Зоран Жмирич: Не хочу бути частиною схеми

Спостерігаючи за хорватською літературною сценою, доходжу до висновку, що хорвати добряче нас випередили, як у розмаїтті літературних творів за жанрами, стилями й формами, так і за розвитком інфраструктури.

Але це суб’єктивне враження, яке годилося б перевіряти порівняннями. Запитую про бачення Хорватії, письменства, України і всього іншого у того, хто перебуває «там». У мене в гостях (віртуально, на жаль) письменник (а ще редактор, музикант, журналіст, геймер і лайфер) з прекрасної Рієки Зоран Жмирич.

Письменники Давор Мандич (ліворуч) та Зоран Жмирич (праворуч)
Письменники Давор Мандич (ліворуч) та Зоран Жмирич (праворуч)

Зоран – прозаїк, поет, член Хорватського товариства письменників, навіть засновник і тривалочасний головред чи не першого в країні геймерського порталу. Треба сказати, що в його доробку є ціла книжка, складена з дописів на тему комп’ютерних ігор. Зоран брав участь у війні за Незалежність Хорватії і з того часу належить до яскравих представників антивоєнного напрямку в сучасній хорватській літературі.

Добридень, Зоране! Передусім спитаю саме про книжку, за яку Ви дістали поважні нагороди, зокрема 2010 року її було обрано найкращою книжкою в Хорватії – це роман «Блокбастер». Ви вважаєте цей твір своїм успіхом, і які його витоки?

BB– З огляду на сучасне становище книги в суспільстві, будь-яка реакція на неї вже може вважатися успіхом. Думаю, «Блокбастер» викликав певну увагу через те, що я в ньому розглядаю енергетику війни очима молодого хлопця, для якого конфлікт ніколи не був природним станом. Я навіть не акцентувався на тому, з якого боку лінії фронту воює мій герой, тож кожен може легко себе з ним ідентифікувати, хоч на якому боці він воював би. Ідея ж роману, я сказав би… Коли тобі двадцять з гачечком років, тобі значно ближчий одноліток, в якого ти змушений стріляти, ніж п’ятдесятилітній співгромадянин, з котрим разом стоїш на чатах.

Книжка вийшла загалом антивоєнна, і це не всім подобається. Чи стикаєтеся Ви з якимось негативним ставленням до себе через свою позицію стосовно війни?

– Кожен має своє бачення війни. Мій погляд на неї певним чином відрізняється від «загальноприйнятого», тож цілком логічно, що інколи мене різко критикують. Якихось серйозних проблем це мені не завдає, але критика й презирство – це буває. Прихильники правих поглядів, коли дізнаються про моє ставлення до війни, автоматично критикують і мою творчість, навіть якщо (і здебільшого) ніколи моїх книжок не читали. Можливо, дається взнаки й те, що я, пишучи на певну тематику, не згадую про своє воєнне минуле – не відчуваю я потреби всім повідомляти, що маю воєнний досвід і брав участь у війні.

До своєї участі у війні я маю цілком визначене ставлення: воював я не проти сербів, а проти четників. Серби – це народ, а четники – агресори, які напали на мою країну, як, скажімо, Другу світову війну почали не німці, а нацисти. Події на Балканах цілковито шизофренічні ще й тим, що у хорватському війську було немало й сербів, які не схвалювали агресії проти Хорватії і боролися проти неї.

Як і не всі росіяни в Україні схвалюють сучасну путінську політику щодо нашої країни. Я вже сказав читачам, що Ви працюєте і в журналістиці. Чи можна довідатися, ця робота Вам подобається, чи журналістика – спосіб заробити на життя?

– Я не можу сказати, що працюю справжнім, класичним журналістом. Зараз я редактор офіційного порталу Рієки – міста, в якому народився й постійно живу. Навіщо я це роблю? Бо вважаю, що так правильно. Поки що я не хочу жити пенсіонером, хоч і маю право на воєнну пенсію ще з 23-го року життя. Моя пенсія мала б бути 560 євро, а платні я одержую 730. Дехто з приятелів каже, що я ненормальний – щодня вставати о сьомій ранку і йти на роботу, повертатися додому після 17-ої години й отримувати всього на 170 євро більше. Але ті 170 євро показують моїм дітям, що я не вважаю правильним сидіти вдома коштом громадян, які тяжко працюють, у нашій країні й так забагато пенсіонерів. Державна політика від 1990-х років надала пенсію людям і з легшими пораненнями, і навіть цілком здоровим, аби тільки прихилити до себе виборців на кілька десятиліть вперед. Я не хочу бути частиною цієї схеми.

zmНещодавно у Вас вийшла нова книжка поезії – теж, слід сказати, антивоєнної – «Записано кулею». Вам як письменникові більше подобається поезія чи таки проза?

