Єлена Златар. Молодість

Він постійно повторює, що мені не варто боятися. Але ж як не боятися? Він такий непередбачуваний, так мене бентежить… Він неприпустимо і непростимо старий проти мене, і це ще м’яко сказано. І він тут головний. Він веде гру. А мене це несказанно збуджує, бо він мене лякає. Чи може, лякає, бо збуджує.

Він каже мені те, що я тільки передчуваю, з ним я входжу у заборонений простір, про який ще не мала б і знати, принаймні поки що. Я пропустила щось, до чого доходять підлітки, хоча й знаю, що легко все те можу надолужити. Концерти, на яких мені не хочеться співати, спиртне, яке мене гальмує і глушить, гаяння часу з приятелями в кав’ярнях з безліччю викурених сигарет… Це молодість – даремний галас, муха, що б’ється об усе на світі, коли намагається знайти вихід. І приємні довгі-довгі літні дні. А я хочу чогось гіркого.

Іду до нього тією самою дорогою. Вона – мов ескіз, а я перетворююся на персонажа коміксу. Так легше. Я йду по траві й по дорозі з коміксів. Відчуваю тільки страх. Кожен нерв у мені тремтить. Підходжу до будинку, і ледве дихаю. А саме зараз маю бути спокійна, нічим не видати свого хвилювання. Так воно повелося: те, що відчуваєш, заганяєш якнайглибше і нікому не показуєш, а чого немає – випинаєш назовні, демонструєш усім і мало не з дахів про нього репетуєш.

Завмираю перед дверима. Нагору підіймаюся сходами. У будинку є ліфт, але краще я пройдуся. Крок за кроком… Зволікаю, наче йду до місця страти. Виймаю телефон і набираю безпечний номер. Механічно розмовляю, мій сміх луною розлягається порожніми коридорами. Молодість – це ще й сміх. Беззмістовний пустий сміх. Наближаюся до його поверху, тож завершую розмову. Біля сусідських дверей стоїть великий фікус, у моєї бабусі був такий. Вона в передпокої тримала два таких велетні, а в квартирі було повно різних квітів. І всі свої рослини доглядала сама, як і взагалі про все дбала сама. Якось до неї прийшли злодії (за її словами), подзвонили у двері й відрекомендувалися майстрами. Бабця вигукнула кілька чоловічих імен, немовби кликала сина й чоловіка, і стала гучно тупати ногами. Злодюги налякалися і втекли, – так вона сказала. З бабусею ніколи не можна було сказати напевно, каже вона правду, чи вигадала якусь повчальну історію – завжди щось розповість і замовкне. Вона дуже багато курила, а як не було сигарет, то бралася і за недопалки. Я згадала, як вона збирала недопалки з підлоги або вибирала з попільнички і прикурювала. Мені тоді було сім років, але я відчувала, що бабуся все перебільшує. Вона ж думала, що молодші їй у всьому вірять, і через це я мала над нею перевагу.

«Якщо я не можу танцювати – не хочу бути частиною вашої революції», – впадає мені в очі напис на стіні. Я не можу танцювати. Не зараз. Хоча й мала б того прагнути, саме зараз, коли мені двадцять. Не раніше і не пізніше. Але не прагну. Боюся. Уранці, вдень, надвечір. Не знаю, що буде далі, що він тепер зробить. Коритимуся, як зумію. Хоч би задзвонив телефон, щоб розірвати цю напруженість, немовби чекаєш результату тесту на ВІЛ. Страх паралізує бажання тікати, тікати так, як ніколи ще не тікала, через гори й ліси, у кафе, де мої приятелі кажуть одне одному: «Насолоджуйся!» – слово, від якого мене нудить. Чому молодість – час насолод? Випадкового сексу в клубі, після якого не знаєш точно, що ж тобі робити – чогось випити чи швиденько йти додому, розгадування чужих загадок, пісень під гітару на пляжі… Ті самі пісні, які всі люблять, слова яких всі знають. А потім, раніше чи пізніше, переходять до поцілунків.

Наближаюся до його квартири. Більше нічого не відчуваю. Усе в мені вмерло і сама себе поховала глибоко у собі, в безпечному місці. Дзвоню у двері і розумію, що такого місця не існує.

Відчиняє. На ньому біла майка і джинси. Усміхається і запрошує зайти. У нього густі брови і найзеленіші очі з усіх, що я колись бачила. Я не знаю, чи треба обійнятися в коридорі, чи чекає він того від мене. Наше відображення у великому дзеркалі дуже симпатичне: він трішки вищий за мене, а я… Яка? Спробувала не думати, що ж мені робити, але то була лише спроба. Каже, що треба дещо завершити й іде у ванну. Я питаю, чи можна зварити каву. Іду в кухню через одну з кімнат. Там три стола з нотами, на кожному комп’ютер, ще є гітара. На одному столі помітила кондоми. Чи він їх там лишив навмисно? Може, це він таким чином питається у мене, чи треба нам захист? І що мені на це відповісти? Певна річ, треба. Іще один урок молодості для початківців. Чому я ніколи так не відповідаю?

