Важлива роль у формуванні нашої нації та державності належить українській діаспорі. Це не менталітет “у вигнанні”, як дехто презирливо називає, а сильна ідея, що живе за кордоном. Там ця ідея нерідко працює набагато продуктивніше, ніж у самій Україні, де за 20 років примарної незалежності громадяни почали втрачати національну ідентичність, а найбільшим “досягненням” стала масова русифікація.

Діаспора і власне українці-громадяни – насправді різні суспільства. Ця відмінність була зумовлена зовнішніми чинниками. Плекання брехливих російських міфів змусило досить-таки значну частину українських громадян повірити в те, що сонце сходить у Москві. За океаном емігранти могли працювати вільно, без диктатів, без “принад” імперського минулого. Там можна було мислити широкомасштабно й говорити про національну ідею вголос. В умовах цілковитої свободи українець швидко втрачав рудименти упередженості й дискримінації.

Українські канадці – одна з найорганізованіших громад у світі. Уважається, що в Канаді наша діаспора найпотужніша за рівнем сприйняття національної ідеї. Ще наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. XX ст. тут виникла низка українських громадсько-політичних організацій, основною метою яких стало відновлення національної державності. Лідером серед них була Ліга визволення України на чолі з Романом Малащуком. У цей же час діяли Товариство колишніх вояків УПА та Товариство української студіюючої молоді ім. М. Міхновського. Згодом усі організації були об’єднані в Український визвольний фронт Канади, що підтримував активні стосунки з ОУН.

1967 р. на з’їзді в Нью-Йорку постало нове об’єднання – Світовий український визвольний фронт. Він виступав на захист “заарештованих і засуджених борців за волю і права української нації, їхніх переслідуваних родин і всіх українських патріотів”. Гасла СУВФ зводилися до прагнень об’єднати світову громадськість спільною метою – прагненням звільнити Україну від насильницької русифікації й безпощадного економічного визиску.

СУВФ неодноразово звертався до країн Заходу з проханням стати в оборону української державності, пропонуючи діяти більш рішуче й радикально. Так, організація вимагала припинення економічної й технологічної наукової співпраці з СРСР. У релігійній сфері теж передбачався розрив стосунків між церквами Заходу та РПЦ як відповідь на переслідування й ліквідацію УГКЦ та УАПЦ. Емігранти постійно чинили спротив лінгвоциду, який влаштувала РСР як в Україні, так і в інших радянських республіках.

1966 р. українська діаспора гостро розкритикувала намір міністра закордонних справ Канади Пола Мартіна відвідати СРСР. На першій шпальті канадської газети “Гомін України” було розміщено викривальну статтю із сатирично забарвленим запитанням: “Чому й Канада прикладає свої руки до того, щоб закріплювати московсько-большевицьку імперію ціною уярмлених народів, а вслід за тим сприяти русифікації і нищенню цих народів?”

Того ж року діаспора вийшла на масові протести проти переслідування українських митців, а приводом для цього стало ув’язнення в СРСР І. Світличного та І. Дзюби. Кульмінацією акції було 28 травня – день, коли 4 тисячі українців з Онтаріо та Квебеку вирушили колоною до посольства СРСР. Учасники ходи скандували (мусимо визнати, і досі повністю не втілені) гасла “Свободу та незалежність Україні!”, “Зупинити русифікацію України!”, “Україна бореться за свободу”.

1974 року вся українська громадськість за океаном об’єдналася у справі звільнення дисидента Валентина Мороза. На жаль, реакції не було: Москва перемагала старою, добре перевіреною тактикою ігнорування. Діаспора робила все можливе для звільнення В. Мороза, котрий став для неї символом незламності українських політв’язнів. Але навіть спроби канадського уряду вплинути на рішення Кремля зазнавали фіаско. Тисячі листів, телеграм і записок з проханням звільнити дисидента, демонстрації перед посольством СРСР та маніфестації по містах не відразу дали результат. Усе ж діаспора на відміну від самих українців не зневірювалася у власних можливостях навіть попри невдачі: акції тривали до 1979 року, коли, нарешті, В. Мороза було звільнено і він виїхав до США.

Згодом у Торонто було зібрано 20 тисяч підписів під петицією на захист ще кількох десятків політв’язнів, зокрема Юрія Шухевича, Оксани Попович, Левка Лук’яненка, Миколи Руденка, Василя Романюка, Івана Кандиби та Івана Геля.

Парадокс полягав у тому, що діаспора виявилася краще поінформованою про суспільне й політичне життя України, ніж власне самі українці, яких радянські новини зробили короткозорими. Українські канадці чули інформацію не з рупорів агіток, тому категорично відмовлялася підтримувати з СРСР політику “мирного співіснування”. Стояти осторонь і пасивно спостерігати за прихованим культурним і мовним геноцидом в Україні прирівнювалося до участі в злочині проти всієї нації.

Рівень національної свідомості серед українців Канади у часи радянської України був значно вищим. Без сумніву, цьому сприяла політика канадської влади, яка лояльно ставилася до проявів українськості, чи більше того, підтримувала діаспору в боротьбі за відновлення нашої державності.

“Формування української нації – це інтелектуальний революційний проект”, – таку думку висловив відомий американський історик і політолог українського походження, доктор історичних наук, професор Роман Шпорлюк. Українська діаспора – це не окремішня спільнота, за всіма ознаками вона підпадає під категорію нації. Щоб бути українцем, треба мати величезний революційний переворот у собі. Цей переворот у свідомості українців Канади стався значно раніше. Не дивно, що Канада однією з перших визнала незалежність України. Ми ж, українці-громадяни, цілковито усвідомили реальне право на власну державність лише у 2014-му.

Діаспора має повне право називатися нацією, бо представник українських громад за кордоном усвідомлює свою приналежність до нашого народу. Тисячі кілометрів від України не відбирають у діаспори патріотичного почуття, адже, як сказав І. Світличний, “Вітчизна — це не хтось і десь, я — теж Вітчизна”.

Валерія Ковтун

Поділитися:
  • 1
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    1
    Share

Leave a Comment