– Проза – мій природний спосіб вираження, що ж до поезії, то звертаюся до неї тільки час від часу, може навіть, як до відпочинку від прози.

Чи впливають реалії життя на Вашу творчість? Мусите зважати на події у країні та світі?

– Я нічого не мушу, бо нікому нічого не винен, але, звісно, реагую – живу в цьому світі і мене турбують ті самі речі, що й більшість нормальних людей. Просто я реагую не критиканством, а рефлексіями на тему впливу суспільних змін на мене, мій характер, мої вчинки…

Зважаючи на історію відносин між країнами, які зараз стосунки між хорватськими та сербськими письменниками?

– Особисто я не маю широких контактів з колегами з Сербії, хіба тільки крім зустрічей на літературних фестивалях, де атмосфера завжди дружня. Утім, я знаю, що літературні об’єднання Хорватії та Сербії час від часу здійснюють якісь спільні проекти, обмінюються письменниками, і знаю, що це має успіх.

На Ваш погляд, у Хорватії знають про Україну, наше життя, українську літературу, наших письменників? Чи маєте особисті контакти з Україною?

– На жаль, останнім часом Україна перебуває в фокусі через ескалацію Росією конфлікту, а раніше було чути здебільшого про політичні події. Ми чули про Помаранчеву революцію, Януковича, Тимошенко, Євромайдан… А досить благенькі знання про українських письменників випливають з історичної (принаймні я це так бачу) несправедливості, через яку з ХІХ століття і ще й раніше українське губилося за тотальною присутністю й звучанням російського. Навіть зараз якщо хорватів запитати, чий письменник Гоголь, більшість відповість, що російський, хоча про Тараса Шевченка здебільшого чітко знають, що він українець. Нової літератури, на жаль, я не знаю. А загалом про Україну дещо знаю тому, що у 90-ті моя дружина з рієцьким хором була в Україні, кілька днів провела в Києві та Ялті. І зараз спогади про ті дні для неї – одні з найяскравіших у житті. Як і скрізь, найвідоміші посланці своїх країн – спортсмени, з них ми знаємо Бубку, братів Кличків, а моє покоління пам’ятає ще й Блохіна.

zoranЯк Ви змалювали б сучасне життя у Хорватії? Чи стало краще після вступу країни до ЄС, чи краще було раніше? Що найбільше хвилює хорватів?

– Я не вірю у довговічність спілки, створеної на засадах економічної вигоди. Гроші не можуть і не стануть підґрунтям стабільності, інакше жителі найбагатших країн були б найщасливішими людьми на світі, а поки що до цього далеко. ЄС – неприродне утворення, яке економічною агресією підкорило малі країни. У давні часи країни підкорювали зброєю, зараз це робиться капіталами. Багаті держави проникають в банківські системи слабших країн, привласнюють їх, а потім вводять свою валюту і свої війська, щоб все це охороняли. Це звичайне насильство під прикриттям «вільного ринку». Хорватський ринок окупований європейськими торговельними компаніями, в чиїх магазинах ціни у три-чотири рази вищі, ніж у їхніх країнах, разом з тим працівники хорватських підрозділів цих компаній дістають платню удвічі чи й утричі нижчу від таких самих співробітників у країнах «Старої Європи». Тож у всіх зараз у Хорватії своє життя. У нас професори-пенсіонери можуть збирати пляшки на смітниках, молодь тікає в кращі землі, хто має роботу – терпить, аби не втратити хоч її, а найгірше – немає політичної стратегії для зміни сучасного стану.

І ще, будь ласка, кілька слів щодо процесу громадянського примирення у Балканському регіоні. Які зараз стосунки між Сербією та Хорватією, і чи справді є небезпека нового посилення взаємної ненависті сербів та хорватів?

– І перед війною, і під час, і після її закінчення в обох країнах все ж таки були розумні адекватні люди. Різниця між тим, що було 25 років тому, і тим, що маємо зараз полягає у більшій глобалізованості нинішніх молодих поколінь, вони мають більше джерел інформації і ними важче маніпулювати. Політикам та їхнім ЗМІ все важче відшукати однодумця серед загалу. У 90-х було значно легше створити критичну масу готових на насильство людей. На щастя, вже з’явилася нова генерація, тож маю сподівання, поширення ненависті не буде.

Дуже дякую за розмову. Hvala puno! Želim uspjeha!

Спілкувався Володимир Криницький

Поділитися:
* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*