Микола Малуха: Блоги – потужний інструмент

Як би не паплюжили українську блогосферу, та вона має те, що дасть їй імпульс для подальшого розвитку: вдосталь яскравих особистостей у якості авторів.

 

 

Сьогодні на запрошення “Українського інтернету” відгукнувся відомий український блогер Микола Малуха. Користувачам LiveJournal він відомий як jesfor, і, за даними nash-lj, посідає 1-шу сходинку серед українських ЖЖ-блогерів.

 

– Вітаю, Миколо. Дякую, що погодились поспілкуватись. Перше питання – досить банальне: як ви прийшли у блогосферу?

 

– Почалося все ще 2005 року, коли, мешкаючи у Мурманську, я приєднався до російського опозиційного руху «Оборона» – це такий своєрідний аналог нашої вітчизняної «Пори». І перше, про що мене запитали – чи маю я блог. Блога у мене тоді не було, і російські колеги були досить здивовані: – «Як, тебе немає в ЖЖ?». Я тоді й уявлення не мав, що таке Живий Журнал, мене так трохи висміяли навіть, і пояснили, що ЖЖ – практично головний майданчик опозиційної діяльності в Росії. Для опозиціонерів ЖЖ був можливістю спілкуватись між собою і певним чином впливати на громадську думку, оскільки явище цензури у ЗМІ на той час вже було повсюди. Тож, приєднавшись до протестного руху, я долучився й до ЖЖ-спільноти. Щоправда, на той час свій блог я вів не надто активно, хоча згодом зрозумів усі його переваги.

 

Можна сказати, почалося все з того, що одному з відомих блогерів, журналістові Максиму Кононенку (автор скандально відомого в Росії циклу vladimir.vladimirovich.ru – В.Б.) скинули інформацію, що в «Обороні» «засів» український фашист. У мене в профілі серед зацікавлень було записано «Бандера», «УПА», «націоналізм»… І на цьому ґрунті визрів такий собі скандал: як же ж так, російський опозиційний демократичний рух, а в його лавах перебуває український фашист?! Це привернуло до моєї персони певну увагу, і ось тоді я зрозумів велику силу блогосфери, що блоги – це досить потужний інструмент, і мене це дуже зацікавило.

 

За кілька місяців я почав співпрацювати з українською громадою, зокрема, ми створили молодіжну українську організацію у Мурманську. Сучасне становище таке, що свідомому українцеві у Росії досить важко оприлюднити свою позицію. Якщо українець має патріотичні погляди, шанує національних героїв, з певним скепсисом ставиться до «офіційних» українсько-російських відносин – такому українцеві живеться у Росії дуже важко (парадокс, але такому українцеві і в Україні живеться не набагато легше – В.Б.). Ми були повністю позбавлені доступу до висвітлення своїх позицій у ЗМІ, тож, блогосфера і тут була єдиною можливістю розповісти про себе. Тому я почав більш активно використовувати блог, щоб знаходити якусь підтримку, партнерів, які допомогли б нам більш якісно й плідно працювати у цій царині.

 

– А наскільки український рух у Росії організований і потужний? Ми ж в Україні про нього не чуємо взагалі…

 

– На превеликий жаль, він майже не організований. Те, що зараз існує – це переважно проросійські організації, що «годуються» від уряду чи конкретних прокремлівських бізнесменів. Зокрема, був такий один з лідерів об’єднань українців у Росії Василь Дума, він був сенатором, організував власний бізнес, завжди був адвокатом Росії під час різних українсько-російських конфліктів на кшталт «газових воєн». Це один напрямок.

 

Інший представлений більш патріотично налаштованими українцями, але вони мають дуже низький рівень інституційного розвитку. Це різні вокально-інструментальні колективи, хори чи театральні об’єднання. Їхня діяльність обмежується концертами, виставами та іншими навколокультурними заходами.

 

Якоїсь організації, що могла б домогтися власної школи, хоча б недільної, немає. Знаю, що були громади у Воркуті, котрі організували класи з вивчення української мови, але це, скоріше, виняток, ніж правило. Тож діяти там доводиться у досить складних умовах.

 

Якщо взяти для прикладу єврейські громади – відразу бачимо всю різницю. Вони більш організовані, мають підтримку і своєї держави, і єврейських бізнесменів, організовували літні табори, поїздки на батьківщину, а ми таких умов не мали. Тому, відповідно, нам була необхідна будь-яка підтримка, і ми намагались використовувати хоча б такі, безкоштовні, Інтернет-можливості.

 

– За великим рахунком, можна сказати, що молоді українці в Росії – скоріше типові росіяни, ніж свідомі українці?

 

– Можна сказати й так. Коли ми організовували Спілку української молоді Мурманська, то змогли сконтактуватись лише з трьома організаціями: з Нижньокамська, Новосибірська та Єкатеринбурга. Чув про організацію у Москві, але що вони робили, чим займались – сказати важко. На той час, 2006-2007 роки, більш-менш активно працювали не більше 5 українських громад на всю Росію.

 

– Чи збереглась тематика вашої блогерської роботи після переїзду до України?

