Українська еміграція в міжвоєнній Чехословаччині

У нелегкі 20-ті роки минулого століття Чехословаччина стала притулком для багатьох емігрантів, і якщо карта «російської Праги» складена досить докладно, про українську еміграцію досі відомо небагато.

«Радіо Прага» попросило розповісти про долі українців у міжвоєнній Чехословаччині Марію Прокопюк, історика, члена Спілки українок в Чехії, що займається культурною і громадською діяльністю і зберігає в сьогоднішньої чеської столиці пам’ять про українських емігрантів «першої хвилі».

– Ми чимало знаємо про російську еміграцію і майже нічого – про українську. Тим часом вона жила не менше насиченим і активним життям – тут діяли численні громадські й культурні організації, працювали навчальні заклади українською мовою, від дитячих садків до академії, українці активно брали участь в науковому житті країни, серед них було багато художників, письменників, інженерів. Мабуть, і формувалася українська діаспора інакше, ніж російська, тим більше що якийсь час після Першої світової війни Україна була незалежною державою.

– Українська еміграція потрапляла сюди ще й тому, що Західна Україна входила до складу Австро-Угорщини, українці були депутатами австрійського парламенту. Так що емігранти приїжджали сюди з території України ще до Першої світової війни. Коли в 1915 р. стався брусиловський прорив і російська армія увійшла в Західну Україну, багато жителів сіл евакуювали в Моравію – австрійська влада прагнула їх захистити від жорстокості російських солдатів. Це також стало частиною української еміграції, оскільки частина цих людей повернулася згодом додому, а багато хто залишився. Після Першої світової війни це була еміграція з Української Народної Республіки, чиї шляхи з російською еміграцією дуже часто перетиналися – і тим, і іншим надавала підтримку Чехословаччина і президент Масарик в рамках так званої «Російської акції допомоги». І це не випадково, адже коли в 1918 р. Масарик був у Києві, то першу зброю, яку він отримав для чехословацьких легіонерів, які перебували в таборі у Дарниці, передала саме Центральна рада.

– А якими були маршрути українських емігрантів? Для росіян це часто була евакуація з Криму до Константинополя, потім Болгарія, далі Берлін, Париж, Прага…

– Ті наші емігранти, які рухалися по такому маршруту, потрапляли потім, як правило, в Париж. Більшість їхало з території України не морським шляхом, а спочатку в Польщу, а вже потім до Праги або Відня. Це відбувалося в 1919 р., коли більшовики кілька разів брали Київ, поки не захопили його остаточно. До 1920 року українські емігранти опинилися в Польщі, а перший український вищий навчальний заклад – Вільний університет – з’явився саме у Відні.

– Розкажіть про це, оскільки мало хто з наших слухачів про нього знає.

– Український вільний університет існує досі, зараз вже в Мюнхені, але тоді, на початку 1921 року, він був заснований саме у Відні. Викладання там велося українською мовою, а його засновниками стали практично всі професори, які раніше працювали в Політехнічному і Київському університетах. У Відні університет проіснував всього один семестр, після чого його вирішили перенести в Прагу, де життя було не таке дороге. До того ж у Чехословаччині збільшувалося число емігрантів-українців, і в вересні 1921 р. Вільний університет відкрився в столиці. Студенти вчилися в Клементинумі, де сьогодні Слов’янська бібліотека, а також в будівлях Карлового університету на Целетній вулиці. Своїх приміщень у вишу не було, заняття проводилися в різних місцях.

– Тобто можна сказати, що українська еміграція в Чехословаччині складалася з професури, науковців, філософів?

– Так, адже саме цим людям – носіям мови – загрожувала на батьківщині найбільша небезпека. Вони знали, що їх чекає, і багато з них тікали сюди, де вже працювали українські вчені. Так, одним з перших ректорів Українського вільного університету став Іван Горбачевський, який у 1917-18 рр. був першим міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини, а в 1904 р. – ректором Карлового університету. Сьогодні на будівлі медичного факультету можна побачити меморіальну дошку на його честь, оскільки він був засновником і першим директором Інституту медичної хімії і біології при університеті, де досі шанують закладені ним традиції.

– Мабуть, одним із завдань університету було збереження української мови?

– Безумовно. І важливість цього добре розумів Масарик, який підтримував це. Крім університету тут існував Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Цей виш працював і в Києві (я там вчилася), під назвою педінституту ім. Горького. Зараз у столиці України він знову називається Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. А в роки еміграції «драгомановці» переїхали сюди. З ними тут опинилася видатний педагог Софія Русова, яка займалася дитячим вихованням і дошкільною освітою. Вона похована на празькому Ольшанському цвинтарі. Цікаво, що ще в 1876 р. Софія Русова разом зі своїм чоловіком видали в Празі «Кобзар» Тараса Шевченка. На Оплеталовій вулиці, на будівлі колишньої Грегорової друкарні, можна побачити меморіальну дошку, присвячену цій події.

