Подолати інерцію поневолення

“Денаціоналізація — це завжди опідлення людини”, — писав великий Олександр Потебня. Писав він це у роки поневолення України Росією, коли українська старшина та її нащадки, всякий чиновний люд зрікалися своєї української суті, зраджували себе, свою поневолену Вітчизну заради чинів та розкошів у “общем отечествє”.

У роки панування імперії вже в комуністичній личині утиски, переслідування української мови та фізичне нищення її носіїв були у стократ жорстокіші і дістали незнаних в історії людства масштабів. У результаті зросійщення набуло масових форм.

Із здобуттям незалежності вже фактом самого існування Української держави це опідлення людини почало згладжуватись, а подекуди й перекреслюватись. Частина, хай і невелика, українців почала повертатись до своєї рідної мови та витискувати із себе де краплинами, а де відрами “песький обов’язок перед Росією”, частина росіян, також невелика, перекреслила в собі імперський шовінізм і доброзичливо почала ставитись до українського відродження. Уже не треба було зрікатися свого українства, щоб здобути якусь посаду в державному апараті. Хоч слід сказати, що довгий час то більшою, то меншою мірою у міністерствах, президентських адміністраціях, органах місцевого самоврядування, особливо на сході й півдні, панував дух українофобії, переважно у МВС, та й у багатьох приватних фірмах, власниками яких були чи зросійщені українці, зросійщені євреї, а особливо росіяни — громадяни Росії чи й свої, зневага до української мови, а отже, й до Конституції України й до законів України доходила до рівня валуєвських указів.

Узагалі інерція поневолення було такою великою, що зросійщення продовжувалось і після здобуття державності. І не в останню чергу — через безлику, а чесніше сказати, угодовську позицію української влади у ставленні до російського шовінізму. Згодом відбулась консолідація русифікаторських, імперських сил, щедро підживлених російськими грішми, в самій Україні. Наслідки цього ми побачили в Криму й на Донбасі. Для людей національного мислення, тобто мислення на основі українського історичного буття, знання культури, корінних і фундаментальних інтересів української нації, було очевидно, що йдеться до відродження в Україні ідеї російського імперіалізму в його крайніх чорносотенних, по суті — расистських формах. Не хотіла бачити цього тільки українська влада. А після убивства В’ячеслава Чорновола й фактично знищення Народного руху в Україні була знищена і його національно-демократична філософія, що найповніше відображала настрої та інтереси українців. А її носії розбіглись по політичних проектах, уже не представляючи собою єдиної політичної сили, яка могла б дієво протистояти становленню російського імперіалізму. Комуністи й регіонали відновили у всій своїй повноті зросійщення України, стали добиватись для російської мови статусу другої державної.

Звичайно, якби російська мова стала другою державною, то за вкрай ослаблених позицій української мови у постколоніальному суспільстві вона була б приречена на витіснення на маргінеси життя, закріпився б надовго поділ України на Східну й Західну, загальмувалося б надовго саме будівництво й становлення української демократичної соборної держави. Яка вже тут демократія і соборність, якщо б українська національна сутність знову ґвалтувалася щомиті?

Але й досі українській владі й суспільству не вдалося подолати інерцію зросійщення, особливо в інформаційно-культурному просторі. Тисячі українців і українок приїжджають у великі міста й у своїй більшості не можуть подолати російськомовної стихії — русифікуються, тим самим прирікаючи себе і своїх майбутніх дітей, що особливо трагічно, на колосальну емоційну глухоту та культурне й інтелектуальне збіднення, а відтак і втрату таких понять, як національне мислення, національна гідність, національний сором. І сьогодні зросійщення є явищем глибоко потворним, є рудиментом колоніального минулого України. Воно відокремлює зросійщеного українця від культурної і духовної української традиції, в політиці ж і сліду немає від українського консерватизму. Панує якесь голе лівацтво, зденаціоналізований, без берегів і меж, абсолютно безвідповідальний лібералізм. Усе разом породжує потворний популізм й огидне політиканство, нічим не прикритий всеохопний матеріалізм і цинізм. На такому ґрунті квіти не ростуть — виростають суцільні бур’яни, отже, говорити про зростання якості української політичної еліти не доводиться.

