З українського щоденника сербського журналіста: 16 червня 2014 року

Щоденник Александра Васовича, писаний протягом 2014-2015 років у Криму й на сході України – важливе джерело інформації про події російсько-української війни.

Ми вважаємо, що такі записи слід якомога більше поширювати в світовому інформаційному полі, тому регулярно публікуємо уривки щоденника Александра Васовича на сторінках “Українського Простору“. Будемо вдячні всім, хто розповість друзям у соцмережах про ці публікації.

Щоб знати – треба читати.

Бойова машина на вулиці Слов'янська
Фото: wartime.org.ua

Слов’янськ
16 червня 2014 року.

Сьогодні я чотири години спостерігав, як росте деревій і як повз мене через блокпост української Нацгвардії і армії проїжджають жителі Слов’янська – більше виїжджаючи з міста, ніж в’їжджаючи.

Українські військові ввели систему акредитації, за якою (згідно з найновішими правилами) їм треба відсилати скани паспорта й прес-карти, а вони внесуть їх у список, доступний у Києві та Ізюмі, де перебуває штаб антитерористичної операції (це тутешній евфемізм для означення цієї війни).

Далі журналіст прибуває на блокпост (контрольний пункт), де в нього беруть паспорт і наказують чекати. Телефонують у штаб, штаб викликає вищий штаб, вищий штаб зв’язується з Ізюмом, звідтам, якщо треба, дзвонять у Київ, де вся інформація перевіряється.

Потім тим самим робом інформація мандрує назад: піп паламареві, паламар дякові, дяк псові, пес хвосту, хвіст миші, миша – блосі. Хтось проходить за списком, хтось ні. Принаймні, так нам пояснили українські гвардійці – дуже ввічливі, між іншим, і до нас, і до інших людей, що проходять мимо.

Урешті-решт ми в’їхали у Слов’янськ. Він і раніше ніколи не був дуже приємним містом, а в оточенні взагалі став страшний.

Читайте також: З українського щоденника сербського журналіста: 15 квітня 2014 року

З міста, що його населяло понад 120 тисяч осіб, втекло більше половини. Ті, що залишилися, здебільшого не мають ні води, ні світла. Продукти де-не-де ще є, але мало. Кав’ярні й магазини майже не працюють. Пенсіонери два місяці не отримували пенсії. Немає пального, немає сигарет. Бракує ліків.

Морг не працює. Про це розповіла Віра, яка живе через дорогу від нього. “Нема води, немає електрики, холодильники не працюють, патологоанатоми на роботу не приходять. Трупи почали смердіти, то їх просто закопали”.

Міська влада поширює обіжники, в яких наказує населенню повідомляти про смертельні випадки міліції і швидкій. “Міліція складе протокол і зробить фотофіксацію, лікарі швидкої констатують смерть і заберуть покійника для поховання. Висловлюємо велику шану працівникам кладовищ, які буквально під кулями виконують свою роботу”, – сказано в повідомленні.

Де-не-де в місті падають снаряди. Бойовики підвозять на вантажівці міномети, стріляють у бік урядових військ і їдуть геть, армія стріляє у відповідь, а в результаті міни вибухають в житлових кварталах. Люди покидають свої будинки, буває, і гинуть. Одна міна впала на пологовий будинок – звідти всіх евакуювали. Побиті шибки, дошки на дверях, намальований лелека з немовлям. Неподалік упав снаряд і не розірвався – лежить у траві, ніхто його не прибирає. Зруйновано магазинчик рибальського спорядження.

Читайте також: З українського щоденника сербського журналіста: 15 травня 2014 року

Тут і там проїжджають машини з бойовиками. Дуже добре озброєні й люті, але не проти поговорити. Постійно згадують Сталінград. Сербський паспорт і далі допомагає відчиняти всі двері.

У передмісті Андріївці живуть Ганна й Сергій з тримісячним сином Кирилом. Малий навіть не прокидається під час обстрілів. Їм тікати нема куди.

На вулиці Кірова міна влучила в хату, її власники зібрали речі й виїхали. Залишився тільки пес Діма. Тепер його підгодовують сусіди, особливо баба Наталія. Пес Діма має подружку Лялю.

Александар Васович
Публікується з ласкавого дозволу автора
З сербської переклав Володимир Криницький

Далі буде…

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…