Телевізійні стратегії приниження української мови

Русифікація й денаціоналізація українців у самодержавній і комуністичній Російській імперії відбувалися не лише шляхом заборон та обмежень вжитку української мови, а й через спеціальні заходи, спрямовані на послаблення її культуротворчого потенціалу, впливу створеної нею культури.

Сино-жовта стрічка

Особливу винахідливість у цьому виявляла комуністична влада. На відміну від царської, вона провадила асиміляційну політику не відверто, а приховано. Для зовнішнього світу комуністи декларували переваги своєї національної політики, проголошуючи на словах рівноправність усіх мов в СРСР, їхній «нечуваний розквіт» та «гармонійність» взаємодії національних мов з російською. Натомість мовно-культурна асиміляція неросійських народів тривала.

Потужне знаряддя русифікації радянська влада отримала з появою в 1950-х роках телебачення. Телебачення, поряд з радіо, дало їй змогу посилити й прискорити процеси мовно-культурної уніфікації населення СРСР, що за часів Брежнєва втілилось у тезу про постання «нової історичної спільноти — радянського народу».

Проте експансіоністські проекти Кремля, спрямовані на поширення свого політичного впливу в інших країнах, змушували владу терпіти присутність національних культур у республіках. Але місцеві культури в жодному разі не повинні були конкурувати з російською культурою, яка виконувала інтеграційну функцію злиття «братніх націй у єдиний радянський народ». І якраз телебачення, яке поєднує звуковий ряд з візуальним, в руках політичних шахраїв надавало значні можливості для застосування маніпулятивних технологій.

Використання спеціальних стратегій з метою впровадження в масову свідомість українців стереотипу меншовартості своєї мови і культури порівняно з російською ілюструють телевізійні практики, що їх застосовували в УРСР. Опис передач українського телебачення 1970-х років, яке було тоді обмежено трьома каналами — центральним із Москви — ЦТ і двома українськими із Києва — УТ-1 та УТ-2, можна знайти в опублікованій минулого року книжці Станіслава Цалика «Киев: конспект 70-х (Рассказы о повседневной жизни города и горожан)». Автор згадує тогочасне тематичне обмеження передач українських каналів на тлі значно розмаїтішого й цікавішого репертуару центрального телебачення.

Ключові передачі обох українських каналів — «Сільський час», «Село і люди», «Сонячні кларнети» — були призначені для сільської місцевості, там вони й користувались попитом. Кияни ж, як зауважує С. Цалик, іронічно називали УТ-1 «колгоспником», натомість дивилися цікаві програми з розмаїтого репертуару центрального каналу — «Клуб кинопутешествий», «В мире животных», «Очевидное — невероятное», «Утренняя почта», «Вокруг смеха», «Кинопанорама», «Кабачок 13 стульев». Крім того, московський канал транслювали на годину-півтори довше, аніж український, а о 21.00 на всіх каналах СРСР, у тому числі на УТ-1, ішла московська інформаційна програма «Время».

Варто нагадати й ситуацію, що склалася в 1970-х — першій половині 1980-х років у царині художньої літератури. Якісний прорив, який здійснили молоді талановиті митці з руху шістдесятників, 1972 р. місцева колоніальна адміністрація за наказом із Москви ліквідувала, заарештувавши активних його учасників і запровадивши драконівську цензуру, крізь бар’єри якої могли пробитися до читача лише поодинокі якісні твори. Не дивно, що в переліку дефіцитних книжок, популярних у колах київської інтелігенції, С. Цалик не наводить жодної української, список обмежується виданнями російських авторів М. Булгакова, В. Аксьонова, Є. Євтушенка, А. Вознесенського, братів Стругацьких та інших, а також зарубіжних авторів у російських перекладах. Показово, що серед видань, які користувалися попитом на книжковому «чорному ринку», був і «Словарь русского языка» В. Даля.

