Століття тому в Україні серби масово вбивали хорватів

Під час Великої війни на території України відбулася низка подій, які стали прообразом майбутніх сербсько-хорватських взаємин у єдиній державі: у листопаді-грудні 1916 року та протягом 1917-го за наказом командування Сербського добровольчого корпусу було жорстоко вбито кілька сотень хорватських військовополонених.

Військовослужбовці-хорвати 38-го полку австро-угорської армії

Австро-угорська армія комплектувалася за територіальним принципом, тому деякі її полки наполовину чи й більше складалися зі слов’ян. Найбільше серед них було поляків і чехів, чимало хорватів і словаків, були й серби та словенці. Початок великої війни викликав мобілізацію до лав армії величезної кількості людей, яких важко було назвати бійцями – згадайте незабутнього Швейка. Але на відміну від Гашекового бравого солдата, реальним робітникам і селянам не завжди щастило. Їх убивали, вони потрапляли в полон.

На Східному фронті найактивніші бої велися на території України – в Галичині, тож не дивно, що Україна стала місцем значної концентрації військовополонених. Великими пунктами зосередження захоплених у полон вояків австро-угорської армії були Катеринослав, Олександрівськ, Одеса.

Улітку 1915 року Росія і Сербія домовилися про те, що полонених сербської національності – колишніх військовослужбовців австро-угорської армії – Дунаєм відправлятимуть у Сербію. Але поки тривали перемовини, на боці Центральних держав у війну вступила Болгарія, перетнула дунайський шлях, а залишки сербської армії відступили на Корфу. До речі, у сербському полоні теж було досить багато вояків австро-угорської армії. Про ставлення сербів до своїх полонених можна прочитати у повісті Осипа Турянського «Поза межами болю»: «Падають на шляху. І тоді чути стріли сербських крісів. Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися. Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат».

Оскільки тепер переправити сербів на батьківщину не було можливості, їм запропонували зорганізуватися в окрему військову частину й взяти участь у бойових діях у складі російської армії. І восени 1915 року в Одесі почалося формування 1-ї сербської добровольчої дивізії. До весни 1916 року дивізія складалася з майже 19 тис. осіб.

Сербська дивізія воювала в Добруджі разом з російськими й румунськими частинами проти болгар, німців і турків, але їм довелося відступити. Серби зазнали великих втрат – зі строю вибуло майже 10 тис. офіцерів і солдатів.

У 1916 році сербські добровольці в Одесі почали формувати другу сербську дивізію, яка разом з першою увійшла в Сербський добровольчий корпус на чолі з генералом Михаїлом Живковичем. Штаб корпусу розташувався в Одесі.

Корпус, звичайно, називався добровольчим, але виявилося, що добровольців не так багато, як хотілося військовому командуванню. Восени 1916 року до вступу в сербські дивізії стали вже й примушувати, і не лише сербів, а й хорватів і словенців. Хорват Юрай Грчевич згадував, як його і ще майже 2 тис. хорватів з табору під Катеринославом силоміць перевезли до Одеси, де агітували вступати в добровольчі дивізії.

Якщо серби загалом були не проти воювати за «велику Сербію» і короля, то хорвати й словенці не поспішали зголошуватися в Сербський корпус. Примусовий набір викликав численні заворушення серед полонених. І хоч хорвати й словенці на той час прихильно ставилися до югославської ідеї, вони вважали, що майбутня Югославія має стати федерацією рівноправних народів. Прагнення ж сербського командування присилувати їх під сербські знамена призвело тільки до спротиву.

У листопаді 1916 року під час таких заворушень сербські військові вбили 18 хорватських полонених. Протягом грудня 1916 року й наступних місяців 1917-го такі вбивства ставалися ще кілька разів.

Такий інцидент стався на Куликовому полі, де хорвати з криками: «Хай живе Хорватія!» мало не голіруч розігнали відділ сербів, які конвоювали їх до розташування дивізії. Хорвати були з гвинтівками, але без багнетів і патронів. Серби ж мали набої, тому зібрали докупи свою хоробрість і стали стріляти, кількох «добровольців» було вбито.

Ще один конфлікт закрутився на розі Великої Арнаутської і Преображенської. Хорвати зривали з себе сербські знаки розрізнення, розігнали сербський конвой і вгамувати бунт вдалося лише кінному підрозділу козаків. Генерал Живкович просив командувача округу Маркса розстріляти хорватів, щоб була наука іншим. Але Маркс на це не пішов і в підсумку найзухваліших заколотників послали на примусові роботи в Єнакієве на копальні.

