Лист українського добровольця з Донбасу

Колись у дитинстві ми всі гралися у війну. Бігали кущами з дерев’яними автоматами, стріляли одне в одного, кидали гранати, брали ворогів у полон. Це було цікаво. Кіно. Іграшкові бої. І ніхто нас не переможе.

Потім була служба в армії. Справжня зброя, справжні постріли, справжній свист куль над головою. Ми були молоді і уявляли, що коли ворог прийде на нашу землю, то нам, таким хоробрим воякам, завиграшки буде його перемогти і погнати аж до його ворожої столиці. Ми сильні, швидкі, спритні, ми добре стріляємо, б’ємося і стрибаємо з парашутами. І ніхто нас не переможе.

Минули роки. Ми вірили, що на нашій землі нової війни не буде. Але ось ми тут.

Виявляється, насправді усе зовсім інакше. Тут теж спершу було враження, наче це все – така сама гра у війну, як у дитинстві. Або гра у війну під час служби в армії. Бойова стрільба аеромобільного батальйону з десантуванням у визначений район і виконанням бойового завдання. Наче все це не по-справжньому. І автомати з кулеметами хоч і залізні, але не справжні, нікого ними вбити не можна. І ті люди, які насуваються на тебе і стріляють трасерами – просто хлопці з третьої роти, які ж вони вороги? А десь неподалік стоїть вишка керівника заняття, ось зараз звідти випустять ракету, стрілянина вщухне, а інспектор оголосить переможця навчань.

Я бачив це в очах моїх побратимів: прагнення подвигів, бажання йти до бою, вигнати з нашої землі нечисть, яка клялася у братній любові, а потім надсилала до нас зброю і бандитів, стріляла по наших містах і селах, грабувала наші заводи. Усіх сповнювала жага захистити рідну землю, довести собі, що ти справжній чоловік, достойний своєї Батьківщини. Так, і пафосу теж було чимало.

А потім почалися ті самі бої. І думки про славу, подвиги і Батьківщину поступалися місцем страху. Страху померти молодим, змусити плакати батьків і кохану, і ще більшого страху – побачити, як загинув твій найкращий друг, з яким разом «воювали» ще в кущах бузку біля школи років з двадцять тому. І страх проводжати додому не товаришів, а труни. Найстрашніше – відправляти труни. І що казати їхнім матерям? І чому нам доводиться це казати? Чому молодій дружині це має повідомляти наш ротний, київський програміст, а не той гладкий генерал, через якого ми так і не отримали бронежилетів 4 класу захисту?

Ми не хотіли цієї війни. Навіть під час бойової стрільби аеромобільного батальйону з десантуванням у визначений район і виконанням бойового завдання. Навіть у стропах ми хотіли миру на нашій землі, кохання і – сонця. Ми бачили його, коли робили крок з рампи у безодню синього неба над жовтим українським полем.

Зараз ми бачимо сонце через шлейф чорного диму. І ми зробимо все, щоб побачити його знову у чистому небі. Це наша земля. І ніхто нас не переможе.

Сергій М.

– – – – – – – – – – – –

Електронна адреса Сергія є у редакції. Якщо хтось вирішить написати хлопцеві – радо повідомимо охочим.

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…