– Ким була молодь, що вступала до цих навчальних закладів?

– Це були ті, хто входив до складу Української галицької армії. Спочатку вони воювали на боці Австро-Угорщини, ставши потім армією Української Народної Республіки, захищали Київ та інші українські міста від Червоної армії. Потім були змушені відступати, і тут для них навіть було організовано кілька військових поселень. Наприклад, в місті Ліберець є могили померлих там українських солдатів. Спочатку це були закриті табори – хоча вони не вважалися військовополоненими, але перебували під контролем влади, оскільки це були військові сили. Одначе Масарик розумів, що цим людям необхідно допомогти, їм запропонували тут вчитися, і з метою вступу до вишу вони отримували право покинути табір. Крім раніше названих навчальних закладів, в Подєбрадах відкривається також Український технічний інститут і господарська академія, де в період розквіту навчалося одночасно понад 700 осіб.

– Росіяни і українці в міжвоєнній Чехословаччині перебували приблизно в однаковому становищі – обидві діаспори отримували допомогу від Чехословацької держави, обидві намагалися зберегти свою культуру і мову, і ті, і інші були раніше підданими однієї імперії, і ті, і інші тікали, рятуючись від більшовиків. Які були між ними стосунки?

– Відомо про деякі особисті контакти, перш за все з тими з російських емігрантів, хто розумів, що українці – самостійна нація, а Україна – самостійна держава. Коли росіяни потрапляли сюди, то виявляли, що є такі народи, як, наприклад, словаки, яких п’ять мільйонів, чехи… Тож українці, яких «лише» сорок мільйонів, теж можуть бути самостійним народом. З такими російськими емігрантами складалися нормальні стосунки. Адже навіть церква на Ольшанському цвинтарі була побудована на спільно зібрані кошти, оскільки частина українців була греко-католиками, а частина – православними. Богослужіння велося на старослов’янській мові, загальній для всіх, і православні українці, багато з яких переїхали з Києва, були там на рівних.

– Тобто частина української еміграції належала до православної, а частина – до греко-католицької церкви. Якими храмами в Празі користувалися та й інша громади?

– На Ольшанському цвинтарі, як уже говорилося, була побудована невелика православна церква Успіння Богородиці. У нових будівлях великої потреби не було, оскільки багато громадян Чехословаччини були або атеїстами, або протестантами, які не ходили в католицькі храми, тому греко-католикам віддали один з найкрасивіших храмів Праги – костел св. Климента, прикрашений скульптурами Матіаша Бернарда Брауна. Ця церква розташована прямо на Королівській дорозі, на Карловой вулиці. Якщо спуститися з Карлового мосту і прямувати в Старе місто, то спочатку ви бачите унікальний храм св. Сальвадора, і це – практично одна стіна з храмом св. Климента, оскільки вони з’єднані. Наш храм – трохи далі Карловою вулицею, і при вході в нього стоїть волошська каплиця. «Влахо» в Богемії називали італійців, які побудували її колись для себе. Це комплекс Клементинума, де сьогодні розташована Національна бібліотека.

– Тобто коли в Празі з’явилося багато греко-католиків з України, влада міста передала їм цю церкву?

– Так. Сьогодні у нас там проводиться три богослужіння українською мовою. Також в Празі діє ще одна церква, куди ходять православні Київського патріархату із Закарпаття – храм Благовіщення Діви Марії в районі Альберт, який спочатку був католицьким і був переданий українській діаспорі в 1920 роки. Деякі відвідують церкву на Ольшанському цвинтарі і, наскільки я знаю, деякі ходять в чеський православний собор святих Кирила і Мефодія на Рессловій вулиці.

– Російська еміграція, як відомо, видавала багато своїх газет і журналів, де публікувалися відомі письменники, політики. А що видавали в міжвоєнній Чехословаччині українці?

– Всіляких видань було дуже багато. Це були, перш за все, підручники, які і сьогодні зберігаються в Господарської академії в Подєбрадах.

Велика колекція підручників зібрана в музеї Німбурка. Нещодавно співробітники музею проводили спеціальну виставку – у них величезні фонди з усіх предметів. Кожен виш видавав свою періодику – свій журнал був, наприклад, у Українського вільного університету.

Видавалася поезія – наприклад, тут жив дуже відомий український поет Олександр Олесь. І його син Олег Ольжич, видатний археолог, який навчався в Празі, він загинув у концтаборі Заксенхаузен. Видавалися роботи Софії Русової, чудового педагога Степана Сірополка, який викладав і в чеських навчальних закладах…

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…