Участь громадськості у формуванні соціальної політики держави

18 грудня 2014. – Останнім часом почастішали дискусії щодо участі громадськості у формуванні соціальної політики держави.

Згідно з міжнародними стандартами та загальноприйнятою практикою, участь представників третього сектору (недержавних організацій) впливає, в кінцевому підсумку, на розширення спектру соціальних послуг та формування ринку, де всі повинні “боротися” за клієнта, хоч би ким він був – людиною похилого віку, яка потребує тривалого догляду, безробітною жінкою, яка потребує навчання з нового фаху, сім’єю, яка потребує психологічної, юридичної, соціальної допомоги, чи підлітком, якому потрібен цілий комплекс підтримки.

Чому ж ведеться “боротьба” за клієнта? Чому недержавні організації зацікавлені в тому, щоб вирішувати такі проблеми?

За міжнародною практикою, держава формує так зване “соціальне замовлення”: виділяє бюджетне фінансування на вирішення складних соціальних проблем. Недержавні організації можуть бути залучені до вирішення цих проблем і, по суті, заробити на цьому.

Соціальне замовлення може стати додатковим джерелом фінансування будь-яких організацій, що мають на те право, поряд із благодійними пожертвами, включаючи міжнародні гранти.

Збільшення “провайдерів” соціальних послуг тягне за собою не тільки формування нових послуг і форм підтримки, але і їх значне поліпшення: кожна організація намагається знайти свою особливість, яка вигідно відрізняє її від інших. Між організаціями, які планують отримати державне фінансування (і, за можливості, міжнародне), виникає конкуренція. Іноді, звичайно, недержавні організації об’єднуються в союзи, альянси, асоціації тощо, якщо це їм вигідно.

Причому клієнтові (простому обивателю) переважно байдуже, від кого він отримує допомогу. Головне, щоб вона була своєчасна, дешева чи й узагалі безкоштовна, і, звичайно, якісна. Природно, при цьому досить часто виникають складні етичні дилеми (наприклад, робота православної чи католицької лікарні, яка частково отримує державне фінансування, і в яку звертаються і вимагають допомоги представники сексуальних меншин. Радикальна позиція церков у цьому питанні відома).

Але, на жаль, у нашій країні ми маємо протилежну ситуацію. Державні організації практично з перших років незалежності займають по відношенню до соціальної допомоги позицію “собаки на сіні”. І це характерно для всіх регіонів України без винятку. Тобто, в цілому, держава зовсім не прагне пустити на це поле недержавні організації, особливо, створені в останні 10 років. Така ситуація виникає тому, що, по-перше, держава часто не довіряє громадським організаціям, і щиро вважає, що вони неправильно і несправедливо використовують виділені кошти. По-друге, держава звикла вирішувати всі питання централізовано і неохоче делегує повноваження. По-третє, рішення соціальних проблем за бюджетні гроші державними службовцями та працівниками передбачає утримання значної кількості цих державних співробітників (не менше 10 тисяч чоловік). Тому конфронтація між обома сторонами загострюється саме зараз, коли йдеться просто про збереження робочих місць державних службовців.

Результатом монополізації послуг є падіння їхньої якості, відсутність або ж брак, не відповідність потребам громадян (наприклад, тривала допомога людям похилого віку, допомога в кінці життя – паліативний та хоспісний догляд тощо).

На наше переконання, в цій ситуації громадським організаціям необхідно шукати тих чиновників, що поділяють наш погляд на соціальні послуги і мислять прогресивно, не гаяти часу, а вже розробляти методики, механізми надання допомоги і по можливості використовувати їх на практиці (працювати або на волонтерських засадах, або за кошти міжнародних грантів); шукати альтернативні джерела фінансування.

Державні інституції мають звикати з думкою, що в перспективі їм доведеться делегувати свої повноваження громадським організаціям, які, можливо, з часом, продемонструють неспроможність саме державних організацій. Їхні співробітники можуть бути консультантами, експертами в недержавних організаціях, і цей досвід буде дуже цінний.

Необхідно далі вести розробку соціальних стандартів різних послуг (у цій роботі об’єднуються представники і громадських, і державних організацій). На місцях співробітники управлінь (департаментів) соціальної політики (захисту) мають активніше залучати громадських діячів, які як волонтери можуть поділитися своїм досвідом і вирішувати деякі питання.

А простим громадянам у цій ситуації потрібно дізнаватися про громадські організації, які можуть вирішувати їхні проблеми і звертатися при потребі також і до них – по суті, своїм попитом брати участь у формуванні пропозиції.

Олександр Вольф
БО “Асоціація за демократичне майбутнє”

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…