Ось та Ась

(Дума-казка)

Жив на світі козак щирий, на ймення Ось, усякого він у свою хату за господу приймав, усякому віри, як мала дитина, діймав, боязні Божої пильно пам’ятав.

Усякому козак Ось віри доймає, а того, що вже видимо лихо у хату до його суне, не бачить і не знає.

Шусть – якось до козака Ося москаль:
– Кто здеся хозяин?
– Ось.
– Пришел к тебе на постой я, москаль Ась, й принес тебе такой приказ: быть тебе у меня в послушании и во всем мне верить!..
– А чого ж воно так, щоб мені в своїй хаті меншувати, а тобі, приблуді, старшувати?
– Потому, милый, что ты хохол Ось, а я москаль Ась – ну й вышел такой приказ. Понял? Я тебя, хохла, учить уму-разуму должен!
– Чи ж буде цеє по святій правді?
– Все будет по чистой правде – верь моей службе царской и совести московской!

І каже козак Ось:
– Не мале є це діло у послугу себе тобі оддавати, годилось би нам, москалю, щоб ненароком слова не зламати, присягу приймати.
– Это дело не тяжелое, могу!

І козак Ось із москалем Асем святу ікону здіймали, на стіл покладали, цілували, один одного не кривдити, ні гнівити, як рідні брати жити клялись, присягались…

Живе москаль Ась, як сир у маслі катається, в Осевому добрі купається; хата у козака гарна, біла, а жінка молодая, мила. І думає москаль Ась: “Хорошо в этой хате хозяином быть, припеваючи жить да поживать. Надо бы это дело обмозговать!..”

Тоді москаль святу присягу добре пам’ятає, козака Ося із-за столу до порога обідати посилає, за попихача, за наймита має та про те, як би його зовсім здихатись, щоб і перед очима не стовбичив, думає-гадає.

І каже козаку Осю москаль Ась:
– Вышел вот какой приказ: ходить тебе по свету сто и семь лет – босому по дороге, голому на морозе, на Божий свет глазами не смотреть, с добрыми людьми речами не говорить, а уму-разуму научиться! Вот такая тебе, милый, задача заковыристая!
– Як же я у світі маю розуму набиратися, коли світ мені буде зав’язано; світ зав’язано ще й говорити до людей заказано?
– О, с этим мне разбираться нет времени. У нас по-московски все делается быстро: раз-раз й вышел такой приказ! Хорош ли, дурен ли – опосля разберут, а ты хоть лопни – исполняй! Потому – присяга дело святое.

Тоді козак Ось присягу пам’ятає, голий і босий із своєї хати в дорогу рушає. І пішов козак Ось босий і голий…

Босий по дорозі, голий на морозі…

Очі йому хустиночкою крамною зав’язані, по дорозі спотикається.

Говорити йому до людей заказано – дороги не спитається.

Сто і сім років по світу блукає – з прямої стежки збивається.

Світ йому заморочився, до своєї хати дороги не знає, серед битого шляху спиняється: об каміння ноги побив, руки об терни поколов, своє лице сонцем попалив, пилом запилив, – дрібними
слізьми умивається.

Зустріли його люди – дивуються. Один каже: сліпий!.. Другий каже: дурний!.. Третій каже: долі йому немає!.. І стали козака Ося люди питати:
– Чи ти сліпий, чи ти дурний, а чи долі тобі немає?

А козак Ось святу присягу пам’ятає, словами до них не промовляє, а із-за пазухи од серця, од серця-реберця калинову дудку виймає, у дудочку грає, як тими ж словами до людей вимовляє.

Слухали люди, дослухались…

Догадалися: і не сліпий він, і не дурний він, і доля щасна десь за морем дбає про нього. Світ зав’язано і говорити заказано…
– Будемо йому, нетязі, світ розв’язувати, до його хати стежку йому показувати!

І очі добрі люди Осеві розв’язували, і стежку йому до його хати показували.

Бачить москаль Ась – не так, як він гадав, вчинилося, почав знову мудрувати.

І козака Ося у хату він уклінно закликає, садовить за стіл, ласощами його шанує, медом-вином, горілкою частує, рідним братом узиває. І почав москаль Ась гіркими сльозами плакати, став жалувати козака Ося лукавими московськими словами:
– Братец мой родненький, братец мой кровненький! Какой же ты хилый, да какой же ты страдный! Вижу я, не жилец ты на белом свете! Не сегодня-завтра помирать будешь!

Козакові Осю хміль голову розбирає, за рученьку він бере москаля Ася, стиха весело його розважає:
– Не журися тим, брате мій Асю, серця свого не в’яли, головки не суши: аби між нами, братику, правда була, а сили у мене ще за чорного вола!

А москаль і слухати не хоче, плаче, побивається:
– Помрешь, родной! Помрешь, страдный! От тебя уж, братец, сырой могилой пахнет!

Та й чарку йому за чаркою!

І упився козак Ось ік лихому дідькові, тяжко упився, не на час, не на годину, а на довгі роки спати повалився.

Того часу москаль Ась не гає, про те, що козак Ось помер, скрізь людей оповіщає.

І на подзвіння за його душу до усіх церков одіслав.

