Втратити молодь – гірше, ніж втратити території

Хитка і небезпечна залишається ситуація в Україні після укладення “перемир’я”. Нові вовки на Інститутській готові кинути чергові батальони на розтерзання, щоб самим потім не стежити з-за штор на вікнах, як будівлю парламенту оточують мітингувальники.

Що ж, ми привчились за останній рік до активних громадянських дій, демократично виросли, так би мовити. Та поки хтось б’ється за державу на сході країни, знаходяться мігранти серед студентів і молодих фахівців. Хтось із них поспішати до кордонів Польщі, Чехії, Словенії, Хорватії, країн Балтії, не задовольняючись складною ситуацією в країні, в першу чергу, на ринку праці. Звісно, переважає внутрішня міграція населення (з АРК, Донецької та Луганської областей). Однак, процеси зовнішньої міграції не заморожуються. Ті випускники ВНЗ (у більшості), що працюють тривалий час не за фахом, замислюються про пошук роботи в країнах ЄС – в принципі, як і їхні попередники. Шукати щастя кожен ладен по-своєму: хтось надумав виїжджати через турфірму, яка пропонує місце роботи, інші – здебільшого знавці іноземних мов – купують квитки самостійно і никають Інтернетом у пошуках дешевих хостелів.

Держава зайнята війною і не помічає, як з-під носа тікають людські кадри, молоді професіонали. Незацікавленість у працевлаштуванні або наданні якихось (хоча б мізерних!) пільг для студентів і випускників з окупованих регіонів зараз не обговорюється. Можливо, це певне табу сьогоднішніх реалій. Справді, не комунізм же за вікном, а ринкова економіка не передбачає опікування особою з боку держави. Одначе, якщо вже освіта не здобувається за європейськими стандартами, чи зобов’язана державна влада підтримати найбільш працездатну і активну частину населення? Надії і віри людей не поступаються реаліям: хотіли миттєвих змін, а наштовхнулись на сезон труднощів. Довелося вистояти рік жахливих варіацій змін владних крісел, окупацію-війну, і зрозуміти нарешті для себе, що ООНівські “балачки” і брюсельські “чаювання” – не надто надійний щит, за яким не дуже розслабишся. Тієї миті, коли ми стали розуміти, що відповідаємо за себе тільки своїм потенційним спротивом, уже не стало Криму і Донбасу, і з’явилася нова проблема – міграція. Студенти, хоч і стали двигуном потужного патріотичного руху в країні, усе ж таки покидають домівки заради кращого на чужині.

Інтелектуальна еліта нашої держави вимагає першочергової уваги до себе. Серйозною проблемою стало те, що у цей період молодь не проти тимчасово виїхати закордон до вгамівання ситуації у державі, чи й на постійне проживання. Що більше непокоїть (і в цьому можна звинуватити владу) – кинуті напризволяще студенти сходу. На жаль, вони справді нікому не потрібні. Одні знайомі розповіли мені, як студенти-філологи й історики одного зі східних ВНЗ переховуються у створених “республіках”, інші – покинули квартири і з сім’ями поїхали геть з невизнаної території. Недовчилися, але пристосувалися до інших місцевостей і наразі мають розбиті надії і розмите майбутнє. І що їх чекає? Це ж українські філологи й історики! Сумно, що за них не попіклувалася держава. Не всі мали можливості стати вільними слухачами. На це також треба звертати увагу. То чому б їм не стати трудовими мігрантами, панове з Кабінету Міністрів?

Значна частина студентів має наміри покинути Україну й шукати стабільності на чужині. Навчатися за кордоном бажають більше 10 % студентів (за даними unian.ua). Українська молодь найчастіше облаштовується в Росії, Польщі, Канаді та США. У чужі краї українці вирушають не тільки для навчання, а й працювати. А гранти стають все різноманітніші та заманливіші. Хтось спокушається річним (чи й більше) волонтерством, хтось – міжнародними конференціями і стажуваннями. Усе це добре, це потужний рух культурного обміну між народами. Тільки, видаючи такі програми, організаторам треба замислюватись про те, як виробляти у молоді бажання будувати європейський простір в Україні, а не поповнювати лави мігрантів.

Дар’я Зельонкіна

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…