Внаслідок цілеспрямованої репресивної політики московській владі таки вдалося втовкмачити значній частині українського населення — і то не лише людей з невисоким рівнем освіти, а й інтелігенції — переконання в неповноцінності української культури порівняно з російською.

Читайте також: Позбуватися російської мови

Існує ще одна підступна телевізійна технологія, яку застосовують маніпулятори людською свідомістю в умовах конкуренції двох мов. Щоб сформувати у людей, які некритично сприймають телепродукцію, бажане для асиміляторів ставлення до мов, які конкурують, потрібно в одному телесюжеті протиставити їх за обговорюваними темами і соціальним статусом персонажів, котрі розмовляють різними мовами. Протиставлення двох мов вибудовується за опозицією «високе / низьке, престижне / непрестижне, нормативне / ненормативне». Така стратегія була впроваджена в радянський період у комічному телевізійному дуеті Штепселя й Тарапуньки, в якому Тарапунька грав роль такого собі суржикомовного дурника, а Штепсель — розумного та розважливого російськомовного партнера, котрий керував поведінкою Тарапуньки, постійно виручаючи його з халеп, у які той потрапляв через свою недоумкуватість. У такий спосіб українську мову Тарапуньки, роль якої виконувало мішане мовлення, скалічене впливом на нього російської, було протиставлено останній як мову ненормативну й смішну порівняно з «нормальною» та престижною російською.

Хоч як прикро це визнавати, але нинішнє телебачення в Україні стало потужним знаряддям продовження русифікації українського населення, що блокує формування цілісної української нації. Розроблені в радянський період маніпулятивні практики почали особливо інтенсивно впроваджувати на телевізійних каналах з кінця 1990-х років, коли вони перейшли у власність до компрадорської буржуазії, якій національні інтереси абсолютно чужі, ба більше, деколонізація та декомунізація інформаційно-культурного простору країни загрожує їм втратою панівних позицій у суспільстві.

У цій ключовій для зміцнення державної незалежності царині патріотична частина суспільства виявила несолідарність і слабкість, оскільки не тільки не спромоглася організувати протидію небезпечним процесам тотальної втрати телебачення як найдієвішого засобу популяризації української культури, історії, національних цінностей, а навіть не змогла впродовж усіх двадцяти років домогтися українізації державного каналу.

Нині й без спеціальних досліджень очевидно, що на українському телебаченні панують мова і продукція культурної індустрії північної сусідки. Але можна навести й конкретні дані моніторингу восьми провідних каналів, який здійснили волонтери руху «Простір свободи» у жовтні 2012 року. Моніторинг тривав 64 години. Українська мова лунала на каналах близько 28% часу, стільки ж було відведено двомовним програмам, решта ж 44% належала російськомовним.

І проблема не лише в кількісному переважанні російської мови на нашому «не своєму» телебаченні, хоч і ця обставина сама по собі гальмує процес розширення сфер вживання літературної української мови. Ще загрозливішим для морального здоров’я нації є застосування розроблених ще в тоталітарній радянській системі стратегій приниження української мови, консервації у свідомості пересічної людини стереотипу її маргінальності й меншовартості.

Суперечить телевізійній практиці суверенних країн запрошення на роль ведучих у політичних ток-шоу громадян інших країн, які не володіють державною мовою. Ані Савік Шустер, ані Євгеній Кисельов не обтяжують себе вивченням державної мови України і знанням її культури. Зрештою, Є. Кисельов відверто висловлював своє бачення України як «провінції у моря». Чиєї провінції — здогадатися нескладно.

