Нічия і нікому не потрібна

Дія роману “Нічия” починається у кінці сімдесятих років ХХ століття на узбережжі Адріатичного моря й обертається навколо життя Данки, дівчини з чорногорської Будви, і її подруги Маші. Вони живуть в чудових і радісних умовах пізньої Югославії (слава югоностальгії!), а на початку дев’яностих через відомі події балканських воєн перебираються до Швеції.

Vesna Dedić. Ničija. Izdavačka kuća Dedić d.o.o. Beograd, 2016.

vesna-dedic-nicija-korica2_400x0Авторка намагається порушити актуальні суспільні й моральні питання модерного часу, силкується зробити своїх персонажів трагічними, але в результаті твір більше схожий на прилад для видушування сліз, ніж на літературне явище.

Однією такою гострою темою Весні Дедич здається порушення чи неповага до прав геїв у тамтому регіоні. Як на мій смак і розум, то на таку невелику книжку забагато згадок про них, та й сюжетні лінії трохи притягнуті за вуха, особливо якщо зважати, що авторка живе в такій ортодоксальній і, загалом, патріархальній країні, як Сербія. Очевидно, що це не позиція, а кон’юнктура. І знову ж: дилема між визнанням сина гея і невідворотністю, скажімо, раку, який того сина у вас назавжди забере – хіба це не спосіб видушити сльозу з материнських очей? Переказування гомосексуального досвіду в’язнів у тюрмах не прикрашає твору, хоча, цілком вірю в це, додає плюсів авторці серед місцевої (сербської тобто) літкритичної братії, яка зараз, як і в Україні, не надто відрізняє літературу від епатажу.

Персонажі постійно думають про те, що життя несправедливе, хоч їм ніхто й не обіцяв, нібито їх завжди прийматимуть у справжньому образі й усі погоджуватимуться з їхньою істинною сутністю. Але хіба знову писати те саме наприкінці третього тисячоліття офіційного існування літератури – не банально?

Час від часу авторка (журналістка за фахом) намагається розповісти читачеві, як насправді треба жити на світі, що цінне, а що не варте уваги, і цей дидактизм трохи напружує читача, що вже подолав пубертатний вік і сформував власне бачення навколишнього світу. Якби це не був вчительський тон, а майстерне спонукання читача до роздумів – які питання, це і є справжня мета письменника! А позаяк цей вплив односторонній, бо ми ж не можемо з нею дискутувати, а тисне вона на нас прямо і безпосередньо – тут вже відгонить публіцистикою. Шкода.

Герої могли б бути цікавими, якби не були такими типовими. От, скажімо Маша: дєвушка вважає, що її кохання ніхто не достойний, тому вона любитиме лише себе. Скидається на те, що Машу писали з обрізаного варіанту героїні Одрі Гепберн у “Сніданку в Тіффані’з”.

Данка — трішки інша панянка, хоч і не менш хвора за свою нарцисичну подругу. У її розумінні любити означає – віддавати все до рештки, розуміти, пробачати, не зважаючи на себе. Оце справжня жіноча жертовність, з якою вже багато десятиліть намагаються впоратися численні психологи.

Данка впирається у ворота нерозуміння, б’ється головою об стіни чужої байдужості, намагається всіх врятувати й усім допомогти, змінити цей бридкий світ, щоб усім стало краще. І лише після багатьох болючих життєвих уроків Данка доходить до тверезої думки, що міняти світ навколо себе — безперспективно. Ніхто не може змінити світу, ніхто не може змінити життя як концепт – лише себе і життя себе коханого(ї).

Так само не можна когось втримати обов’язком чи примусом. Якщо фізично хтось і буде поруч через зобов’язання, то ментально буде дуже далеко, зчужіє і збайдужіє, а чужа людина поруч – це значно гірше, ніж самота. Самоту можна зробити джерелом натхнення, сублімація нерозтраченої енергії дає життя новим звершенням, боротьба ж із байдужістю чужої людини породжує лише ворожнечу.

Не можна втримати кохання, не можна переробити кохання, не можна змінити коханого так, як хочеться комусь – прагнення видобути з когось досконалість марне й руйнівне.

Можливо, авторка все ж знайома з теорією ідентичності, бо Данка в неї повністю проходить всі стадії зміни ідентичності за Еріксоном, але оскільки особливого інтелектуалізму в тексті помітити не вдалося, то доведеться визнати, що це, мабуть, випадковий збіг обставин.

І перейдімо до недоречностей. Ось Данчин син: дуже-дуже молодий хлопець, власне, нещодавно досягнув повноліття. Його заарештували за продаж наркотиків, рядовий випадок, але своє ув’язнення він сидить у одинарній камері, як засуджений до страти. Цікавий момент: адвокат заарештованого сина головної героїні — українець Олексій.

Час від часу виявляються прикрі непорозуміння і щодо інших персонажів. Наприклад, ось такий собі Маріо живе у Подгориці й ремонтує всілякі побутові прилади, а через певний час без жодних пояснень з’ясовується, що він живе у Будві – а як він там опинився? З чого такий різкий поворот у його долі?

Чомусь цей роман (хоча це й не роман, а радше довга повість) дуже схожий на попередні романи в тому сенсі, що багато деталей з інших книжок Весни Дедич повторюється і в цій. Чи авторці бракує фантазії вигадати нові деталі, чи вона має якісь важливі причини наполягати саме на цьому – читач не може здогадатися, чому саме так. Власне, якщо читати тільки одну якусь книжку, то цього й не помітиш, а от якщо прочитати хоч дві-три – вже здається, що все це читав у попередньому творі.

Що ще впало в око: цілих 308 разів вжито слово “пам’ятаю”, а варіацій щодо інших людей “пам’ятає”, “пам’ятають” тощо – майже 600! З погляду читабельності й стилістики тексту – це занадто багато, як на мене. А з другої половини книжки вже починає складатися враження, що авторці набридло писати про цих героїв і вона вже не може дочекатися, коли це нудоття закінчиться.

Висновок: роман – не роман. Це могла б бути легка повість для жінок середнього віку, але претензії на високу літературу позбавили її розважального елементу, а далекість іноземного читача від балканських реалій (особливо сербського реваншизму на тлі образи на всіх сусідів за поразки у війнах 1991-1995 і 1998-1999 років, за “кольорову революцію” 2000-го і невиправдані надії, за фактичний крах євроінтеграції і повернення на панівні ролі націонал-шовіністичних настроїв у суспільстві) може привести до того, що книжка поза межами “сербського світу” виявиться “ні про що”.

До речі, я питав у кількох сербських і хорватських колег про цю книжку. Переважна думка така: якби авторка не була власницею видавництва, ніхто цього “роману” не видавав би.

Володимир Криницький

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…