Російське військове командування надавало сербам повне сприяння в їхній діяльності, тому в таборах полоненим хорватам і словенцям створювали нестерпні умови. Навіть офіцерів хорватської і словенської національностей утримували значно гірше, ніж офіцерів-сербів. Тож значна частина хорватів і словенців таки згодилася вступити до сербських дивізій. Серед них був навіть майбутній кардинал і архієпископ Загреба Алойзіє Степінац, якого 1998 року Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженним мучеником.

Ці події в Одесі під час формування Сербського добровольчого корпусу стали прообразом подальших напружених відносин у єдиній державі між сербами з одного боку та хорватами, словенцями й македонцями – з другого. Видатний письменник Мирослав Крлежа писав про ці події: «В Одесі це почалося. У кривавій Одесі, на «Канатному заводі», де масово вбивали, а під час поховання гробареві сказали, що не варто й знати, хто ці люди, бо то хорвати». Для самого Крлежі югослов’янство закінчилося саме після цих убивств.

Більшість хорватів і словенців через агресивну великосербську позицію керівництва корпусу і загальні настрої в частині масово покидали обидві добровольчі дивізії. У березні-квітні 1917 року серби заарештували щонайменше 65 хорватських і словенських офіцерів. У травні 1917 року Гашпар Пекле повідомляв російському командуванню, що зі складу сербських дивізій вийшло 160 офіцерів і понад 6000 солдатів хорватської і словенської національностей.

12 червня 1917 р. Г. Пекле подав звернення від імені колишніх військовослужбовців сербського корпусу, де повідомляв про їхні наміри сформувати південнослов’янський добровольчий загін і просив дозволу на включення його до російської армії. Пекле дали можливість сформувати батальйон з хорватів і словенців у таборі військовополонених «Дарниця» під Києвом. На кінець 1916 року сюди щоденно прибувало по 8-10 ешелонів з бранцями, 5-6 ешелонів від’їжджало далі на схід. Фактично, «Дарниця» була найбільшим табором полонених на російському театрі. Тут відбувалося початкове сортування полонених за національною ознакою і станом здоров’я.

Серби тривожно сприйняли звістки про можливе формування хорватсько-словенського підрозділу. Співробітник сербської військової місії поручник Комненович 14 червня 1917 р. писав: «…Необхідно ліквідувати ці нові формування з югослов’ян, інакше деморалізуватиме наші підрозділи в Одесі й принижуватиме престиж Сербії і покладену на неї політичну місію».

Серби провели дуже активну роботу й вже за кілька днів російське верховне командування видало наказ перевести всіх офіцерів і солдатів, які покинули Сербський корпус, в інший табір, а в «Дарниці» дозволити набір тільки в Сербський і Чехословацький корпуси, особливу увагу зосередивши на недопущенні антисербської агітації.

Навіть вибрані в квітні-травні солдатські ради й комітети генерал Живкович націлив практично на виконання єдиного завдання: знешкодження шкідливої пропаганди. Шкідливою, звичайно ж, була будь-яка агітація, яка не збігалася з великосербською лінією.

Масовий вихід хорватів і словенців з корпусу змушував сербів вигадувати нові оборудки. Сербська місія надіслала командирові корпусу «Інструкцію», покликану закамуфлювати національно-політичні суперечності. там було сказано, що серби, хорвати і словенці – це три частини єдиного народу, які різняться лише назвою. Для примирення їх між собою полкам корпусу слід вигадати якісь умовно-патріотичні назви, наприклад, три полки щоб мали сербські назви, три – хорватські, два – словенські. Але ці косметичні заходи ніяк не вплинули на напруженість міжнаціональних стосунків, які лише посилилися після того, як Тимчасовий уряд і ставка пішли назустріч саме сербам у їхніх прагненнях підім’яти під себе весь південнослов’янський рух.

Через російські табори полонених пройшли тисячі хорватів. Очевидно, що звірства в Одесі, приниження в «Дарниці», Катеринославі, Олександрівську та інших місцях дислокації для багатьох з них стали наочним свідченням того, що ніякої південнослов’янської єдності не існує, бо красиву ідею використали на користь великосербського шовінізму.

Володимир Криницький

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…

  • Khabib Rishrafijon

    Хорвати сьогодні на СХоді допомогають нам проти путинської орди!₴