Звичними на наших «не своїх» каналах стали програми з двомовними ведучими або ж членами журі на всіляких розважальних ток-шоу, що формуються з кількох російськомовних осіб із вкрапленням одного аборигена, який розмовляє українською. На унікальність цієї української практики застосування білінгвізму в засобах масової інформації уже звертали увагу фахівці. Таке «шизофренічне» використання двомовності зауважив під час перебування в Україні мовознавець Юрій Шевчук, котрий викладає українську мову в Колумбійському університеті США. Ось що сказав він із цього приводу в інтерв’ю, записаному на його батьківщині, в Рівному: «Щодо новітніх внутрішніх чинників тиску на українську мову, то не можу не згадати такого новаторства теперішніх русифікаторів, як штучно створена «лінгвістична шизофренія», коли через засоби масової інформації людям нав’язують думку про те, що одночасно говорити двома мовами природно. В одній передачі протягом п’яти хвилин можуть лунати дві мови! Я досліджував схожі в мовному плані регіони — Квебек, Каталонію, Пуерто-Ріко — ніде не показують на телебаченні програми, в яких одночасно розмовляють двома мовами, причому жодною не розмовляють правильно!»

Читайте також: Мовна шизофренія: Російськомовними українцями легко маніпулюють

Щоправда, останнім часом мода на мовну суміш зазнає змін. Двомовні ведучі поступаються місцем одномовним, але, звичайно ж, не україномовним, а російськомовним. Але у текст, виголошений російською, коли-не-коли вставляється одне українське слово чи фраза. У такий спосіб у свідомості глядачів українська мова фіксується не як окрема самостійна мова, а як лексичний ресурс російської на кшталт її вологодського чи тверського діалекту. Ця технологія також належить до арсеналу засобів «злиття братніх мов», яке обіцяла нам у щасливому майбутньому людства програма КПРС. А тим часом вона «зливає» на телевізійних каналах країни державну мову.

Втім, і «чисту» російськомовну партію без домішок «малоросійського наріччя» московські гості часом використовують для реанімації у місцевих провінціалів ностальгійних почуттів за втраченим 1991 р. спільним домом буття. Так, Максим Галкін під час проведення в парі з Володимиром Зеленським новорічної розважальної програми на «Інтері» час від часу вставляв у своє мовлення слова «наша страна», не уточнюючи, яку саме «страну» він має на увазі. А варто нагадати, що за радянської доби це словосполучення дозволялося вживати лише стосовно території всього Радянського Союзу — так називати будь-яку із союзних республік цензура суворо забороняла.

У серіалах, які продукуються не лише в Росії, а й у нас, поширилася мода протиставляти українську мову російській як засіб спілкування нецивілізованих відсталих селян на тлі «просунутих» російськомовних мешканців міста. «Просвітити» селян і залучити їх до цивілізації може лише «вища каста» російськомовних. Як писав режисер Леонід Мужук у «Слові Просвіти», саме в такому ракурсі зображено мешканців села Обухівського району в серіалі «Сусідські війни», який демонстрував канал «1+1». Серіал був створений у вигляді ігрової постановки, підробленої під документальну правду. Сюжет вибудовувався навколо історії сварок селян з приводу установки біотуалету. Все, що стосувалося туалету, йшлося українською мовою, натомість мирила селян російськомовна жителька міста, роль якої зіграла Руслана Писанка.

Такий самий стиль відносин між україномовною, а точніше — суржикомовною сільською громадою та російськомовним міським «цивілізатором» демонструє скетч-шоу «Рюрики» на каналі ICTV. Дія серіалу відбувається в селі, мешканців якого зображено малокультурними, обмеженими людьми, чиї інтереси зосереджені переважно на пошуках випивки. Роль освіченого, цивілізованого персонажа належить учителеві, котрого після закінчення вишу направили в сільську місцевість викладати історію (!). Учитель, звісно ж, як того вимагають канони «незалежного» українського телебачення, російськомовний. І саме до нього постійно звертаються селяни по пораду, бо самотужки вирішити свої проблеми вони не здатні.

