Винахідник, який випередив час

Коли згадується прізвище Грабовського, то в пам’яті спливають рядки «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки…». Дехто може навіть пригадати, що автор цього вірша помер у Тобольську в 1902 році, куди був засланий за підтримку народовольців. Але мало хто знає, що саме там, у Тобольську, за рік до смерті, в нього народився син Борис, якому судилося стати одним із творців сучасного телебачення.

У цьому місті Павло Арсенович познайомився з Анастасією Лук’яновою, яка брала участь у замаху на царевича і була заслана на п’ять років у Тобольськ. Там і перетнулись їхні долі. У серпні 1900 року вони одружилися, а невдовзі, 26 травня 1901 року у них народився син, якого батько назвав Борисом на честь давнього знайомого, автора «Словника української мови», письменника Бориса Грінченка. А наприкінці листопада 1902 року Павло Арсенович пише останнього листа своєму другу: «Стрінете мого маленького сина, так допоможіть йому прибитися до якогось щиро українського гурту. Незабаром сподіваюся смерті. України так і не побачу». Борис Грінченко одержав листа після того, як поета вже не стало.

Хлопчик ріс хворобливим, близько двох років через викривлення хребта був закутий у гіпс. Але змалечку любив фантазувати, визнавав лише технічні дитячі іграшки. Коли у 1904 році минув строк заслання Анастасії Миколаївни, вона вирішила переїхати в Україну. Спершу мати з сином переїхала до Одеси, але після подій, пов’язаних з повстанням на панцернику «Потьомкін», її змусили покинути наше приморське місто. Анастасія Миколаївна перебралася до своєї тітки Августини Василівни Гутовської, яка і доглядала Бориса. В Харкові місцеві жандарми добре знали, що Анастасія Грабовська звинувачувалась за підготовку замаху на царевича і запропонували їй або покинути місто, або… сісти в тюрму. Щоб врятувати сина від повного сирітства, вона виїжджає з новим чоловіком у Середню Азію. Борис, залишений під опікою бабусі, вчиться у гімназії, багато читає, все більше захоплюється радіосправою, технікою.

Коли у 1918 році померла бабуся, Борис поїхав до матері у Пішпек. Цей період у житті молодого винахідника виявився дуже плідним і цікавим. Вітчим зустрів юнака без особливої радості і вважав його диваком-неробою, котрий не хоче працювати. Аби не засмучувати матір, Борис Грабовський став добровольцем до Червоної Армії, де служив спочатку у першій легкій туркестанській батареї, а згодом у складі частин особливого призначення.

граб2Однак уже тоді він почав віддавати перевагу науці. Жадібного до знань юнака направляють на навчання у дворічну ташкентську спецшколу, де він захоплюється фізикою. Борис Павлович вступає на підготовчий курс Ташкентського університету, одночасно працюючи там лаборантом. Тут він уперше познайомився із працями Бориса Розінга в галузі електронної телескопії. Ідея передачі зображення на відстань полонила уяву юнака. Незабаром він створює катодний комутатор – першооснову передавальної трубки, за який отримує премію. Якщо професор Розінг використовував електронний промінь для послідовного загоряння люмінесцентного екрана, то Борис Грабовський змусив цей промінь рухатися поверхнею надчутливої металевої пластинки, на яку проектувалося зображення. Перші результати експериментів були обнадійливими, але далі справа не пішла – позначився брак знань.

Тоді Грабовський на отриману премію їде до Саратова, де його тітка по матері знайомить племінника з викладачем фізики й математики Миколою Піскуновим, який невдовзі теж захопився ідеєю дальнобачення. До них долучився ще молодий інженер-електрик Віктор Попов. Їхні розробки потрапляють до Бориса Розінга, який дав їм високу оцінку і допоміг продовжити експерименти.

Минуло ще кілька років напружених спроб і помилок, доки, повернувшись до Ташкента і продовживши досліди з молодим лаборантом Іваном Бєлянським, 26 червня 1928 року Борис Грабовський таки досяг успіху: на маленькому екрані усі присутні побачили зображення Бєлянського, який знімав і одягав кашкет.

