Примітив. Шароварщина. Фальш

Що таке український національний кінематограф? Спочатку нам казали – все, що знімається на території України, є автоматично українським національним кінематографом: “Водітель для Вєри”, “Тарас Бульба”, “Ми з будущева №1, №2 і №32”. Потім нам сказали, що все, в чому знімається Богдан Ступка (упокій Господи душу його) або його син Остап (без коментарів), або Остапів син (не пам’ятаю імени) – це і є національний український кінематограф: “Водітель для Вєри”, “Тарас Бульба”, “Ми з будущева №1, №2 і №32”. Потім нам казали, що якщо у режисера, сценариста, оператора чи адміністратора фільму українське громадянство, це автоматично робить його фільм дуже українським.

Фото: 1plus1.ua
Кадр з фільму “Століття Якова”. Фото: 1plus1.ua

Автор: Юрій Шевчук / www.facebook.com

Нам лише одного не хотіли запропонувати – національного кінематографу, який би відповідав прийнятим у світі його критеріям, зокрема таким як 1) українська історія (наратив) – про Україну, її життя, сучасне чи минуле, її проблеми – її, а не чужих народів. Наратив, у якому український глядач легко себе впізнає, з яким може індетифікуватися, співпереживати, співвідчувати; 2) українська мова (не суржик, не покруч із московською ортоепією, інтонацією, синтаксою і т.д., а українська жива мова живого народу, включно з її регіональними особливостями, коли гуцули говорять, як у Карпатах, волиняки – як на Волині, полтавці – як на Полтавщині, а не всі покотом – зі зросійщеним кієвско-одєскім акцентом); 3) український талант (ні, не Маша Гайдарівна із услужливо підсунутим їй українським паспортом, не черговий турист із Москви, чи як у випадку зі “Століттям Якова” – із Сербії, а режисери, сценаристи, актори, які виросли серед народу, розуміють і дихають з ним одним повітрям, на відміну від цілої когорти “прінадлєжащіх міру ґенієв”, що умудрилися прожити всеньке життя в Україні і ґеніяльно її не помітити, ні в своєму житті, ні в своїх творах, ні навчитися її мови.

Такого кінематографу чинні кіно-виробничі компанії чи, як вони себе круто називають “продакшени”, нам запропонувати не тільки не хочуть, бо укомплектовані “талантами”, що ненавидять все українське, але й не можуть, бо таланту, як такого, професійности, як такої, навіть примітивної кебети добре передерти в когось високоякісний продукт вони НЕ МАЮТЬ. Три хвилини спілкування із капітанами флагманів “отєчєств́нной” кінопромисловости вистачає щоб переконатися у цьому. Чим менше професійности, фаховости, смаку, культури (про талант і мови нема) тим більше піни на вустах, модних і майже завжди спотворених англоподібних словечок на язиці.

“Століття Якова” – тут мені йдеться НЕ про літературне першоджерело (якого не читав), а про чотирисерійний серіял – це новий вияв намагань прищепити українцям московське колоніяльне розуміння української історії, культури й ідентичности, випорожненої від українських цінностей. Одразу зроблю застереження: мене вистачило терпіти цю наругу лише двадцять перших і нескінченних хвилин. Обговорювати недоліки цього чергового опусу “1+1” – значить опускатися до примітивного рівня, який українцям постійно нав’язують русифікатори, приймати й грати за їхніми правилами гри. Тут річ не стільки в недоліках конкретного фільму, конкретних режисера, сценариста (хто врятує світ від дивовижно плодючого на кіносценарії Андрія Кокотюхи?). Тут річ у тім, яку мету переслідують люди, що пропонують українцям такий продукт, такий симулярк українськости.

Колонізатор – російський, англійський, французький чи инший – завжди мусив примітивізувати, провінціялізувати колонізованого і в такий спосіб теж переконати того, що він не самодостатній, що він не може існувати без імперського хазяїна, його культури, мови, “цивілізаційих багатств”. Цей серіял – ще один конкретний випадок таких намагань. ПРИМІТИВ. ШАРОВАРЩИНА. ФАЛЬШ. Це три основні знаменники цього найновішого росифікаційного опусу. “Хочєтє укрАінского кінО – нате!” – наче кажуть нам автори. Публіку спочатку садять на голодний пайок російської телеполови – до речі, теж дивовижно бездарної. (Що сталося з російськими талантами, реальнимим, а не дутими?) Тоді їй, до краю зголоднілій українській публіці, кидають “Століття Якова”. Не дивно, що людина, яка вмирає з голоду, готова їсти чужі недоїдки. Не дивно, що люди, спраглі за українським наповненням у кінофільмах, часто готові змиритися з тим, що їм підсовують продукт, де “українським” є лише імперський, расистський стереотип України. Автори і продуценти “Століття Якова” хочуть переконати нас, що це і є Україна. З ними тяжко не погодитися. Так, це Україна – тільки та карикатурна, спотворена Україна, яка існує в чорносотенній уяві про неї тих, хто її не любить, не знає і як свідчить цей фільм, знати не хоче.

Я не бачу причини святкувати всю фальш, карикатурність, награність і стереотипізацію (про елементарну відсутність фаховости просто мовчу), якими напаковані двадцять перших хвилин першої серії цього бездарного фальшивого фільму. (Детальний аналіз всієї ціє фальші рекомендую почитати в Юрія Винничука в “Збручі”: http://zbruc.eu/node/56846).

Нам пропонують колонізаторську альтернативу: або таке-о “укрАінське кіно” від 1+1, або жодного. Тим часом українці мають, можуть зробити і врешті решт зроблять вибір на користь власного національного кінематографу в тому сенсі, в якому цей концепт існує і практикується у вільному світі.

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…