Курорт Куяльник – грязева рапсодія

У Куяльницькому лимані відбивається червоне сонце, а далі ще раз віддзеркалюється у вікнах житлового масиву Котовського, розташованого на протилежному березі. Потім – на бронзовій потилиці бюсту Ераста Андрієвського біля входу у головний корпус. Доктор Андрієвський за часів цариці Катерини заснував тут грязьову лікарню, що й понині діє – і користується любов’ю багатьох пацієнтів.

Куяльник – курорт типу Мертвого моря. Він розташований на околиці Одеси. Проминувши Пересип і не доїжджаючи до Лузанівки (це прибережні райони міста), треба збочити ліворуч і проїхати приблизно 3 км. Сюди дістаються, щоб лікувати ортопедичні хвороби. Спину або шию, що згиналася перед начальством. Чи коліно, яким ти надмірно користувався у поклоніннях ідолам. Також можна й нерви підрихтувати – тут є й така спеціалізація.

У Куяльнику лікувалися міністри, народні артисти. Навіть вояки УПА під час Другої світової – інкогніто, під чужими прізвищами. Сюди приїжджають знаючі люди навіть з Ізраїлю. Чому? Хіба там Мертве море не таке саме, як оцей лиман? Так, ропа й грязі за терапевтичними властивостями схожі. Але в Ізраїлі один день лікування коштує, як вони сказали, приблизно 400 доларів. Тут – на порядок дешевше.

Реставрувати старовинні корпуси часів Ераста Андрієвського – справа занадто затратна і технологічно сумнівна. З них третина й досі задіяна під лікарняні процедури, а решта будівель жахають руїнами, як покинуті фортеці. Від часів Катерини збереглася арка. Крізь неї вела з гори до лиману звивиста дорога, якою цариця нібито їздила в кареті приймати грязі. Однак ще за часів УРСР на курорті збудували кілька новіших, сучасніших будівель. Із трьох 20-поверхових житлових корпусів повноцінно працює лише один. З мого балкона на 12-му поверсі видно було краєчок моря із великими кораблями, що стояли на рейді. З’їздив я двічі й на пляж Лузанівка, доволі непогано облаштований. Шкода, що купатися було холоднувато…

Я разом із усіма ходив на аплікації, електрофорез, механотерапію. Як сказала одна обмазана цілющим брудом «негритянка», що приймала процедури поруч: «Діамант, що лежить у грязях, все одно залишається діамантом». Я лежав у ваннах і плавав у солоному басейні, пив мінералку з бювету, грав у шахи з колясочником і вів «базар за життя» зі своїм співпалатником, фермером Сергієм із Хмельницької області. Також брав книжки у санаторій бібліотеці – засмальцьовані соцреалістичні нариси про корабелів. Так йшло лікування.

У їдальні нас жваво обслуговували студенти із якогось одеського училища – майбутні стюарди на океанічних лайнерах. Харчування тут чудове: дієтичний «ол інклюзив», як у готелях турецької Анталії – бери що запрагнеш і скільки хочеш, тільки що спиртного нема. Прийом їжі супроводжує приємна ретро-музика – Софія Ротару, Ірина Білик, «Ласкавий май». Більшість кривеньких качечок – тобто ортопедичний контингент санаторію – слухали це все у юності, куди їм приємно подумки повертатися. До речі, таку саму музику крутять увечері у клубі на дискотеці, куди залюбки приходить той-таки підтоптаний контингент пацієнтів… Ну, й про всяк випадок є кондомат для анонімного продажу презервативів.

В холі житлового корпусу ловиться безкоштовний вай-фай. Вечорами тут збирається кільканадцять колясочників. Кожен тримає у руках якийсь свій гаджет: хто планшет, хто смартфон чи ноутбук. Гуртом терзають-юзають Інтернет. Це сприймається як символ людства: кожен із нас, може, слабкий і хворий – але разом ми включені у потужну й незнищенну інтелектуальну мережу.

Дехто з приїжджих боявся крадіжок. З огляду на давню репутацію «Одеси-мами», ці страхи зрозумілі. Коли в однієї зі щойно прибулих курортниць зникла валіза, я подумав: «Ага!..». Виявилося, справа в іншому. У той самий час у мікроавтобус вантажили речі групи колясочників, у яких закінчився термін лікування. Співробітники готелю прихопили й оцю стандартну валізу, що стояла біля стійки ресепшену – і речі поїхали у Білгород-Дністровський. Це швидко з’ясувалося, й за речами вислали почесний конвой.

Час від часу ми, об’єднавшись групками, наїжджали в Одесу. Побували у пивниці на Дерибасівській вулиці. Гуляючи на одеському базарі «Привіз», побачили оптимістичну рекламу-хохму кондитерських виробів: «Життя коротке! Їж десерт на перше». Подумав: а що ж таке десерт? Шоколад, креветки? Жінки, театр? Уже важко стало визначатися… Поверталися через Пересип. Вона курна, бруднувата – майже суцільна промзона. Її час від часу захльостують шторми. Після одного осіннього зюйд-весту із шаленою зливою з неба випала за день тримісячна норма опадів. На рейки густо нападали гілки платанів і акацій, виникли майже лісові хащі, обірвало контактну мережу електротранспорту. Вагоноводії випустили пасажирів і покидали трамваї на рейках там, де їх застав шквал. Десяток вагонів маршруту №7 завмерли по дорозі на Лузанівку, як підбиті танки. Добре, що маршрутки усе-таки бігали, форсуючи глибокі калюжі.

Одночасно із закінченням терміну моєї путівки відлітали осінні гуси. Кричали над кінцевою автобуса, і курортниці їх фотографували на смартфони. Куяльник – це точно ніякий не десерт. Це – гіркуваті ліки, які, втім, діють. Заспокоюють зболіле тіло й душу.

Ігор Кручик
Фото автора