Котляревський у Буджацькому краї

9 вересня виповнюється 250 років з дня народження Івана Петровича Котляревського, автора славетної «Енеїди» та незабутньої «Наталки Полтавки», одного з фундаторів української літератури.

Майже два роки він провів у Бессарабії та Буджаку – як офіцер російської армії капітан Котляревський брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 років. Що змусило Івана Котляревського піти до війська та чому після завоювання Буджаку штабс-капітан Котляревський, нагороджений за хоробрість орденом святої Анни, пішов у відставку? Про це, а також про цікаві факти з біографії ювіляра якраз і йтиме мова нижче.

Народився Іван Петрович 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 року на околиці Полтави у родині дрібного чиновника міського магістрату дворянського стану Петра Котляревського. Мати майбутнього письменника, Параска Жуковська, походила із сім’ї козака Решетилівської сотні.

Родина була небагатою, іноді малому Іванку доводилося вдовольнятися шматком хліба й ходити босим, але весела вдача допомагала переносити домашні нестатки. Дитячі роки майбутнього письменника пройшли поруч зі зруйнованими валами старої Полтавської фортеці. Діти слухали розповіді про поразку Мазепи під Полтавою, про криваву розправу в Батурині та на Січі. Коли майбутньому поетові було шість років, полтавськими шляхами повз його двір ішли царські війська руйнувати Січ, він розумів ще дуже мало, та плач крізь стиснуті вуста запали йому в серце, залягли важким каменем, і поет, попри свою веселу вдачу, проніс його крізь усе своє життя, щоб вибухнути в іронічних творах. З дитячих років у нього виявилася охота до читання і старанність у заняттях. Діставши початкову освіту у місцевого дяка, він продовжив навчання у Катеринославській семінарії Полтави. Юнак Котляревський вивчає стародавні, а також німецьку й французьку мови, знайомиться в античною літературою, зокрема з творчістю великого римського поета Вергілія. Ще в семінарії Іван Котляревський мав особливу пристрасть до віршів, умів до будь-якого слова добирати дотепні рими, за що товариші звали його «римачем». Трохи згодом, в цій семінарії навчався Микола Гнедич, перекладачем «Іліади» Гомера.

Після смерті батька Котляревський у 1789 році покидає семінарію, хоча його як одного з кращих учнів збиралися відрядити для подальшого навчання до Олександро-Невської семінарії в Петербурзі. Двадцятирічним юнаком Котляревський починає служити в Новоросійській канцелярії у Полтаві. Але одноманітна робота була юнакові не до вподоби, тому згодом він починає вчителювати у поміщицьких маєтках, зокрема в Золотоніському повіті на Полтавщині. Наприкінці XVIII століття це була досить небезпечна робота. Нерідко бувало так, що в кріпаки записували навіть домашніх учителів. Так було одного разу і з Котляревським. Щоб уберегтися від такої халепи, Іванові довелося заручитися документом про дворянське походження. Молодий, розумний красень-учитель із чарівною усмішкою й свідоцтвом про дворянство неодмінно мав полюбитися якійсь із панночок.

У той час, як Котляревський займався вихованням панських дітей, молода та вродлива племінниця господаря Марія (Марія Семикон) прибирала житло, виділене господарем для вчителя. Частенько траплялося так, що він повертався додому раніше і заставав дівчину у себе. Іван потроху почав учити дівчину грамоти, невдовзі розумна покоївка навчилася читати. Котляревський читав уривки з «Енеїди», планував освідчитися й жити щасливо з нею. Будучи цікавою від природи, Марія інколи, за відсутності Івана, заглядала у шухляди його письмового столу. Одного разу відважилася взяти маленький аркушик паперу, списаний дрібним почерком. Прочитала написаний на ньому вірш і впізнала у тексті себе. Однак Марія була обіцяна в дружини багатому панові. Дізнавшись, що звичайне людське щастя для нього заказане, на початку квітня 1796 року Котляревський утік до війська. Уже з полку Іван послав своїй Маші листа з проханням хоча б зрідка писати йому. До нього додав золоту каблучку з написом «На пам’ять від кадета Котляревського».

Іван Котляревський проходив військову службу в Сіверському карабінерському полку, невдовзі він отримав перший офіцерський чин. Прапорщику Івану Котляревському як прикомандированому до штабу полку доводилося частенько бувати у роз’їздах, чути розмови різних людей. Від когось дізнався, що із панського маєтку в Золотоноші якийсь гульвіса-поручик викрав красуню-кріпачку. Виявилося, що той баламут служив у Сіверському полку разом з Котляревським. Іван, розшукавши поручика, впізнав його. З’ясувалося, що ще у часи учителювання Котляревського у поміщика гульвіса часто приїздив до Золотоноші, брехливими обіцянками обплутав мозок поміщикові, і той вирішив видати за нього сироту-служницю. Відомо, що Марія, яка дуже любила свого Йвана, сподівалася на його повернення. Коли ж стало зрозуміло, що господар затіяв чорну справу з її заміжжям, вона у відчаї спробувала накласти на себе руки. Тільки випадок урятував життя дівчини. Горда і закохана Марія втекла в монастир і стала черницею.

Іван, довідавшись про гірку долю коханої, вирішив розправитися з її кривдником: він викликав поручика на дуель. Результат став невтішним для суперника: його постріл був невдалим, а Котляревський не промахнувся і тяжко поранив кривдника. За тогочасними законами молодий офіцер за участь у дуелі мав понести покарання, тож інспектор Дністровської та Кримської інспекції російської армії генерал Дотішамп викликав до себе дуелянта, але, дізнавшись про причину поєдинку а також упізнавши автора щойно виданої «Енеїди», призначив Котляревського своїм ад’ютантом.

