Петер Семолич: Поезія уособлює еротизм, а суспільство боїться уособлень еротизму

Увазі читачів пропонуємо інтерв’ю з відомим словенським поетом Петером Семоличем.

Чому ви вирішили присвятити себе поезії, а якщо точніше – чи вважаєте ви, що поезія заслуговує на інше місце, ніж те, яке вона посідає в суспільстві зараз?

Петер Семолич – словенський поет, прозаїк, автор радіодрам, есеїст і перекладач. До цього часу видано дванадцять його поетичних збірок і дитячий роман, твори опубліковані в півсотні антологій на батьківщині та за кордоном. Один із засновників першого словенського поетичного онлайн-часопису Poiesis. Живе у Любляні.
Петер Семолич – словенський поет, прозаїк, автор радіодрам, есеїст і перекладач. До цього часу видано дванадцять його поетичних збірок і дитячий роман, твори опубліковані в півсотні антологій на батьківщині та за кордоном. Один із засновників першого словенського поетичного онлайн-часопису Poiesis. Живе у Любляні.
Я зростав у сімдесяті роки минулого століття, коли ще поезія мала значну вагу в словенському суспільстві. Неписаним правилом було, що в кожній оселі мала бути «Poezija» Франца Прешерна. Так було і в моїй родині, але коли багатьом та книжка просто прикрашала полиці, мої мама і старший брат її постійно читали – вголос. Так поезія спонтанно увійшла в моє життя, і у шість чи сім років вже я сам написав свого першого вірша. Написав мало не з розпачу: я чекав зі школи брата, щоб з ним погратися, а він усе не йшов. І досі пишу, можна сказати, як не з розпачу, то через лінощі. І розпач, і лінь мають для мене особливу вартість, бо пов’язані з поезією: це ті моменти, коли я зостаюся сам із собою, а зовнішній світ зі своїми вимогами – поза мною.

Можна вважати, що я увійшов у поезію, коли познайомився з Дане Зайцом*, який став моїм поетичним учителем і наставником. Мені було сімнадцять, якраз підліткова криза, а заклик Дане показати йому мої вірші, а ще більше – розмови з ним вивели мене в поезію і через поезію – зі згаданої кризи. Я зрозумів, що поезія не засіб виписування своїх проблем, а світ у собі, особливий світ, і що віршування – своєрідна пригода, яких у житті мало; поезія – це ще й простір саморефлексії – чимало речей у вірші вписуються підсвідомо, і через поезію я багато довідався про себе і свої «справжні» проблеми, скажімо, з погляду психології. Невдовзі по тих розмовах з’явилися й вірші, які згодом я опублікував у своїй першій збірці. Реакція моїх батьків була типова для нашого оточення: вони захоплювалися Прешерном, але поета в сім’ї мати не бажали. Утім, потроху їм довелося змиритися з тим, що я пишу. Але я зрозумів, що зблизька люди поезії бояться.

Так воно і зараз ведеться в нашому неоліберальному суспільстві. Поезія уособлює еротизм, а люди уособлень еротизму бояться. Смерть ми замкнули в старечих будинках, хвороби в лікарнях, у комедіях нам сміх за кадром вказує, де маємо сміятися, наші журнали повні голими й напівголими тілами, але вони ретушовані й відредаговані, вони геть асексуальні, і при всьому цьому ми цілковито ігноруємо існування поезії…

Оцей «еротизм», про який згадали, я так розумію, ви поєднуєте з коханням? Це те кохання, про яке говорять всі поети й філософи, чи внутрішнє, інтроверсійне?

Ні, слово «еротизм» я вжив у значенні, якого йому надавав Жорж Батай. На його думку еротизм – це не сексуальність, а спосіб, яким індивід долає прірву між ним і духовністю. За Батаєм людський досвід обмежує знання про смертність усього живого. Людина – істота смертна, але вона прагне чогось, за допомогою чого перемогла б смерть. Щоб цього досягти, треба перетнути межу між духовним і профанним, і еротизм – сила, яка дає таку змогу. Таким чином, еротизм – життя у всій повноті, яке переступає межі, і в ньому зустрічається і народження, і смерть, і тяглість, і смертність у рівній мірі, через що еротизм – цінування життя навіть у смерті.

Батай розрізняв три види еротизму: еротизм тіла, що фокусується на сексуальній сфері, еротизм серця, чия актуалізація – романтичне кохання, і сакральний еротизм, з яким ми віддаємося Богу. Четвертим образом еротизму наводять поезію, про яку написано: «Поезія веде нас до тієї самої точки, що й усі інші образи еротизму – до нероздільності, взаємного проникнення різних предметів. Вона веде нас у вічність – у смерть, а через смерть – у продовження: поезія – це «вічність. Злилися в ній море і сонце» (Артюр Рембо, «Вічність»). Схильні до уніфікації суспільства системно придушують еротизм, бо він для них небезпечний: його забороняють, санкціонують, переслідують, пригнічують. Суспільство, в якому ми живемо, пригнічує».

