Угоду підписано. Чи скоро ми станемо європейцями?

Задовго до того доленосного 29 листопада 2013 року, коли «особливою» ручкою не була підписана угода з ЄС, мені впала в око стаття якогось невідомого блогера «Україна обов’язково стане незалежною європейською державою».

Після її прочитання я наївно повірила в краще майбутнє забюрократизованої, вбитої корупцією держави, що так і не позбулася колоніального статусу за понад 20 років незалежності. Але тоді до омріяної угоди залишався місяць, і здавалося, що 29 листопада 2013 року ввійде в історію, як 1 грудня 1991-го.

Розчарування було сильне. А щоб удруге довести Європі, що Україна прагне дружби з ЄС, нам довелося пройти всі кола пекла. Усе ж ми показали, що морально сильніші чи, більше того, духовно досконаліші за французів, німців, англійців, які за останні роки, відверто кажучи, перестали бути палкими патріотами. У якій ще країні ХХІ століття громадяни, стоячи перед вибором між життям і гідністю, обирали останнє? На таку самопожертву сьогодні здатні лише українці.

Зараз важливо – не схибити. Бо вже маємо гіркий досвід, коли масові революції закінчувалися розчаруванням, а в кращому випадку – підняттям національної свідомості. Так було і в минулому столітті: і після Великої війни та Української революції 1917-1922 років, коли незалежність України лежала на тарілочці, а м’яким за ментальністю українцям не вистачило одного радикального кроку; і після Другої світової (знаю, що роблю виклик усталеній радянській думці), коли Україна, яка поклала чи не найбільше жертв на олтар перемоги в боротьбі з фашистами, добровільно віддала всі лаври Москві.

Сьогодні кожне друге авто їздить із жовто-блакитним прапорцем, ми частіше вдягаємо вишиванки, розмовляємо й пишемо українською. Але ті, хто стояв на Майдані, явно прагнули більших здобутків! Ми пізно почали вдавати свідому націю. А якби одноголосно запротестували 2010-го, якби стали на захист рідної мови – навряд чи до влади прийшла б прокремлівська маріонетка. Тому сьогодні треба змінюватися перш за все зсередини: позбуватися стереотипів і викорінювати з української свідомості кредо «моя хата скраю».

27 червня 2014 року – дата народження нової України. Угода про асоціацію з Євросоюзом – це той мінімум, який наша держава мала виконати відразу після проголошення незалежності. Аж 23 роки ми росли до цього, та й сьогодні це далеко не кінець роботи. Засвідчити свою європейськість де-юре легше, аніж стати європейцями де-факто. Європі не потрібен «гнаний народ», що досі чекає свого Мойсея. Ми самі повинні обрати правильну путь, і результат співпраці з ЄС буде тоді, коли нові реформи змінять не тільки нашу систему, а й вади ментальності. Не варто забувати, що ЄС взагалі може зупинити виконання Угоди, якщо порушуються права і свободи людини та верховенство права.

Не треба зараз будувати повітряних замків. Ми мусимо усвідомити, що європейська Україна постане із сьогоднішніх руїн не скоро. Краще допоможімо державі кожен у собі. Нехай демократія, задекларована Конституцією, нарешті стане реальністю. І тоді одного дня ми неодмінно станемо європейцями.

Валерія Ковтун

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…