цих прикладів достатньо, щоб поставити під сумнів достовірність результатів перепису населення України 2001 року.

Але навіть із такої статистики випливає, що Україна, в якій українців 78%, меншою мірою поліетнічна, ніж більшість європейських моноетнічних країн…

— В Україні є лише два корінні народи — українці та кримські татари, і три народності — гагаузи, караїми, кримчаки. Усі інші є тільки діаспорами, тобто маленькою часткою народів, які проживають поза межами України. Найбільша ж діаспора — росіяни — живе в Україні не компактно, а дисперсно (як і більшість інших неукраїнців). Та й переселилися вони в Україну в своїй більшості недавно, за часів СРСР.

Загалом же у 22-х областях етнічні українці становлять понад 70% населення, у трьох областях — Одеській, Донецькій і Луганській — від 57 до 63%, і лише в Криму та Севастополі їх менше 50%. Навіть на моїй рідній Луганщині, в її північних районах, українців живе понад 80%!

Отож висновок Держкомстату про багатонаціональність України та всіх її областей притягнутий за вуха. Бо ж смішно читати, приміром, що навіть Івано-Франківщина є багатонаціональною, бо в ній, окрім українців (їх 97,5%!), живе ще 90 національностей і народностей…

Якою є політична мета таких маніпуляцій? Кому так важливо поширювати міф про багатонаціональність України?

— Іван Дзюба не втомлюється наголошувати на тому, що сенс офіційно пропагованих формул на кшталт “народи України”, “Україна — багатонаціональна країна” — це поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї Вітчизни. Ми й не зчулися, як від початків незалежності зникає з ужитку термін “титульна нація” на позначення українського народу, що дав назву країні. Він був поширений навіть за часів УРСР, тобто ще до Другої світової війни, а сьогодні мав би позначати державотворчу націю. Розмивання українського характеру нашої держави грає на руку тим, хто “нерівно дихає” стосовно українців як усередині країни, так і ззовні. Бо саме тому, на відміну від мононаціональних європейських країн, Україна так і не стала де-факто національною державою. Національна українська мова (а саме на ґрунті своїх національних мов сформувалися європейські національні держави, а вже на основі тих мов — національні культури, спільні традиції, погляд на історію) в Україні за 24 роки незалежності так і не утвердилась в основних сферах суспільної діяльності попри декларативність її державного статусу. Американська співачка Брія Блессінр, опанувавши українську мову й відвідавши Київ, була спантеличена і здивована тим, що української тут так мало чути.
Тож українці, домінуючи чисельно, не домінують у суспільстві в мовному плані. Україномовні, а отже, й українськокультурні українці фактично є в Україні національною меншиною. При цьому великій частині українців байдуже, якою мовою розмовляти, свої мовно-культурні права відстоювати вони масово не бажають. Це є ознакою недосформованості української нації, корінням чого є важкий постгеноцидний та колоніальний спадок.

Оскільки Україну офіційно визнано багатонаціональною державою, а українці в ній юридично не є ані національною меншиною, ані титульною, або державотворчою, нацією, то й їхньої дискримінації за мовною ознакою держава просто не помічає.

Якою має бути стратегія Української держави в сфері етнонаціональних відносин?

— В Україні, як у будь-якій демократичній країні, має бути так: якщо ти, незалежно від національності, не знаєш державної мови — ти не маєш ніякої перспективи, ніде не працюватимеш і навіть не отримаєш громадянства. За словами професора Колумбійського університету Юрія Шевчука, в США, Франції, Італії людина, яка не володіє державною мовою, не лише почувається некомфортно, її там відкрито дискримінують і змушують виконувати мовні правила; там жодна титульна нація не виправдовується за своє право мати свою державну мову.

Лібералізм у мовному питанні ніде не проходить, особливо в країнах з тяжким колоніальним спадком. Замість того, щоб утверджувати державну українську мову, як того вимагає ст. 10 Конституції України, нова влада, активно втілюючи гасло “Єдина країна – единая страна!”, здійснює таким чином в усіх гуманітарних сферах неприховану новітню русифікацію і демонструє зневагу до української мови як державної, до українців і до самої України.

Я цілком згодна з пропозиціями відомого борця за українську державність мовознавця Святослава Караванського стосовно того, що для перетворення України на європейську державу потрібно прийняти «Закон проти дискримінації титульної нації», бо в Україні існує унікальна ситуація, коли титульну націю дискриміновано у своїй же державі. Наша держава також мала б парафувати Декларацію ООН 2007 р. “Про корінні народи”, за якою б українці (а також кримські татари, караїми, гагаузи і кримчаки) у своїй країні мали б окреме, захищене державою, право на збереження і розвиток власної мови і культури.

НО

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…