Уявила, як він кладе упаковку на стіл, але не можу побачити виразу його обличчя. Тримаю пакуночок і думаю: а що як викинути їх усі через вікно, а упаковку покласти на стіл і потім сказати, що без захисту нічого не буде? Що він зробив би, якби побачив, що їх немає? Чи було б нам смішно? Не можу уявити, як ми разом сміємося.

Заходжу в кухню, ставлю воду на каву. Я не знаю, чи п’є він каву з цукром, чи без, а діймати його запитаннями не хочеться. Мені й так здається, що я ставлю забагато запитань. Таке нікому не подобається. І мабуть, люди помічають більше деталей, ніж я. Яку каву п’є Мірела? Чи любить Давор гострі страви? О котрій годині лягає спати Інес? Молодість – це хороша пам’ять. А я нічого з того не можу запам’ятати.

Він виходить з ванни і цілує мене. Робить це якось завчено й автоматично, як звичну повсякденну річ. Я відповідаю на поцілунок, одночасно ніжно і пристрасно, і відходжу: хочу показати, що ритуали – це не для нас, нам цього не треба, але що далі? Не знаю. Просто невпевнено стою на місці. З його погляду бачу, що він щось замислив, наче готується до гри або полювання. Від думки про флірт, зваблення і мою капітуляцію стає страшно.

З кавою переходимо в кімнату. Показує мені на диван – там можна сісти. Сам сідає у крісло поряд. Бере горнятко і припадає до нього устами. Мені здається, що йому не сподобається смак кави, відразу закортіло вибити горнятко з його руки, неначе там отрута. Рідина розлилася б на підлогу, стіл, на нього й на мене. Що він на те сказав би? Його це здивувало б чи розлютило? І знову не вдається уявити виразу його обличчя.

– Пахне мовби кавою, – каже після першого ковтка і відставляє горнятко від себе.

Я усміхаюся, і відчуваю, що зашарілася. Чи можу я після цього допити свою каву, чи треба визнати поразку й теж відставити? Озираюся навколо і бачу фотоальбом на столі біля дивану. Беру його до рук і гортаю. Ось він молодий, на якійсь вечірці. Сміється, а приятелі дають йому пляшку вина. Він у горах. Молодий, але все одно старший за мене. Шукаю світлину, де він був би приблизно мого віку. На одній фотографії він голий до пояса. Роздивляюся його тіло. Не занадто мускулясте, проте сильне. Уже зібралася запитати, що для нього молодість, але збагнула, що таке запитання буде недоречне, бо ж я сиджу біля нього в його квартирі. Думаю, що варто запитати інакше. До речі, це – теж молодість: ходіння навшпиньки і страх запитати щось не те.

– Ти не вважаєш, що ми краще знаємо тих людей, з якими познайомилися в молодості, ніж тих, кого зустріли пізніше?

– Ні. Я змінився. Найкраще мене розуміють ті, з ким я познайомився нещодавно. Власне, я не спілкуюся ні з ким зі своєї молодості, – каже після нетривалої паузи.

Ці слова викликають у мене приплив ентузіазму: отже, все можливо! Будь-якої миті розірвати всі зв’язки і рушити далі, не озираючись. Він бере в мене альбом і кладе на місце.

– Це все – минуле.

Можливо. Але навіщо тоді тримати його під рукою? Він знову нахиляється для поцілунку. Я схиляюся до нього і відчуваю його подих. Як воно – бути поряд із ним? Чому не можна почекати, щоб довідатися?

Не заплющую очей. Десь читала, що не можна вірити людям, які цілуються з розплющеними очима. Він трішки відсувається і кладе руку на моє стегно. Долоня холодна, але дотик лагідніший, ніж я очікувала. Дивлюся на його руку, як на чудернацького жука, що випадково сів мені на ногу. Рука посувається далі, і скоро геть зникає під спідницею. Відчуваю мурашок на шкірі, з уст зривається зітхання. Його приємні дотики немовби пронизують. Зараз немає нічого важливішого за його руки. Заплющую очі й відчуваю глибоке розслаблення. Але знову підводжу очі й зустрічаюся з ним очима. На відміну від його дотику, в них немає ніжності. Його очі непроникні. Розслабленість зникає, як і приємні відчуття. Я більше не хочу його дотиків. Уважно дивлюся на нього, на його незворушне обличчя. Він щось розуміє, забирає руку, сідає знову в крісло і запалює сигарету. Почекає…

