Мова – фактор безпеки

Українська мова – символ української державності. Так вважає переважна більшість наших співгромадян.

Так вважали й ті, хто нашу мову століттями знищував. Якби українська мова не була фактором нашого націотворення та державних устремлінь, не було б тих 58 хвиль заборони її до вжитку, починаючи з 1622 року аж до розпаду СРСР. Але українська мовна культура виявилась міцною, адже мови не вдалося знищити жодному з наших завойовників.

Цар Михайло палив україномовні Євангелія, Петро І заборонив друкування книжок українською і вилучив українські тексти із церковних книг. Його справу вели далі Петро ІІІ, Анна Йоанівна, Катерина ІІ – усі вони вилучали українську мову з освіти, наукового, професійного та релігійного вжитку. Олександр ІІІ 1888 року пішов далі й заборонив називати українських дітей українськими іменами – ось коли у нас з’явилися Вані, Колі, Сірьожі, Маші й Даші.

Забороняли українську мову лише з однієї причини, яка відверто зазначена в указі Російського сенату 1908 року: “культурна та освітня діяльність в Україні може викликати наслідки, що загрожуватимуть спокою та безпеці Росії”. Українців боялися, тому знищували головний національний фактор – мову.

Так само й польський Сейм примусово вилучав українську мову з ділового та освітнього обігу на території Західної України, адже національна самоідентичність українців неминуче призводила до повстань, протестів та боротьби за власну державність.

За радянських часів тривало найжорстокіше знищення української мови, бо радянська влада так само боялась українців. Починаючи з 1930-х років було заарештовано та страчено 80% української інтелігенції. 1938 року посилюється русифікація за рішенням XIV з’їзду КП(б)У, на державному рівні вступає в дію постанова “Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках”. А 1961 року запроваджується політика злиття націй та остаточного зросійщення всіх національностей СРСР.

Крапку у знищенні української мови мала поставити у 1989 році Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову СРСР – російську.

Та не судилося. Українська мова живе.

Але тепер її спіткало інше лихо – недбальство та “політкоректність” українців. До 2012 року діяв ще радянський закон про мови – я підкреслюю: не про мову українську, а про мови. На зміну йому прийняли сумнозвісний закон Ківалова-Колесніченка, і досі чинний.

Тож на сьогодні в усьому законодавстві ми маємо лише одну фразу про те, що державна мова українська – у Конституції. Усі інші мовні закони, конвенції та декларації, що їх ратифіковано Україною, захищають мови національних меншин. В Україні немає закону про державну мову, і ніколи не було. А на відміну від мов більшості національних меншин, українська мова використовується лише в Україні, і зберігати та захищати цю мову більше нема кому. Тож наша влада зі своїм збоченим розумінням толерантності занедбала мову автохтонного населення цієї землі.

Зараз хибно може здаватися, що боротьба за державну мову не на часі, бо в країні війна. Але наша мова – це фактор нашої безпеки. І війна прийшла в наш дім у тому числі і через зросійщення та занедбаність української мовної політики.

Анна Маляр

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…