In recto virtus, або Коли “у своїй хаті” буде “своя правда”

Ми, українці, так багато віддаємо на офіру правди. А вона калічить нашу свідомість неприхованим цинізмом, який поволі нас убиває, як отрута повільної дії.

Обеззброює правда, що сидить у депутатських кріслах, їздить на розкішних Порше і Ленд Роверах, тримає у власному розпорядженні батальйон охоронців. На жаль, ми навчилися добровільно піддаватися омані, дізнаватися правду і вперто заплющували на неї очі.

“Якось воно буде” – смиренності й покори в українському менталітеті виявилося забагато. Звісно, над формуванням боязкого мовчазного українця добряче попрацювали Російська імперія, Радянський Союз і власне Росія. Століття інше – методи незмінні.

Згадаймо, як у часи неврожаїв Союз вихвалявся “стрімким” розвитком економіки, ділився з народом “успіхами” на зовнішньому ринку й продовжував конфісковувати продовольство в селян, віддаючи мільйони невинних на поталу голодній смерті. У той час, коли вимирали цілі села, влада розповідала про перспективи колгоспів. Правда ніколи не входила в список методів ведення політики Росії в усіх її історичних проявах; важливо було створити ілюзію, що все добре, а тих, хто наважувався розвінчувати державні міфи, чекала кара.

Інстинкт самозбереження в багатьох українців діє й досі, мовляв, краще мовчати, змиритися з брехнею. Чи вже закарбована в нашій генетиці ця смиренність? Рудименти радянщини душать українську псевдодемократію. Довго жили із псевдосвободою слова, урешті-решт задовольнялися псевдодержавністю. Одного дня прозріли, захотілося правди. Але з нею варто бути обережнішими, як сказав Діоген, “з правдою треба жити, як з вогнем: не наближатися дуже, щоб не обпалила, не відходити далеко, щоб холодно не було”. Цього року ми обпеклися. Принесена на багнетах Революції гідності, правда стала для українця вбивчою. Вона потягла за собою ланцюг нещасть. Ми вжахнулися після масових викриттів і досі не можемо оговтатися, бо важко переосмислити злочини, які трималися в таємниці десятки років. Хтось не витримує цієї навали нещасть, не витримує розвінчувань і багатозначних цифр про кількість життів, покладених Україною на вівтар незалежності. І тоді відбувається найстрашніше: виникає бажання бути обманутим, чути лише те, що хочеш почути, вірити в те, у що сам захочеш.

Та хіба це вихід – жити в ілюзії? Адже ж не втримуємося від іронічної посмішки, коли бачимо, як затято відстоює зубожілий росіянин політику свого президента, що її весь світ визнає абсурдною. Обмежений доступ до Інтернету, нові закони цензури (тепер і Шекспір платитиме штраф за лайку у своїх шедеврах) – усе це близьке до радянського консерватизму. Для повного аншлагу театру абсурду не вистачало ще встановити обмеження на підбори й заборонити плоске взуття – а цього року така пропозиція вже звучала від представників партії “Справедливая Россия”.

Увесь світ підняв російську політику на глузи, а більшість росіян далі співає дифірамби своєму лідеру. Найстрашніше те, що наш сусід виправдовує війну. Імперіалістична ідеологія, яку він сповідує, стає все більш небезпечною. Реваншистські настрої Росії як відповідь на санкції Європи сприяють зародженню в масах крайнього російського націоналізму та шовінізму. І чи не головну партію в оркестрі народного гіпнозу й маніпуляцій ведуть журналісти, а точніше, журналюги, які вже давно перестали виконувати свою основну функцію – висвітлювати новини правдиво.

На жаль, мало серед росіян тих, хто може фільтрувати факти. Не кожен зайде в Інтернет, доступ до якого й так обмежений, і займеться вивченням більш достовірних джерел. А маленька купка тих, хто не піддається політичним гіпнозам, не може змінити хід подій.

А поки що ми програємо “братові” інформаційну війну. Безвихідь нашого становища в тому, що переможцем навряд чи буде той, хто каже правду, і якою б убивчою не була українська дійсність, російська пропаганда завжди діятиме з подвійною силою. Ми спираємося на реальні факти, і через це близькі до поразки. Але й перемога політичного ексцентрика Путіна не буде для нього тріумфом. Тут не доцільно проводити паралелі з Північною Кореєю. Мала ймовірність того, що така гігантська держава,як Росія, може бути ізольованою від зовнішніх впливів. Вона вже стала колосом на глиняних ногах, який, до речі, цього року немало розхитало гасло “Досить годувати Москву!”

То чи повстане Росія за правду? Питання риторичне.

Нам же, українцям, зараз важливо не дати знівелювати здобутки Майдану й зберегти правду для наступних поколінь. Важливо не розчаруватися. Масова зневіра може нас убити, і знову доведеться чекати десятки років, доки не буде переосмислена історія 2014-го, доки вкотре не накопичиться “революційна енергія”. Та й скільки можна йти по колу? Нехай цей рік буде останньою битвою у боротьбі за “свою правду у своїй хаті”.

Чи маємо ми право вимагати від нової Верховної Ради кардинальних змін? Мабуть, таки доведеться набратися терпіння. Головне – щоб там, серед тих, кого ми обирали, не було розбрату. Нам важливо чути правду, нехай і гірку. Але дозовану, щоб не обпектися.

Валерія Ковтун

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…