У цьому – сутність суспільних репресій – знаємо-бо з психоаналізу, яку руйнівну могуть здатне мати придушення. Тож коли суспільство ігнорує поезію (як образ еротизму), воно шкодить не так поетам і поезії, як самому собі.

Справді, поезія заслуговує на інший, важливіший статус, ніж той, який має зараз, але в такому суспільстві вона його мати не може. І це найкраща, «здорова» позиція, бо коли поезія посідає статус вищий, то зразу перетворюється на пропаганду, стає частиною тієї чи тієї ідеології чи релігії і таким чином втрачає зміст. Поезія – одна з рідкісних оаз свободи, радості, еротизму (пам’ятаймо, що еротизм тут – життя у всіх його проявах, долання кордонів і наближення до святого), тож виявляється незатребуваною і непродуктивною в нашому суспільстві. Таким чином, писання і читання поезії стає актом протесту проти цього становища й закликом до змін.

Рішення вивести поезію в мережу – цілком логічне. Разом з тим, чи відчуваєте ви, що поезія присутня в реальному житті, що вона вийшла з гетто?

На початку дев’яностих років я три роки жив у Парижі. Якось увечері увімкнув приймач і на хвилі однієї з французьких радіостанцій почув розмову на тему, чи існує ще у Франції поезія взагалі. Для мене то був шок, бо відчував, що вважав Париж своєю поетичною Аркадією. А на той час багатьом Париж вже не здавася містом поетів. Радіостанція просила слухачів, які пишуть вірші, зателефонувати в ефір і почитати свої твори. За кілька хвилин радіостанції довелося додати ще одну телефонну лінію, а потім ще кілька. Сотні й тисячі людей з усієї Франції телефонували й читали свої вірші. Поезія жива і ще існує, але не на рівні суспільства загалом – звідти її вигнали, чи принаймні – суттєво потіснили.

З появою Інтернету, а ще більше – соціальних мереж на зразок Facebook, люди зненацька отримали можливість публікації своїх віршів. Не пишуть більше «в шухляду» чи до уваги родичів і кількох друзів, а випускають поетичне слово у світ. Тож може навіть не сам Інтернет, а власне соціальні мережі так змінили наше життя щодо літератури, поезії.

Літературна сцена завжди схильна до ієрархізації, а Facebook те старе ієрархічне начало зруйнував. Через соціальні мережі вірші досягають значно більшої аудиторії, ніж через публікацію в друкованому часописі а чи збірці поезій. Інтернет і соцмережі діють на користь поезії, хоч і не слід їх некритично вважати суцільним позитивом.

Facebook – крайній прояв споживацтва, його структура розмиває межу між суспільним і приватним, перетворюючи все на «білий шум». Задовго до появи Інтернету, у ХІХ чи першій половині ХХ століття, поетичні збірки вже мали досить досить коротку «тривалість життя», видимість у суспільстві. Опубліковані ж на Facebook вірші «помирають» практично в той самий момент, коли з’явилися на сайті, стаючи частиною «білого шуму». А нечіткі межі приватного й загального змушують задаватися запитанням: чи публікація була явищем приватним, чи суспільним? Поки що не видно, щоб кількість опублікованих на Facebook поетичних текстів якось впливала на суспільний статус поезії.

Також я маю відчуття, що самі поети й поетеси таким чином опубліковані вірші – якщо затримаємо увагу на Facebook – більше вважають приватними публікаціями. Дехто постить свої ноги, чи котів з собаками, а дехто – вірші. Але поезія – річ таки не приватна, а суспільна, це більше мрії про те, як ми колись житимемо в суспільстві, як зараз ми проживаємо мрії поетів позаминулого і минулого століть.

Інтернет і особливо соціальні мережі таким чином з одного боку дають можливість демократизації літературної сфери, тоді як з іншого – виступають й інструментом суспільних репресій. Інтернет і Facebook – виклик для поета: як подолати їхнє негативне сприйняття як посередника і включити їх у текст? Відповідь – чи хоча б спроба відповісти – вже існує в образі e-поезії.

Чи вважаєте ви, що поезія і мистецтво загалом мають змогу змінити світ?