Читайте також: В Україні щось не так із мовною ситуацією

І нарешті, розглядаючи маніпулятивні телевізійні стратегії, не можна не згадати й вживання суржику — українського мовлення, скаліченого впливом на нього російської мови — на популярних каналах. Не випадково символом нашої держави стала не котрась із красунь-акторок, як, наприклад, Бріжіт Бардо у Франції, а Вєрка Сердючка — переодягнений у жінку клоун, який розмовляє мішаною напівукраїнською-напівросійською говіркою. Факт сам по собі глибоко символічний, бо він віддзеркалює роздвоєний стан свідомості значної частини української людності.

Але якщо образ Сердючки, хоч і не сприяє вихованню поваги до української мови, все ж має якийсь елемент комічної привабливості, то вже втіленням крайнього ступеня українофобії слід вважати образ Вітальки в серіалі, який іде на каналі ТЕТ.

Актор, котрий його грає, створює на рідкість потворний образ. Віталька — неохайний хлопець з огидною зовнішністю. Схиблений на сексі, він весь час незграбно залицяється до дівчат. Не маючи жодних шансів на успіх, недоумок повсякчас наражається на зневагу, глум і роздратування з боку всіх, хто навколо нього. І говорить Віталька такою ж огидною, як він сам, мовою. Ущербність скаліченого напівукраїнського мовлення Вітальки актор ще й увиразнює, потворно розтягуючи рота. Всі решта численних персонажів цього скетчу, крім Віталькиної матері, такої ж недоумкуватої почвари, як і він, розмовляють стандартною російською мовою. Жодного персонажа, який розмовляв би літературною українською, в серіалі немає, відтак носіями буцімто української залишаються тільки придуркуватий Віталька з такою самою жалюгідною матір’ю.

Через такий промовистий портрет Вітальки, мовно протиставлений російськомовному оточенню, в підсвідомості глядачів (а серіал має успіх переважно серед дівчат) закарбовується образ української мови як мови неповноцінних маргіналів.

Цей серіал — наче візуальне унаочнення поглядів на державну мову, властивих деяким представникам політикуму. Наприклад, депутат Луганської обласної ради Родіон Мірошник у липні минулого року під час обговорення Закону Ківалова — Колесніченка висловлювався про державну мову в такому дусі: «Получается, что на этом языке (украинском. — Л.М.), если мы растим своих детей, то мы лишаем их всего, мы растим просто недорасу — людей, которые просто лишены огромного объема знаний, которые приходят на русском языке, на английском, на другом».

Можна з певністю твердити, що творці образу Вітальки як представника «недораси» місцевих аборигенів поділяють саме такий расистський погляд на українську мову та її носіїв.

Цікаво, що, за інформацією сайту «Телекритика», на скетч «Віталька» надійшла скарга до Національної комісії з питань захисту суспільної моралі. Проте жодних порушень моралі та приниження гідності українців члени Комісії в цьому скетч-шоу не помітили. Якщо антиукраїнської маніпуляції не помічають доктори й кандидати наук, які входять до Комісії, то тим паче не помітять її тінейджери, для яких, власне, й призначено цей витвір кіномистецтва. Напевно, не одну молоду людину образ Вітальки переконає, що «по-украински — это некрасиво». Позаяк така прихована за розважальними телекартинками пропаганда набагато ефективніша за дидактичні повчання, змінити сформований телебаченням погляд на непрестижність української мови буде нелегко навіть відданим своїй справі педагогам.

Таким чином, провідні телевізійні канали нашої країни інтенсивно працюють на відчуження українців від їхньої культури. Неспроможність тих, від кого залежала державна мовно-культурна політика впродовж усіх двадцяти років, захистити свій інформаційно-культурний простір призвела до втрати суверенітету в цій царині, що є ключовою для формування цілісної нації. Адже, як писав свого часу Джеймс Мейс у «Дні», «ніхто не має нічого проти російської культури чи мови, але доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців — ця нація ніколи не буде єдиною». Нині ж на більшості українських телеканалів господарюють провідники «Русского мира», закладаючи міну уповільненої дії під фундамент Української держави.

Лариса Масенко
День, 25 березня 2013 року.

Чи з того часу щось змінилося?..

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…