І теслярів, щоб йому домовину будували, понаймав…

Руки на грудях хрестом Осеві складав, свічку сукав…

А як пробудився козак Ось, то вже у руках його свічка горить. Козак Ось і очам не вірить – озирається.
Побачив москаль, що він дивиться, та до нього:
– Вот это уж мне не нравится, когда умрет человек, а потом еще и глаза таращит!

Аж кинувся козак Ось на лавці, злякався:
– Це мені добра робота! То це вже виходить, що я мертвий?

Оповідає йому сердито москаль Ась:
– Разве ты сам не видишь, глупый хохол? Свечка горит в руках? – горит. Гроб на тебя мастера делают? – делают. В колокола по твоей душе хохлацкой звонят? – звонят. Значит – помер. А помер, то и разговаривать неча, и лежи спокойно, чин чином, как мертвому полагается, пока тебя в землю закопают!

Мороз поза шкурою у козака Ося подирає.
– Чого ж я мертвий, коли я все бачу і все знаю. Щось тут не гаразд ти робиш, москалю! Треба хоч людей розпитати.

Москаль Ась б’ється об поли руками.
– Ах ты, Боже мой, какой зти хохлы глупый народ, тебе и после смерти скандал затевает!.. Да знаешь ли ты, голова, что тебе люди за то, что ты свято своего дела мертвецкого не разумеешь, осиновый кол в голову забьют. Эй, братец, не срамись хоть на последней дороге! Тебя я обманывать не стану, – верно говорю, помер!
– Ой, ой, москалю, віри вже я тобі не діймаю, зараз уставати буду!

А москаль йому нишком на вухо каже:
– А святую присягу помнишь?

Тоді козак Ось святую присягу, що москаля слухатись мусить, пригадав, гірко плакав, ридав, волосся на собі рвав, про те, чи присягу святую ламати, а чи живим помирати, думав-гадав…

А у сінях теслярі домовину йому тешуть…

А під вікнами його малі діти у козлика грають, на одній нозі стрибають, до дзвонів приспівують, по-московському примовляють:
– Хохла черти забрали! Хохла черти забрали!

Тоді козак Ось важенько зітхає, затихає і так сам собі гадає: “Коли тепер буду я вставати, будуть діти мені за марюку мене приймати, з рідної хати тікати”.

А москаль тим часом швиденько знову складає йому руки, склеплює очі, хрестить його та примовляє:
– Бог с тобой! Бог с тобой! Успокойся, лежи смирно до страшного суда Божия, до последней трубы ангельской!

І далі думає козак Ось, гадає: та хіба б же москаль зовсім не має совісті, щоб живого мене в домовину ховав? Як так, то й так – буду помирати, буду у світі менше горя знати.

Тоді козак Ось важко зітхає, очі склепляє, руки зчепляє, не дихне, бровою не ворухне, лежить мрець мерцем.

Збиралися до хати люди, щоб козака Ося ховати. А москаль Ась до Ося припадає, тужить, по-московському причитує:

– Й какой же, братец, умный был!.. И каким веселым слыл!.. Й какой всякия песни играть был мастер!..

А люди стиха гомонять: так, так, правду москаль каже.

Слухає козак Ось, і жаль його великий доймає.

Коли чує козак Ось: надворі гримить і ліс ламає, хату хитає, козакова щасна доля із-за моря прилітає. Улетіла Осева доля до хати, стала плакати-ридати, Осеві великого жалю завдавати: та хіба ж для того я із-за моря до тебе, козаче, поспішала, щоб на лавці тебе заставала? Та чи для того ж тобі щастя кувала, щоб у домовину разом із тобою його поховала?

Крепився, крепився – не витримав, та як заридає на всю хату:
– А де ж ти до того часу барилася, зрадлива доле, що зовсім про мене не дбала?

Зачувши, забачивши цеє, люди хвилювали, дивом дивували, один до одного промовляли: скільки живемо на світі, а того ще не бачили, не знали, щоб людину живцем у землю ховали.

Встає тоді з лавки козак Ось помалу, до москаля промовляє:
– Чи не я ж тобі, брате Асю, казав, що я ще живий? Чи не я ж гірко плакав, тебе як брата рідного благав, щоб ти мене живого в землю не ховав? Де ж твоя совість, москалю?

Москаль зирк по хаті туди, зирк сюди, бачить: стоїть коло порога собака, хвостом махає. Він до нього:
– Серко! Займи мне малость своих глаз!

У Сірка очей позичає, козакові Осю так відповідає:
– Видишь, совесть у меня была дома, я зто хорошо знаю, да, верно, положил я ее в ранец, а ранец захватил франец – через него, шут яго дери, й сыр-бор загорелся, а кабы не он, мы бы с тобою жили по-братски!

Тоді козак Ось головою хитає, святу присягу рве, ламає, москаля Ася грізними словами кляне-промовляє:
– Та бодай же ти щастя у світі не мав, як ти мене живого у домовину ховав! Та бодай ти без долі у світі довіку блудив, як ти дітей моїх малих, недорослих батька-матері не шанувати навчив. Бодай тая земля хліба не родила, що такого катюгу, брехуна всесвітнього на світ пустила!..

А москаль висякався та й каже:
– Ничего – у меня и на вербе хлеб уродит.

Як теє малі діти зачували, всі гуртом до нього побігали:
– Биймо, тату, москаля з хати!
Всі гуртом гукали.

Тоді як не вхоплять – одне за рогач, друге за лопату:
– Геть, москалю, з нашої хати!

Степан Васильченко

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…