Абсолютно. Поетичне слово – святе. Не тому, що поет – якась особлива людська істота, хоч рішення назватися поетом і має певні наслідки. Поезія – це не процес створення якихось красивих речей, на таке здатні й комп’ютерні програми, а поезії створити комп’ютер не може, не маючи усвідомлення власної скінченності. Тільки це усвідомлення і сміливість перетнути межі, доторкнутися до святого й священного, вирватися з культурних і суспільних лабет уможливлюють появу поезії. Витоки поезії, таким чином, лежать поза культурою, поза суспільними чинниками, з поезією в наш світ проникає щось чужинне, якийсь інший всесвіт.

Найперше був аркуш паперу, «біле ніщо», а потім на ньому з’явилася поезія – щось, чого доти не існувало. Поезія існує як потенціал і реалізується в читанні, і після кожного прочитання змінюється. Тому читання поезії ніколи не буває лише читанням, а перш за все проживанням, досвідом, а люди з досвідом змінюються, і через них змінюється суспільство. Маємо усвідомлювати, що поезія – не рекламний слоган, який діє одразу, поезія впливає поволі, зсередини. Саме тому суспільства на кшталт нашого й бояться поезії, відчуваючи її революційну снагу.

Peter

Петере, після такої розмови здається мені, що вже й не маю, що спитати, але залишається ще одна важлива річ: як подолати мовний кордон? Чи вимагає це від нас усіх багатомовності і чи не занадто тяжко це для нас? Полегшуючи самим собі життя, часто читаємо поезію лише тією мовою, яку розуміємо, пропускаючи багато іншого, чого зрозуміти не можемо. Я в тому завжди бачив велику проблему літератури: вона потребує перекладачів, редакторів, коректорів, тоді як живопис або музика нічого цього не потребують.

Так, це велика проблема. У світі існує багато потужних літератур, яких ми не знаємо через мовний бар’єр. Важливу роль тут відіграє lingua franca, якою зараз, безперечно, виступає англійська. Я брав участь у кількох поетично-перекладацьких майстернях, зовсім нещодавно – у семінарі, який щорічно організує Центр словенської літератури, там ми поезію перекладали з незнайомих мов через англійську – звісно, спільно з авторами віршів. Це неперевершений досвід, адже таким чином ми дотикаємося до мовних усесвітів, які інакше зосталися б для нас цілковито чужими. Так і для онлайн-часопису Poiesis часто перекладаю вірші поетів, які пишуть мовами, що їх я не знаю – знову ж таки, у співпраці з авторами. Це дуже важливо, адже переклад – це вже репродукція оригінального тексту, а переклад перекладу – репродукція репродукції, і спілкування з авторами дуже допомагає. Таким чином, незважаючи на всі тяжкості перекладу з третьої мови, все одно добре наближаємо читача до цікавої поезії.

Живопис і музика – універсальні мови і як такі мають перевагу перед літературою. Між тим я – «хомскіанець», вірю в універсальний алфавіт і в те, що в глибокій структурі всі мови єдині, розрізняються ж лише поверхневими структурами, і саме це дає нам змогу перекладати тексти з однієї мови іншою. Тому поезія зазвичай – перекладна, а та, якої не можна перекласти, здебільшого і не потребує перекладу (скажімо, візуальна чи звукова поезія).

І ще одне запитання наостанок: бачу, що на сторінках Poiesis розкриваєте літературу всього регіону колишньої Югославії. На вашу думку, такий підхід – прообраз певних комунікаційних «хмар», які скоро вступлять у взаємодію з іншими подібними з цілої Європи та світу? Чи немає тут певних паростків нового «побратимства у Всесвіті», якщо згадати слова нашого велета Тіна?

В часи обох Югославій між народами, що тут жили, були різні стосунки, які було б шкідливо просто відкинути й забути. Тому значна частина діяльності Poiesis присвячена екс-Югославії. Але це не те, що представляє виключний інтерес – ми зацікавлені усім світом, коли відкриваємо цікавих поетів – намагаємося їхні вірші якісно перекласти словенською і презентувати словенському читачеві.

Одночасно ми зацікавлені й у співпраці з іншими часописами, подібними до нашого, у організації зустрічей, спільних виступів, перекладацьких майстерень, у створенні живого перетоку літературних середовищ як на рівні текстів, так і на рівні особистостей. Чи це початок якогось нового «побратимства у Всесвіті»? Не знаю. Але дуже хотілося б, щоб це було так.

Петере, дякую за розмову.

Спілкувався Мілан Загорац

* Дане Зайц (1929-2005) – словенський поет і драматург, співзасновник літературного журналу «Ми, молоді», член редколегій видань «Журнал 57» і «Перспективи», викладач Колумбійського університету, президент Об’єднання словенських письменників.

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…