22 жовтня зусиллями студентів і викладачів кафедри видавничої справи та мережевих видань Київського національного університету культури і мистецтв було організовано зустріч з учасниками АТО, бійцями Першого резервного батальйону оперативного призначення Національної гвардії України імені генерала Кульчицького Андрієм Цимбалом, студентом 4 курсу Київського національного університету культури і мистецтв та його військовим побратимом Станіславом Ковікою.

Захід провели у формі прес-конференції у рамках творчого клубу “Зустріч з особистістю”. Модератором зустрічі виступив професор Микола Тимошик, завідувач кафедри ВСтаМВ. Розмовляли про звичне, про бажане і про особисте.

– Які у вас були мрії в дитинстві?

Андрій: Хотів бути міліціонером, але з часом зрозумів, що ця мрія не здійсниться. Батько теж працював у міліції, але покинув через корупцію.

– Чому записалися в добровольці?

Андрій: Після Майдану лишився запал, з ним і пішов воювати.

– Чого найбільше бракувало в зоні АТО?

Стас: Їжі. Одного разу так захотілося ковбаси, що мусили їхати по неї в інший населений пункт.

– Як думаєте, які цілі ставлять перед собою “захисники” “ДНР” та “ЛНР”?

Андрій: Важко сказати. Люди в омані. Патріотичне, культурне виховання було відсутнє у їхньому регіоні. Один полонений, що більш-менш нагадував освічену людину, якось говорив про свій регіон як про закинутий. Тут або працювати шахтарем, або тікати у пошуку роботи.

– Чи були у вашому батальйоні випадки дезертирства?

Стас: Ні, але був випадок, коли перед ротацією затримали наш батальйон через те, що інший (не вказуватиму назву) відмовлявся виїжджати на завдання.

– Як прокоментуєте заворушення біля Адміністрації Президента?

Андрій: На мою думку, армія повинна складатись із вмотивованих людей. Краще воюватимуть ті, хто робить це з власної волі.

– Як до участі у військових діях ставляться ваші рідні?

Стас: Звичайно, усі хвилюються, але приймають мій вибір. Вони розуміють, що я все одно б поїхав, тому краще прощатися без скандалів. Допомагають матеріально, купили приціл. Бабусі доводилось брехати, щоб не хвилювалась, а дід, йому вже за вісімдесят, сказав, що, якби міг, то теж би пішов воювати.

– Чи змінились у вас уявлення про дружбу після перебування в зоні АТО?

Андрій: Так, у першу чергу змінилось ставлення до тих друзів, які стали останнім часом рідше телефонувати, хоч і знають, де я. Тут і починаєш замислюватись. А бойові товариші – з ними мусиш товаришувати, інакше ви – неефективна бойова одиниця. Немає такого, щоб усі стали братами, проте єднають ідеологічні погляди.

– Що сниться на війні?

Стас: Майже нічого. Буває, півгодини посплю, півгодини постою, тоді пройдусь…

Андрій: Коли вже повернувся додому, прокинувся і довго не міг зрозуміти, де я; думав, що в окопі.

– Що буде з українською армією зимою?

Андрій: Думаю, вистоїть на патріотизмі. У нас дієздатна армія, однак є проблеми з централізованим керівництвом. Також матеріальна допомога не завадила б. Бракує теплого одягу, буржуйок.

– Чи є у вас талісмани?

Андрій: Так, браслет, який зробив для мене брат.

Стас: Бронежилет – мій талісман.

– Чи привозили волонтери дитячі малюнки для вашого батальйону?

Стас: Так, привозили, коли дивився ті малюнки, ледь не плакав, а від віршів червонів.

– Чи змінились ваш світогляд після пережитого?

Андрій: Важко сказати, мабуть, змінився, але потрібен час, щоб це усвідомити. Здається, що став менше перейматись дрібницями.

– Чи думали на війні про смерть?

Андрій: Про смерть більше думають ті, хто отримав поранення. Я ж пораненим не був. Перших чотири дні, коли били тривогу, відчував страх, але до всього звикаєш. Потім зрозумів, що тікати все одно нікуди, отож і боятися не треба.

– Які відчуття, коли стріляєте у ворога?

Стас: О! Згадав один прикол з Інтернету: “Що відчуваєте, коли стріляєте в сепаратиста? – Віддачу”. Або ще: “Чем больше русских убиваешь, тем больше нравишься ты им”.

– Як ставляться до українських військових мешканці звільнених міст?

Андрій: Погано. Діє потужна пропаганда, гітлерівська Німеччина позаздрила б. Відсотків десять тих людей гідні, щоб за них воювати.

Стас: Приносять їжу нашим бійцям, але можуть і потруїти. Одного разу передали багато молока. Через деякий час прибігає командир і каже: “Хлопці, не пийте того молока, он уже кіт здох”.

– У яких умовах жили ви з побратимами?

Стас: Умови не дуже, але нам з Андрієм ще пощастило. Я і ще четверо людей ночували у будиночку біля шлагбауму. Інші хлопці – у ліску в наметах.

Андрій: А ми з групою деякий час ночували в курнику, там ще миші бігали. А потім спав під бетонною плитою, яка слугувала укриттям. Бувало, командир підставляв руку, щоб я не розбив голови, коли раптово оголошували тривогу.

– Що можете побажати нам, звичайним цивільним громадянам?

Андрій: Знаю одну коротеньку молитву: “Дай мені, Боже, сили зробити те, що я можу, і прийняти те, чого змінити не можу. А ще дай мені мудрості, аби розрізнити перше і друге”. Ось цього і бажаю.

Після закінчення прес-конференції хлопці отримали від студентів кафедри видавничої справи та мережевих видань власноруч зверстані збірки патріотичної поезії. Ще одним подарунком стало запрошення на обід від студенток.

Тепла зустріч також наштовхнула студентів на думку зібрати кошти для потреб учасників АТО, зокрема бійців Першого резервного батальйону оперативного призначення Національної гвардії України імені генерала Кульчицького.

Інна Кролевецька

Поділитися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Leave a Comment