 

– Практично, ні. Змінилось моє життя, тож змінилась і тематика блогу. Якщо спочатку я ще писав про події у Росії, то згодом більше почав звертати увагу на внутрішню політику в Україні, особисті речі – церковну діяльність, моральні питання, етику. Відповідно, став менше писати про діаспору, українське життя за кордоном. Спочатку були певні ідеї, намагання реалізувати спільні проекти між українськими організаціями на батьківщині та в діаспорі, але, коли побачив, що тут це нікому не потрібно – ентузіазм через деякий час зник…

 

– А як ви відчуваєте: хоча б щось у нашій країні комусь потрібно? Є щось таке, що могло б підняти маси людей на захист чогось важливого?

 

– Власне, всі передумови для цього вже є – і корупція, і зубожіння простих людей, і тиск влади на бізнес та ЗМІ… Проблема, напевне, в політичних партіях, що називають себе опозиційними, котрі нічого не пропонують людям, використовуючи протестні настрої лише для заробляння власних очків та забезпечення свого майбутнього. Це стосується і «Фронту Змін», і «Батьківщини», й «Свободи», й «УДАРу»… Ніхто з них нічого конкретного не робить, і не прагне протиставити щось владі. Це ми бачимо й по тому, як у них обираються лідери, як формуються їхні виборчі списки, і на ще багатьох прикладах.

 

– Якщо ми вже завернули на політику: як ви оцінюєте активність політиків у блогосфері й соціальних мережах? Хто з політиків є найуспішнішим блогером?

 

– Політики зараз більш активно починають використовувати Фейсбук, але я не думаю, що користувача соціальної мережі можна вважати блогером. Блог – це певна структура, це досить розлогі пости, серйозні думки, а в соціальних мережах цього немає. Блог не може обмежуватись 140 символами у Твітері чи двома абзацами статусу у Фейсбук. Але таких політиків-блогерів зараз практично немає.

 

Блог має Михайло Бродський, який досить регулярно пише там якісь провокативні речі, намагається, наприклад, зіштовхнути між собою підприємців з «бюджетниками»; його не можна назвати зразковим політиком-блогером. Інші політичні діячі, що вели свої блоги, здебільшого закинули цю справу, як, скажімо, Віталій Кличко. Він свого часу завів блог у ЖЖ, до нього був значний інтерес, але зараз він його поступово підзабув, і лише інколи пише щось на блогах «Української правди». Але блоги «УП» теж важко назвати блогами у прямому сенсі. Просто редакція те, що не підходить за форматом до статей чи колонок, віддає у блоги. Тобто, виходить таке собі місце збору не надто якісних матеріалів. Таким чином, успішних блогерів серед політиків я не бачу. На відміну, до речі, від тієї ж Росії, де як провладні, так і опозиційні політики регулярно ведуть свої блоги, пишуть серйозні речі, інколи особисті, і формують за допомогою блогів громадську думку. У нас такого немає.

 

– До речі, як вам така весела штука, як блоги міністрів на «Укрінформі»?

 

– Чесно кажучи, виглядає це досить смішно. Назвати ці записи блогами якось і язик не повертається. Там зібрані такі сухенькі, вилизані прес-релізи, над якими попрацювали прес-служби, в канцелярсько-радянському форматі, практично – жодного особистого слова від конкретного міністра там немає. Це – така собі спроба вітчизняних чиновників долучитись до того західного тренду – показати виборцям, що вони прозорі, вони ведуть блоги, спілкуються з людьми всіма можливими засобами. Але коментарі під тими записами й частота відповідей на них говорять самі за себе.

 

Для об’єктивності, я б сказав, що є й позитивні зрушення – наприклад, є Микола Азаров, котрий досить часто відповідає на питання у Фейсбук, і при цьому, ті відповіді нерідко стають інформаційними приводами. Доводилося вже не раз бачити повідомлення у ЗМІ на кшталт «Микола Азаров повідомив про це на своїй сторінці»… Як на мене – це доволі непоганий приклад роботи політика з інформаційними технологіями. Але це – один з небагатьох винятків.

 

– Вас теж доволі часто цитують засоби масової інформації. Ви відчуваєте, що маєте вплив на громадську думку?

 

– Я дивлюсь на ці речі реалістично: не думаю, що якось я впливаю на думку громадськості. Я не є аж таким популярним блогером, аби формувати погляди чи судження. Тим більше, що в Україні популярні блогери – це ті, хто публікує у своєму блозі картинки з оголеними дівчатами, анекдоти, котиків. Як такий собі блогер ibigdan. Тобто, контент дуже поверхневий, розважального типу; тоді таких людей відвідують десятками тисяч, оце у нас – популярний блогер. Те, що я пишу, читає небагато людей, можливо 1000 чи 1500, і я не бачу, щоб мої записи на щось вплинули чи щось змінили. Тож, не думаю, що я є якимось серйозним чинником впливу на Інтернет-середовище.

 

– А є в нас така проблема – глухість ЗМІ і суспільства до блогерів?

