Про мову – без цензури

Представляю вам, шановні читачі, статтю, під якою я особисто підписуюсь на 90%. Не на 100 – тому що, як на мене, написано ще й досить м’яко… Але – правильно. Прошу усіх, хто згоден з такою постановкою питання, поширити публікацію усіма можливими засобами.

***

“Народ, що не усвiдомлює значення рiдноï мови для свого вищого духовного життя i сам ïï покидає й вiдрiкається, виконує над собою самовбивство”.

Шафраник

Кажуть, мова – не річ. І справді, мова – не річ, не явище, не процес. Більше того, мова – не абстракція. Мову не лише чуємо. До мови можна доторкнутись – книги цьому доказ. Мову можна вдихнути – то ж пісня в саду. Мову можна спробувати на смак – слова часом залишають неабияку гіркоту. Мову можемо відчути – інколи серце крила дістає від несподіваних зізнань. Мова жива і гріх її нищити!

Зрештою, те, що нікому не заважає, нищать вкрай рідко. Натомість нищать те, що стає комусь перешкодою, а то й загрозою. Виходить, українці можуть стати такою загрозою для світу. Якщо не для світу, то для сусідньої Росії точно. Звісно, наша історична сестра має на меті заполонити українські ефіри своєю музикою. Можна, звісно, вважати, це банальним бажанням керувати. Однак, схиляємось до іншої версії: Україна викликає страх. Україна відродилась після воєн, голодоморів, репресій. Україна мільйонами виїздить за кордон у пошуках кращого життя, але не зникає з горизонту. Україна щороку дивує все новими винаходами, доводячи світовій еліті, що чогось варта. Україна стала реальною загрозою. І пора вже визнати, що нашу державу вибивають з колії тільки тому, що вона може вибити з колії когось іншого.

Незалежність, кажете, здобули? Чи незалежність досі здобуваємо? Коли кайдани залізні відійшли у минуле, то з’явились кайдани моральні. Не залежати формально, мати цьому документальне підтвердження – дріб’язок у порівнянні з волею духовною. Обійтись без чужого, гнилого і брехливого – оце незалежність. 25% ефірного мовлення… Саме таким сюрпризом обдарувала українських слухачів Верховна Рада. Якихось 25%… Якщо заглибитись, то й 2% не назбирається, адже проголосували за те, щоб продукція була українського виробництва. Так, того українського, яке мило щебече російською.

Мабуть, йдеться про “українських” Ірину Білик, Таїсію Повалій, Ані Лорак. Чомусь золоті голоси України обирають іншу мову для виявлення душевних поривань. Чомусь почуття їм краще римуються саме російською. Не китайською, не англійською, не французькою, а власне російською. “Біда не в тім, що ти мене не любиш. Біда, що я тебе не можу розлюбити”, – легендарні слова Миколи Мозгового. Адаптуймо їх відповідно до теперішньої мовної ситуації і отримаємо наступне: “Біда не в тім, що ми російською говоримо. Біда, що свого рідного не знаємо”. І не будемо знати доти, доки не усвідомимо, що без того рідного ми – ніхто: без мови у нас немає ні імен, ні прізвищ, ні мети в житті. І дарма називаємо себе незалежними, адже ми, як і 20 років тому, стоїмо на місці, плекаючи в душі, наче щось потрібне, залежність від чужого. Біда не в тому, що нам те чуже нав’язують. Біда наша в тому, що самі перед ним схиляємо голови.