За кілька днів експеримент повторили на вулицях Ташкента: зацікавлені пішоходи одним оком (таким маленьким був екранчик!) могли спостерігати зображення руху трамвая, перехожих, різні предмети. Під час випробувань зображення з екрана «телефота» (так Грабовський назвав свій апарат) було знято на кіноплівку, і цей документальний фільм певний час демонструвався в кінотеатрах Узбекистану для пропаганди ідеї дальнобачення. 30 червня «телефот» був запатентований. З Москви прислали запрошення з відомої лабораторії провести випробування там. І тут Бориса Павловича чекав жорстокий удар долі. Обладнання, дбайливо і трепетно упаковане в Ташкенті, під час транспортування до столиці перетворилося на купу битого скла і металобрухту.

Незважаючи на допомогу, яку винахідникам надали в Узбекистані у виготовленні нової досконалої трубки в Німеччині на заводі «Телефункен», Наркомзовнішторг з великими труднощами погодився виділити кошти. Але репресивні органи (ОДПУ) категорично відмовили в закордонному паспорті. Відрядження до Німеччини було заборонене, і скасувати цю заборону тоді ніхто в Узбекистані не міг. Роботи були припинені. У 1931 році Грабовський зробив останню спробу зацікавити вчених і керівників своїм винаходом. Але, висловивши цілий ряд зауважень, деякі фахівці не повірили в можливості телебачення і назвали телефот «безперспективним апаратом».

граб3Це стало останнім ударом для Бориса Павловича. Після пережитого він тяжко захворів, а одужавши, переїхав із сім’єю до Бішкека, де жила його мати. Тут винахідник продовжив навчання (закінчив університет), продовжував робити винаход: він побудував малолітражний гелікоптер і трикрилий планер, сконструював прилад для орієнтування сліпих і апарат для глухонімих, його ідею катодного променя успішно застосовували на практиці в інституті Патона. Ось тільки до ідеї свого «телефота» він більше так і не повернувся.

А 23 грудня 1963 року Борис Грабовський отримав листа з Державного комітету СРСР з радіоелектроніки, в якому зазначалося: «Ваш пріоритет на одержання рухомого зображення за допомогою «апарата для електронної телескопії» незаперечний, а факт видачі патенту юридично скріплює пріоритет за авторами винаходу». Згодом спеціалізована міжнародна комісія з ініціативи ЮНЕСКО дійшла щодо цієї справи незаперечного висновку, яким стверджується «факт здійснення Б. Грабовським та Бєлянським першого у світі телевізійного пересилання за допомогою електронних телевізійних пристроїв 1928 року…»

Отже, син видатного українського поета Павла Грабовського здійснив одне з найбільших відкриттів XX століття. І коли вмикаєте телевізор, згадайте, що до цього дива причетний наш співвітчизник — Борис Грабовський. Помер Борис Грабовський 13 січня 1966 року в Бішкеку, де й був похований. На той час телебачення із мрії стало реальністю, а пріоритет Грабовського в цій галузі визнали в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Токіо. Президент Міжнародної асоціації преси з радіотехніки і електротехніки Євген Айсбері у французькому науково-технічному журналі «Телевізіон» №157 за 1965 рік писав: «Фактично стовідсоткова телевізійна система, що використовує трубки з катодними променями, була запропонована ще 1925 року російськими винахідниками Б.П.Грабовським, В.І.Поповим, М.Г.Піскуновим… На жаль, чудовий винахід не був гідно оцінений у роки, коли домінувала механічна система телебачення»…

Ми повинні дякувати народові Узбекистану, який пам’ятає нашого видатного земляка: йому було присвоєно звання Заслуженого винахідника Узбекистану. 1977 року в Ташкенті було засновано Музей електронного телебачення імені Бориса Грабовського. Там зібрано матеріали, експонати, велику кількість документів, листи…

Є музей імені Бориса Грабовського і в селі Пушкарному (тепер Грабовському) Краснопільського району Сумської області. Наш земляк, геній, творець наймасовішого використання людством винаходу — електронного телебачення — заслуговує на більше визнання Батьківщини. І коли вмикаєте телевізор, згадайте, що до цього дива причетний наш співвітчизник — Борис Павлович Грабовський.

Василь Вельможко

Поділитися:
* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*