 

– В принципі, так. Знову ж, для прикладу, у Росії є значна інституційна співпраця між блогерами й суспільством, владою, бізнесом. Блогерів часто запрошують на телепередачі у якості експертів, цитують у медіа, я бачив у декількох газетах навіть спеціальні дайджести блогосфери. У нас цього немає.

 

Щоправда, є значні відмінності між внутрішніми умовами у нас і в Росії. У той час, коли громадяни України після Помаранчевої революції мали досить широку свободу слова, могли вільно висловлювати свої думки у ЗМІ, вільно отримувати інформацію з різних джерел, то в Росії це було майже нереально. І на хвилі цієї цензури здобувала свій вплив і популярність блогосфера. Всі розслідування зловживань влади, скандали з прокремлівським рухом «Наши» – це все відбувалось у блогосфері. Найвпливовіший російський блогер Алєксєй Навальний здобув свою популярність саме так, завдяки публікації у своєму блозі матеріалів про зловживання. А в Україні в цей час вільно існували опозиційні ЗМІ, матеріали про корупцію та злочини публікувались у всеукраїнських виданнях та на телеканалах.

 

– Чи підтримуєте ви якісь більш тісні зв’язки з представниками української блогосфери?

 

– Я можу сказати, що завдяки блогам познайомився з 10-15 дуже цікавими людьми, з якими ми вже давно розвіртуалились і підтримуємо стосунки. Але якщо говорити про якісь спільноти чи блогерські тусовки – ні, такого немає. Власне, й потреби особливої теж не виникає.

 

– В мене є здогадки, але хотів би почути від вас: що значить ваш ЖЖ-юзернейм jesfor?

 

– Тут нічого складного й секретного немає: це поєднання початкових літер двох англійських слів – Jesus Forever.

 

– Крім ЖЖ, у вас ще є авторська колонка, здається, на «Українському тижні»?

 

– Так, є таке. Це, до речі, один з позитивних моментів, що відбувся завдяки моєму «блогуванню». Десь мої записи хтось побачив, прочитав, і одного разу мені зателефонували з «Українського тижня» й запропонували вести колонку. Тепер я періодично пишу й туди.

 

– Якщо не таємниця: це на громадських засадах?

 

– Ні, за матеріали, опубліковані на «УТ», отримую гонорари, що, звичайно, досить приємно й корисно для мене.

 

– А чим ви ще займаєтесь, крім блогів?

 

– Я не можу сказати, що блоги – це основне моє заняття чи робота. Основний час я працюю на порталі «Інфопорн», відповідаю за співпрацю з соціальними медіа, моніторинг соцмереж тощо.

 

– А не думали над тим, щоб запустити для свого блогу автономний майданчик?

 

– Думав, особливо під час минулорічних DDoS-атак на Живий Журнал. Але, наразі знайшов більше мінусів, ніж плюсів.

 

По-перше, автономний блог – це додаткові витрати часу на його адміністрування, доопрацювання, вирішення питань хостингу, імені, безпеки й усього іншого. Враховуючи, що часу й так катастрофічно не вистачає – це мінус.

 

По-друге, в ЖЖ є те, чого не буде принаймні перші місяці на «автономці» – аудиторія. Там є люди, які мене регулярно читають, з якими я спілкуюсь. На автономному блозі все це треба буде напрацьовувати практично з нуля.

 

По-третє, зараз в ЖЖ дуже багато змінилось, він отримав новий імпульс до розвитку, стабільніше працює, тож думаю, що все у цього сервісу буде гаразд.

 

– Тобто, залишати ЖЖ наразі не збираєтесь?

 

– На даний момент – ні. Насправді, ЖЖ – унікальний сервіс, що пропонує дуже багато можливостей. Я, наприклад, не розумію, як можна вести блог на blogspot.com, коли є ЖЖ. Хоча багато людей, котрі певний час прожили в США чи Західній Європі, мають блоги саме на blogspot.com, на Заході він більш розповсюджений. Але порівнювати ці сервіси – це як небо і земля.

 

Так сталось, що у різних країнах ЖЖ має свою специфіку. Вона пов’язана і зі звичками людей, і з внутрішньою ситуацією в країні. Я вже казав, що популярності ЖЖ в Росії дуже сприяла цензура в ЗМІ.

 

В Україні сталось так, що в ЖЖ зібрані переважно такі «хуліганські» блоги, з суржиком, матюками, під анонімними екаунтами. Російські користувачі ЖЖ більш відкриті, вони переважно пишуть у блоги під власними іменами, принаймні – не ховають свої імена. Українці ж у ЖЖ – більше аноніми. Загалом, українська блогосфера значно більш розпорошена, ніж російська – у нас є й ЖЖ-шники, й автономні блогери, й користувачі blogspot.com та wordpress.com. Це не сприяє консолідації українських блогерів, на жаль.

 

– Що ж, сподіватимемось, що українська блогосфера ще не сказала свого останнього слова, і все найкраще в українських блогерів – попереду.

 

Дякую вам, Миколо, за цікаву розмову, і чекаю незабаром знову у гості. Успіхів!


* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…