На війні

1563550

Стівен Крейн

Лейтенантів плащ розстелили на землі й висипали на нього всю пайку кави на роту. Капрали та інші представники відділень прийшли одержати порції для своїх брудних і голодних підлеглих.

Лейтенант похмуро й серйозно виконував своє завдання. Він міцно стиснув зуби і раз по раз проводив шаблею по коричневій купі, після чого на плащі залишалися навдивовижу однакові квадрати кави. Офіцер уже наближався до межі величного тріумфу математичних знань, капрали ж тим часом підходили ближче, кожен – щоб дістати свій коричневий квадрат. Аж тут лейтенант скрикнув і швидко глянув на чоловіка поруч із ним, немовби той його вдарив. Побачивши кров на рукаві лейтенанта, інші теж закричали.

Лейтенант смикнувся, як ужалений, похитнувся і випростався. Усі дуже добре чули його хрипке дихання. Він здивовано й сумно подивився через бруствер на зелений ліс, де з’явилося багато-багато хмарок білого диму, а навколо нього, мовчазні й зачудовані, як статуї, стояли вояки, захоплені зненацька цією катастрофою, якої ніхто не чекав. Лейтенант усе дивився на ліс, і всі теж повернули голови до лісу й втупилися в нього поглядами, наче намагалися збагнути таємницю польоту кулі.

Звичайно ж, офіцер був змушений перекласти шаблю у ліву руку. Він узяв її не за руків’я, а незграбно схопив посередині за лезо.

Лейтенант перевів погляд з ворожого лісу на свою шаблю, дивився на неї і, здавалося, не міг зрозуміти, що з нею робити далі, куди її покласти. Складалося враження, що якось раптово ця зброя стала йому геть чужа. У якомусь заціпенінні він усе дивився на неї, наче тримав у руці тризубець, скіпетр чи лопату. Нарешті він спробував сховати шаблю в піхви. Сховати шаблю, тримаючи її лівою рукою за середину, до піхв, які висіли біля лівого стегна – це було щось схоже на цирковий виступ. Поранений офіцер відчайдушно змагався з неслухняними шаблею і піхвами, хекаючи, мов борець на манежі.

Тим часом солдати навколо, які досі скам’яніло спостерігали цю боротьбу, отямилися й кинулися допомагати. Сержант-ординарець перехопив у нього шаблю й обережно сховав її у піхви. При цьому він відхилявся назад, щоб і пальцем не торкнутися лейтенанта. Поранення дивним чином підносить людину, тоді як інші сахаються від цієї нової моторошної величі. Неначе ця поранена рука знімає покрови з потаємної сутності всього навколо, і значення набувають мурашки, володарі, війни, міста, сонячне сяйво, сніг, і пір’їна, що впала з пташиного крила й опускається до землі; скривавлене тіло набуває ореолу сили й це змушує людей розуміти, які вони жалюгідні порівняно з цим пораненим чоловіком. Його товариші замислено дивляться на нього широко розплющеними очима. Вони неначе бояться, що навіть доторк пальця може звалити його, прискорити трагедію, сторчголов жбурнути його у туманну сіру невідомість. Саме тому сержант, вкладаючи шаблю у піхви, якомога сильніше відхилявся від лейтенанта.

Інші теж намагалися допомогти. Один із солдатів несміливо підставив плече і запропонував лейтенантові опертися на нього, але той тільки сумно відмахнувся. Він мав вигляд людини, яка усвідомлює, що дуже хвора і через те цілковито безпорадна. Лейтенант знову поглянув через бруствер на далекий ліс, повернувся і повільно пішов у тил. Він обережно притримував лівою рукою зап’ясток правої, мовби поранена рука була скляна. Солдати мовчки дивилися то на ліс, то на офіцера, що спроквола віддалявся, то знову на ліс.

Поранений лейтенант відійшов від окопів і зненацька помітив безліч того, чого раніше, під час боїв, не мав змоги помітити. Він побачив генерала на чорному коні, який поверх синіх строїв піхотинців дивився на далекий зелений ліс, який зараз стояв йому на заваді.

Примчав ад’ютант, різко зупинився, виструнчився і передав генералові якийсь документ. Усе було навдивовижу схоже на історичну картину. За генералом і офіцерами штабу, немов раби на каторжній роботі, щосили намагалися стримати схарапуджених коней, які підскакували від кожного артилерійського пострілу, сурмач, двоє чи троє ординарців і прапороносець.

