Віденські музеї: митці й війна

Мені пощастило проїздом три дні побувати у Відні. Покатався там на “чортовому колесі”, найстарішому в Європі, яке багато хто пам’ятає за фільмами про Джеймса Бонда.

Галерея "Альбертіна". Фото: Вікіпедія
Галерея “Альбертина”. Фото: Вікіпедія

Потім доїхав до майдану Альбертинаплац. Там, за кінною статуєю принца Альбрехта, розташовується вхід в один з палаців комплексу Хофбург імператорської династії Габсбургів. А у ньому – неперевершена галерея «Альбертина». До неї відвідувачів піднімає просто з вулиці ескалатор, як у метро. Сучасні технічні рішення взагалі вмонтовані в цей будинок XVІІІ століття дуже органічно. Ніби й старовина, і при цьому – максимум комфорту.

Найвідоміша, певно, робота з фондів «Альбертини» – заєць Альбрехта Дюрера, майстерно ним намальований у 1502-ому році. Симпатичного вуханчика тиражують на сувенірах під будь-яким соусом – на статуетках, поштівках і т. д. Крім того, у цьому сховищі є шедеври Ієроніма Босха, Леонардо да Вінчі, Рубенса, Рембрандта, Мікеланджело, Рафаеля… Більш ніж 65 тисяч малюнків різних жанрів й епох, плюс друкована графіка.

У галереї "Альбертина". Фото І. Кручика
У галереї “Альбертина”. Фото І. Кручика

Лише тут можна побачити в такій кількості імпресіоністів, абстракціоністів, супрематистів та інших представників європейських «ізмів». Насамперед , звісно, німецьких і австрійських експресіоністів, батьків і дітей віденського Сецесіону. І особливо добре представлено тріо видатних художників Австрії: Густав Клімт, Еґон Шилє, Оскар Кокошка.

Всупереч неполіткоретним жартам щодо «гейропейців», в «Альбертині» ми побачимо чимало чудового жіночого ню: західні художники-чоловіки вельми традиційно цікавилися жіночім тілом. На початку ХХ століття, принаймні.

Але зараз, під впливом подій на Сході України, набагато більше зачіпає уяву інша глобальна тема, яку гостро відчували європейські експресіоністи – Перша світова війна. Виявляється, у армії служили і той-таки Шилє, й Кокошка… Коли Оскара Кокошку, одного із засновників і віденського Сецесіону, забрали у військо, він був уже досить відомий як художник. Під час боєзіткнень отримав кілька поранень і контузій. Хоча й згодом, у мирний час, йому бувало непереливки. Оскара Кокошку мітили своєю неприязню імператор Австрії, дуче Італії, міністр пропаганди Німеччини… Той-таки Геббельс осміював картини Кокошки на мюнхенській виставці «Дегенеративне мистецтво» (1937 рік), коли нацисти таврували мистецький авангард. Це словосполучення потім увійшло в усі мистецтвознавчі словники. Щоправда, не як характеристика якогось художнього методу, а як демонстрація рівня естетичного мислення самих фашистів.

К. Малевич. Фото І. Кручика
К. Малевич. Фото І. Кручика

Є в «Альбертині» й російський зал. Так званий «російський», тому що експонується за фінансової участі «Газпромбанку». Того самого, що нині потрапив під санкції Євросоюзу у зв’язку з військовими домаганнями Росії. Ми побачимо там роботи уродженця білоруського Вітебська Марка Шагала, а також Василя Кандинського… Обидва втекли з Росії від Жовтневого перевороту і громадянської війни, а тепер та країна ними пишається?. Хоча у світовому мистецтвознавстві ці художники усе ж таки справедливо проходять як французькі – їхня творча і навіть фізична свобода була б у Росії просто неможливою. Але, що й казати, радісно було побачити у Відні, в тому залі роботи наших земляків, киян Олександри Екстер («Динамічні кольори») і Казимира Малевича, що представлений «Людиною в супрематичному пейзажі». Зараз в Україні жваво обговорюють ініціативу щодо перейменування до 25-річчя Незалежності України Міжнародного аеропорту “Бориспіль” – в Аеропорт Казимира Малевича. Може, хоча б після цього ім’я всесвітньо уславленого мистця буде більше асоціюватися з його рідною Україною?

Виставка, присвячена тій-таки Першій світовій, проходила й у віденському «Музеї Леопольда» (Leopold Museum). Її мені теж пощастило проглянути. Я відкрив там раніше невідомого мені художника Еґґер-Лінца, завмерши перед його похмурим диптихом. На полотні «Безіменні» (1916) змальована лобова атака німецьких військ. Могутні солдати, випнувши щелепи, пруть із багнетами й гвинтівками просто на ошелешеного глядача. Здавалося б – їх нічим і ніяк не зупинити. Друга робота «Фінал»: ті ж бійці лежать один на одному, неприродно виламуючи руки й коліна у смертельних позах.

М. Шагал. Фото І. Кручика
М. Шагал. Фото І. Кручика

На цю ж тему – й картина Еґґер-Лінца «Мертвий солдат після героїчної місії» (1918). Така правда мистецтва, звісно, була б неможлива без відповідної біографії. У квітні 1915 року художник у віці 47 років пішов добровольцем у ландштурм (самооборону). Що бачив, те й малював.

Квитки у віденські музеї й галереї дійсні протягом усього робочого дня: я покидав виставкові зали, йшов пити каву чи обідати, потім приходив знову. У Відні зручно оглядати музеї, театри, та й взагалі жити: тут на кожному кроці – вдало здизайновані станції метро, яке прокладене на трьох підземних рівнях під старовинним містом, тут екологічні електробуси, громадські велосипеди напрокат на кожному кроці… І це – окрім старовинних палаців, музики Моцарта й Штрауса у кав’ярнях. Пригадалося: «Усе для блага людини!» Таке обіцяли нам колись комуністи, але здійснити змогли без усіляких декларацій не вони, а громадяни Європейського Союзу – після двох світових воєн.

Ігор Кручик

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…