Міф про штучність української мови

З боку наших… опонентів часто можна почути, що українська мова штучна, її вигадали чи в австро-угорському Генштабі, чи в палаці кайзера Вільгельма, чи в польському сеймі, і лише для того, щоб відокремити українців від спільноросійського народного організму.

Теоретики цієї змови стверджують, що українцям великоруська мова завжди була ближча за “штучний витвір” – українську мову, і що українці – ті самі росіяни, тільки з гопаком і варениками.

Час від часу виникають і суперечки про те, яка мова давніша. Звісно ж, нашій мову у давності відмовляють, незважаючи на будь-які аргументи й докази.

Але дослухаймося до думки мовознавця Міхаеля Мозера. Ось що він каже про уявну “штучність” української мови:

Різновиди української (зокрема українські діалекти) жодним чином не молодші від різновидів російської мови (зокрема російських діалектів). Діалекти української мови ніколи не були діалектами російської.

Поговоримо про літературні чи, правильніше, стандартні мови. Російська літературна мова почала створюватися лише з епохи Петра Великого, тобто з початку XVIII століття. Над її створенням мучилися цілі покоління письменників і вчених, які намагалися наблизити російську до рівня європейських мов (як, наприклад, французької чи німецької).

Безсумнівно, російська літературна мова за походженням досить «штучна». У ній доволі висока питома вага церковнослов’янських елементів (тобто з чужих простому народу запозичень з традиційної мови церкви): союз, облако, младший. Крім очевидних запозичень (манікюр, шлагбаум, аптека [останнє слово було запозичене через польську, як безліч інших латинізмів і германізмів)), у ньому також і величезна кількість кальок (влияние [абсолютно неросійське слово за походженням, чисто церковнослов’янське] <лат. Influentia) , трогательный <фр. touchant, пилосос <нім. Staubsauger, і навіть такі аж ніяк не російські за походженням слова, як доступ <пол. dostęp, причина <пол. przyczyna, або навіть если <пол. jeśli). Навіть у перші десятиліття XX в. мало хто володів російською літературною мовою – на жаль, шкільна освіта в Російській імперії була на надзвичайно низькому рівні, і народ в переважній своїй масі був безграмотний. Імперія намагалася нав'язати російську мову всім «росіянам», в тому числі і так званим «малоросам». Але російська літературна мова була мало зрозумілою українцям. Тому українські діячі, слідуючи в руслі загальноєвропейських процесів, взялися за створення української «літературної» (стандартної) мови. Українські письменники та вчені намагалися уникати тих слів, які не відповідали закономірностям українських діалектів, зокрема церковнослов’янізмів, та й взагалі прагнули розробляти повноцінну «літературну» (стандартну) мову саме на основі народних діалектів. Разом з тим вони розуміли, що обмежуватися народними діалектами просто неможливо. Вони також запозичували слова з інших мов, часто адаптували їх відповідно до законів тої ж самої літературної мови, яку вони створювали (причому ці слова ну ніяк не більше штучні, ніж вищеназвані російські) (Вплив <пол. wpływ <лат. Influentia, власний <пол. własny <чеськ. vlastny, місцевість <пол. miejscowość <лат. localitas (див. також нім. Örtlichkeit), унеможливити <нім. verunmöglichen). У Російській імперії влада неодноразово виступала саме проти розвитку української «літературної» (стандартної) мови (зокрема, на підставі суворих обмежень вживання української мови в публічній сфері – згадаймо Валуєвський циркуляр 1863 або ж Емський указ 1876, ну і т. д.). Тим не менш, українцям з Австро-Угорщини та Російської імперії все-таки вдалося вивести українську мову на досить високий рівень «літературності» (стандартності). Зокрема, в Австро-Угорщині українська мова функціонувала як повноцінна «літературна» (стандартна) мова ще до Першої світової війни.

В українській мові традиційно уникали саме штучних елементів, наприклад активних дієприслівників на -щий, -вший, які не властиві ні українським, ні російським діалектам. Українська літературна мова значно ближча до «народної», аніж російська, тож стереотипний аргумент про «штучність» української мови викликає подив.

ЛІТЕРАТУРА

Виноградов В.В. Очерки по истории русского литературного языка. XVII—XIX вв. — М., 1982.
Етимологічний словник української мови. — К., 1982.
Русские писатели о языке. Хрестоматия. — Л., 1954.
Українська мова: Енциклопедія. — К., 2004.
Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. — М., 1986.

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…