Нестерпним здається життя, коли тобі ампутували руку чи ногу. А яким тоді є життя держави, якій намагаються ампутувати мозок? Найлегше керувати тими людьми, які не можуть знайти між собою спільної мови. У прямому сенсі. Згадаймо приклад із Біблії про Вавилонську вежу. Відмінним є те, що ті, хто її будував, мали погані наміри. Бог забрав у них найцінніше – можливість спілкуватися. Бачимо, що Росія й себе Богом уявила, розставляючи мовні пастки відповідно до регіонів України. А “Регіони” всіляко їй у цьому допомагають. Бачиться, що з українців роблять так зване стадо баранів, яких треба чимось зайняти, аби не пішли далі у своєму розвитку. Завдання перше: створити клопоти щодо території. Так, справді, нехай оте “стадо” роками відвойовує свої законні землі і тоді у них навіть думки не буде про те, що можна конкурувати з іншими країнами. Завдання друге: відібрати у них мову. Мову, звісно, не відберуть, бо хтось та й візьметься відстоювати її права. Однак час на цьому виграти можна. І говоримо не про тиждень чи місяць. Говоримо про цілі десятиліття. Українців зомбують. Ми вже й самі починаємо вірити у те, що до кінця життя будемо відвойовувати ту мову. А все йде до того, аби зробити це нашими єдиними клопотами. Тільки так можна призупинити (а то й зовсім спинити), рушій нашого з вами розвитку. Тільки тоді наші думки будуть настільки зайняті чимось другорядним, що не буде ані часу, ані сил на те, щоб творити щось якісно нове – щось, на чому з’явиться ярлик “Зроблено в Україні”.

За нас постійно хтось робить вибір і ми вже звикли до цього. Та ні, це ми робимо вибір, свідомо дозволяючи використати свій голос. Кричимо про державність, носимо вишиванки, замість тостів на черговій забаві співаємо гімн України, і зовсім не думаємо про зґвалтовану постійними політичними агітаціями українську свідомість. А коли врешті згадуємо, то на все знаходиться стандартна відповідь: “Моя хата скраю”. Напрошується висновок: вся Україна складається з суцільних “країв” (може тому і Україна?).

Отак і людина, має непробивну тілесну оболонку, під якою часто буває зовсім порожньо… Категорично відмовляється думати про речі Вічні, бо голова заповнена тимчасовим і миттєвим. Ми більше не хрестимось, проходячи повз храм Божий, бо руки надто зайняті валізами та пакетами. А що в пакетах, якщо не секрет? У когось продукти харчування, алкогольні напої, тютюнові вироби, одяг, елементи інтер’єру й інші господарські дрібнички, а в когось — золоті зливки. Тримаючи зливки в кишені, ми зовсім забули про золото душі: воно вже почорніло, вийшов термін використання, бо давно ніхто не брався його чистити. А для чого ж чистити совість, якщо набагато легше жити за її відсутності?

Кажуть, Україна як держава поступово зникає з карти світу. Може, і варто з цим погодитися, бо народжується нова сильна демократична держава – так звана Велика Русь, і слово “Русь” тут зовсім не пов’язане із київським князівством. А українці співають про те, що “ще не вмерла”, та ніяк не можуть доспівати “і вже не вмре”.

Навіщо вдаватись до глибинного аналізу? Національна свідомість, державність, менталітет… Кому це потрібно, якщо можна поговорити про відомі модні бренди, нові марки сигарет і чергову російську поп-групу грудастих красунь, які не мають нічого спільного з естрадним вокалом. Для чого плідно працювати, якщо можна оформити безвідсотковий кредит на все, що потрібно тобі для нормального життя. Але от не замислюємось над тим, що саме “нормальне життя” ніхто нам у кредит не дасть, другого шансу не буде і, як то кажуть, що посієш, те й пожнеш.

“Усе, що із нами трапляється – на краще” – каже народна мудрість. Проте свідоме і навмисне вбивство в собі людських якостей (для легшого життя) – радше виняток. Не можеш творити добро, то хоч утримайся від виконання диявольських планів і не стій на дорозі у того, хто йде праведним шляхом. І не роби розумний вираз обличчя, цитуючи Генрика Сенкевича і запитуючи “Куди йдеш, людино?”, бо всі ми кудись йдемо: одні вперед, інші назад, треті – тупцяють на місці. Але не так важливо, куди йдеш, набагато важливіше – куди приходиш…

Поділитися:
* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*