Треба відверто визнати: війна дуже змінила українське суспільство, яке додало якісних і кількісних змін політичним середовищам України в позитивному сенсі. Саме традиція, яка тримає сув’язь поколінь iз їхніми досягненнями, тільки й може дати основу життя, його наріжний камінь, виробляти вартісні орієнтири, породити усвідомлене, всеохопне почуття належності до свого роду й народу, до своєї Вітчизни. Тільки оволодівши традицією, можна її розвивати й далі поглиблювати. І саме в надрах нації, не на поверхні потворного українського істеблішменту, а, підкреслюю, в народних надрах відбувається віднайдення традиції, відновлюється почуття власної національної гідності, належності до європейської цивілізації, що й привело і до Помаранчевої революції, а згодом і до Революції гідності.

Мова нас не повинна розділяти, роз’єднувати, бо для всіх, хто живе на нашій українській землі, наша земля стала рідною, як і писав про цю здатність України ставати рідною і для чужинців Юрій Липа.
Але й борг українському народові треба віддавати. Бо пройшов він усі кола пекла російського поневолення, а все-таки зберіг свою мову, а все-таки розвивав свою культуру, зрештою зберіг і свою землю, збройною боротьбою не дозволивши загарбникам виселити себе за межі своєї Вітчизни, як це планував зробити московський окупант. Тож чорноземи наші, степи, гори та ліси наші рясно политі кров’ю синів та дочок України. Сьогодні, воюючи за територіальну цілісність України, за її свободу, етнічні росіяни, громадяни України, тобто політичні українці, віддають Україні свій борг за роки мовчазної згоди на накинуту їм російською метрополією роль колонізаторів, за мовчазну згоду з політикою русифікації України, нищення її культури, її дискримінацію, приниження, висміювання її великих жертовних синів і дочок, колоніальну експлуатацію надр та людей.

Ось так нове коло буття України замкнулося, й відбувся справедливий присуд історії людиноненависництву. Пробуджена українською землею совість стала на захист цієї землі, перемігши кровну спорідненість, й Україна, по суті, перемогла агресора. Ми стали непереможні.

Що ще означає — віддати борг Україні? Це означає, що всі громадяни зобов’язані знати українську мову, і не тільки тому, що вона державна, а й тому та в першу чергу — з морального обов’язку перед українською землею, перед українцями. Можеш говорити якою хочеш мовою, зрозумілою для оточення. Це залежить від твого етичного вибору в тих чи інших обставинах. Для людей же чиновних усіх рівнів вживання української мови на службі має бути обов’язковим. Це також буде віддаванням боргу українцям. Та коли ти не хочеш знати української, не хочеш учити своїх дітей, зневажаєш сам і вчиш зневажати мову нашої землі своїх дітей, то краще забирайся звідси чимскоріш. Ти не громадянин України, а її окупант. Блудні сини України — зросійщені українці — мають повертатися до свого українського коріння, пізнати свою культуру й припинити калічити духовно своїх дітей, виховуючи їх російською мовою. Це наше історичне завдання сьогодні і треба, щоб імперська спадщина, насаджувана нам вогнем і мечем, перед смертю мільйонів мучеників була нарешті перекреслена і замкнулося ще одне коло нашої історії, а нам відкрилися живодайні джерела і чисті плеса, не загачені російською брехнею, їхніми колоніальними міфами, зрештою, і їхньою культурою, в якій трубадурів імперії — хоч греблю гати.

Творення новітньої української політичної нації неможливе без відродження української етнічної нації. Інакше — знову банальна і завжди потворна русифікація та новий глухий кут історії.

Микола Кульчинський

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…