Сидить і курить, мовчки. Чи взагалі відчуває мою присутність, чи ось зараз встане і ввімкне радіо, немовби мене тут зовсім немає або ж на моєму місці сидить будь-хто інший? Він встає і вмикає музику. То його пісня. Звісно ж, він у своєму світі, на своїй території. Мені залишається тільки змиритися. Може, музика мене захопить, дасть змогу розслабитися. Але його голос звучав так патетично! Утім, як і слова пісні. І що тепер? Пильно дивиться на мене, мовляв, чи розумію я шедевральність його твору? Уже багатьом демонстрував цю пісню, і всі дивувалися й захоплено плескали в долоні. Це професіоналізм, для цього треба чимало працювати – він же стільки разів мені вже пояснював. Я падаю у прірву між його поглядом і піснею. Тримаюся руками за обидва краї розщелини, і не знаю, що ж сказати.

– Мені подобається? – нарешті несміливо вимовляю.

Слова повисли в повітрі, але я вдячна. Якщо не буду вдячна, завіса закриється. Програма закінчена, заплатіть, будь ласка, на виході з клубу. Клубу для старших. Він відкоркував вино і налив у келихи. Випили. Безглуздий ритуал приготування там, де приготування не має бути. Він каже щось солодкаве, чого я геть не слухаю. Воно мало б спокушати, а насправді – стомлює. Вино, музика, солодкаві слова… Кундерин кіч, ширма, за якою причаїлася смерть. Чи за всім цим приховується порожнеча? Можливо, я мала б про це запитати, але ні, не кажу нічого. Частина програми, відведена під запитання глядачів, уже закінчилася. Треба вже відпрацьовувати до краю.

Він знову нахиляє лице до мене. Вдає стомленого, чи це справді старість? Звісно, станеться те, чого хоче тіло. Його чи моє? Я здаюся. Його тіло міцне, жилаве. Він стрімко вкладає мене. Відчуваю силу його пристрасті, але пристрасть та не має стосунку до мене, вона існує незалежно від мене і не через мене, росте і згасає без зворотної реакції. Б’ється об невидимі загорожі і повертається, відлунює між стінами. Геть сама. Моє тіло нічого не відчуває, як обпечене, підганяє його дотики думками, домальовує потрібні відчуття. Наче м’ячі летять, і ніхто не наважується ухилятися. Його вуста тицяються об мене тут і там, спускаються все нижче й нижче. Я тут, я ще тут і витримаю, бо так треба. Вороття немає.

(Мусиш зостатися.)

Але треба сказати. Я мушу спитати.

(Те, чого ти хочеш від мене… Ти те, чого хочеш від мене…)

– Чого ти хочеш від мене?

Не впізнаю свого голосу – дуже глибокий і тихий. І порушує протокол. Чому деякі люди краще привчені до порядку? Знають, коли можна говорити, жартувати, а коли слід бути серйозним. Обіцяю, що все життя водитиму дружбу тільки з такими.

Він завмирає і піднімається від мого тіла. У кутиках його губ помічаю, що я зменшуюся.

– Усього, – дивиться на мене. – Я в тебе закоханий.

У його погляді бачу, що я зникаю.

Певна річ. Більше запитань немає. Ані однісінького. Повертаюся до навколишнього світу і відчуваю, що залишилося тільки одне речення.

– Не закоханий.

Дивиться на мене й сміється. Цей сміх не припиниться, не з’явиться на його місці щось інше. Уявляю, як він гасить сигарету і нахиляється до мене.

Одначе я більше не можу. Треба зникати. Устаю і вдягаюся, якомога швидше. Якщо залишуся ще хоч на мить – задихнуся. Я виходжу, а з його очей на мої плечі падає тягар вини. Зачиняю за собою двері і швидко біжу коридором. Те, що я робила, коли йшла до нього, тепер повторюється навпаки і значно швидше, як у старій комедії. Ось я вже виходжу з будинку. Грюкаю дверима і вдихаю свіже повітря.

Падає сніг. Надзвичайно тихо. Переконана, що ніде ніколи раніше не було такої тиші. Відчуваю кожен м’яз, кожну частину тіла. Пригладжую косу, оглядаю чобітки, вдягаю рукавички. Може, снігопад ніколи не припиниться, і я не знайду дороги додому? Може, люди зникають навіки і більше ніколи не повертаються? І я назавжди залишуся тут, у цій чистоті й тиші. (Сама ти, зовсім сама. З тепла на мороз. Нікого немає біля тебе цієї глухої ночі, у цій темряві, під цими сніжинами. Молодість – це компанія, товариство, команда, а зараз тут тільки ти і густий сніг).

Атож. І мені це подобається.

Прикурюю сигарету, розкидаю руки і кружляю під снігом.

Сама.

З хорватської переклав Володимир Криницький

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…