Гарматна батарея з гуркотінням і зблисками розгорталася перед лейтенантом на правому фланзі. Його захопили стукіт копит, крики вершників, прокльони і заохочення, погрози й подяки, нарешті – торохтіння коліс і блиск нахилених гарматних стволів. Батарея розтяглася дугою, від вигляду якої калатало серце; часом її рух драматично зупинявся, як розбивається хвиля об скелю, а далі вона знову рушала вперед і всі її колеса, важелі й коні поставали єдиним цілим – велетенським снарядом. Її гуркіт гучним хором війни доринав до найглибших людських емоцій.

Усе ще підтримуючи, мов скляний виріб, свою поранену руку, лейтенант стояв і дивився на батарею, аж доки вона злилася в суцільну чорну масу, над якою здіймалися й опускалися фігури вершників та їхні нагайки.

Лейтенант поглянув убік, де йшов бій і сухим гілляччям у багатті тріскотіли постріли, то дратівливо нерівномірно, то зненацька всі разом, як лункий грім. Він побачив дим, натовпи солдатів, що з криками рвалися вперед, і бійців – вони просто стояли й стріляли навмання.

Декілька рядових докладно пояснили йому, де знайти польовий шпиталь. Ці люди вже не брали участі в битві, але з’ясувалося, що знають про неї значно краще за інших. Вони розповіли про дії кожного корпусу, кожної дивізії і навіть про наміри кожного генерала. Поранений лейтенант дивився на них з подивом.

Біля дороги якийсь підрозділ варив каву, звідти лунала безперервна розмова, неначе в школі для дівчаток. Кілька офіцерів раз за разом підходили до лейтенанта і питали щось таке, про що він нічого не знав. Один побачив його руку і заходився лаятися.

– Агов, чоловіче, так не можна! Тобі треба перев’язати рану! – просто вчепився він у пораненого лейтенанта.

Офіцер розрізав рукав і оголив руку, в якій кожен нерв затріпотав від його дотиків. Він перев’язав рану хусточкою, без кінця лаючись на бідолаху-лейтенанта. Із його виразу обличчя було зрозуміло, що поранення він бачить мало не щодень. Лейтенант знітився, відчув свою провину за те, що не знає, як правильно діставати поранення, й опустив голову.

Низькі білі намети шпиталю розташувалися довкола старої будівлі школи. Тут усі метушилися. Прямо перед наметами зчепилися колесами й загрузли в багнюці два санітарних воза. Візники гучно лаяли й звинувачували одне одного, а з переповнених возів чулися стогони поранених. Нескінченні вервечки перев’язаних солдатів снували на всі боки. Чимало поранених сиділи під деревами, притримуючи голови, руки чи ноги. На ґанку школи тривала якась суперечка. Біля одного дерева сидів солдат з обличчям кольору нової сірої армійської ковдри й спокійно курив люльку. Лейтенант відчув бажання кинутися до нього й сказати, що він помирає.

Мимо них пройшов заклопотаний хірург.

– Доброго ранку, – дружньо усміхнувся він лейтенантові, але побачив закривавлену руку й вираз його обличчя змінився. – Дайте-но поглянути.

Здавалося, хірургом раптом оволоділа глибока зневага до лейтенанта. Очевидно, така рана зводила пацієнта на один із найнижчих соціальних щаблів.

– Який дурень оце тут понав’язував? – сердито закричав лікар.

– Та якийсь хлопець, – невпевнено відповів лейтенант.

Лікар розв’язав хусточку і зневажливо помацав рану пальцями.

– Що ж… Ходімо зі мною, я про це подбаю, – буркнув він. У голосі його лунало таке саме презирство, з яким він сказав би: «Вас слід посадити до в’язниці».

Досі лейтенант стояв тихо й покірно, але тепер зашарівся і поглянув на хірурга.

– Я думаю, її не варто ампутувати, – сказав він.

– Юначе, не меліть дурниць! Це ж нонсенс! Нонсенс! – закричав хірург. – Ходімо негайно! Я й не збирався ампутувати! Ходімо! Не будьте дитиною!

– Відчепіться від мене, – ледь стримуючи гнів, сказав лейтенант, втупившись поглядом у двері старої школи, зловісні, як ворота пекла.

Загалом же ця історія – про те, як молодий лейтенант втратив руку. Коли він повернувся додому, його сестри, мати й дружина довго плакали, дивлячись на його порожній рукав.

– Ну годі вже, – пробурмотів він, ніяковіючи від усіх тих сліз. – Не думаю, що варто аж так побиватися.

З англійської переклав Володимир Криницький

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…