В 1806 році штабс-капітан Котляревський бере активну участь у російсько-турецькій війні ад’ютантом командира 2-го корпусу російської армії генерала Казиміра фон Меєндорфа, пройшовши бойовий шлях від Умані через Балту, Дубосари до Дунаю (Кілія, Ізмаїл). Майже два роки перебував Іван Петрович на землях Буджаку та Молдови. Про це можна почитати в «Журнале военных действий», які він вів у цей час. Цей журнал спростовує міфи про подвиги російського війська при штурмі фортець в Дубосарах, Бендерах та інших. (Автор особисто чув ці міфи, прохолячи військову службу в Бендерській фортеці). Втрати росіян становили декілька тисяч рублів, які пішли на підкупи комендантів фортець та очільників місцевих татарських поселень. Єдина фортеця, яку довелося брати штурмом – Ізмаїл.

Іван Петрович особисто відзначився у воєнних операціях під Ізмаїлом, де «отличил себя, – за словами генерала Мейєндорфа, – неустрашимостью». Тоді ж, за дорученням командування, Котляревський разом з бригадиром І.Ф. Катаржи успішно провели переговори з буджацькими татарами, схиливши їх на бік Росії, за що капітан І.П. Котляревський отримав орден Анни 3-го ступеня. За результатами переговорів 4 повіти (більше 200 поселень) перейшли на російську сторону.

В своєму «Журналі» автор підкреслює, що татари, «хотя знали по разнесшимся слухам, с какою добротою и приязнью обращаются войска российские в Бендерах. и что, будучи властителями города, не входят ни в какое распоряжение противу обычая турков, однако же а между тем от посланных услышав обещание дружелюбия, даже выгод тех, что войска за все взимаемое у татар будут платить наличными деньгами, согласились мало по малу к преклонению на российскую сторону». Однак ще не було тоді німецького канцлера Бісмарка, який говорив, що договір з москалями не вартий паперу, на якому він був написаний. Ще до початку бойових дій було прийнято на самому високому рівні рішення про переселення тюркського населення з Буджаку в Таврійську губернію на Приазов’я, в район річки Молочної.

Рівно через рік від татарів на Буджаку не лишилося жодного сліду, про що свідчать записи генерала від інфантерії графа Олександра Ланжерона «Ця провінція була населена татарами, які могли б легко виставити до 30 000 кінноти і неочікуваним швидким набігом розрушити Одесу». Одразу після приходу російських військ разом з донськими козаками почалися грабунки ногайських поселень. Частина ногайців переправлялася на південний берег Дунаю, інша переходила в Ізмаїл для подальшого опору росіянам. Штабс-капітану Котляревському було дуже соромно за ошуканих татар. Під час свооїх подорожей по Буджаку, звідки було вигнано татар, він бачив сумне видовище: покинуті житла з майном, худоба і птиця, що пропадала від голоду та спраги.

Не краще повелися «визволителі» і з задунайськими козаками, які перейшли на російську сторону. Колляревський часто навідувався в Кілію, де знаходилася канцелярія майбутнього Усть-Дунайського козацького війська. До Кілії прибували козаки не тільки з південного берега Дунаю, а й з самої України. Зібравши більше чотирьох тисяч «задунайців», їх у примусовому порядку виселили на Кубань. Щоправда, до Краснодара дійшло 450 козаків, решта розбіглися по Херсонщині, а дехто знову повернувся за Дунай. Кризу козаччини Іван Петрович сприйняв як особисту драму. Перед цими подіями І.П. Котляревський зустрів на Дунаї козаків, які спитали, чи це бува не він написав «Енеїду»? Почувши ствердну відповідь, запорожці звернулися до автора: «Так це ти, батьку наш рідний! Іди до нас, ми тебе кошовим зробимо». Можливо, ця фраза стала відомою російському командуванню, бо через декілька місяців штабс-капітана Котляревського наказом нового головнокомандувача Прозоровського 15 грудня (3 грудня за ст.ст.) 1807 року було переведено на нове місце служби у Псковський драгунський полк, розквартирований у Віленській губернії в місті Ліда. В люті грудневі та січневі морози він їде верхи більше 1500 верст, аби вручити новому командиру полку пакет із наказом про свою відставку. Такою була «подяка» за 12 років служби. Нещасна любов до бідної дівчини-сироти привела юнака до війська, а любов до України та козаків стали причиною відставки досвідченого офіцера з військової служби.

Після відставки Іван Петрович поїхав до Петербурга з надією влаштуватись на цивільну службу, але, не знайшовши там посади, повертається в Полтаву до рідної матері. В Петербурзі Котляревський підготував до друку й видав у 1809 році поему «Енеїда» в чотирьох частинах. Наступного року він обіймає посаду наглядача (керівника) Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян. Просвітитель за своїми переконаннями, Котляревський прищеплював вихованцям ідеї гуманізму, справедливості, постійно піклувався про матеріальне забезпечення учнів. Серед його вихованців був Михайло Остроградський, майбутній видатний український математик, академік Російської академії наук.

Коли почалася війна 1812 року, Котляревський відгукнувся на пропозицію генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського взяти участь у формуванні на Полтавщині козацьких полків і сформував за 17 днів 5-й козацький кінний полк у містечку Горошині Хорольського повіту, за що Іван Петрович отримав згодом військове звання майора. При формуванні цих військових з’єднань лунали обіцянки створити саме козацькі полки, (за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо). Але обіцянки щодо козацьких полків знову не були виконані. Успішно виконавши доручення, Котляревський повертається до своїх вихованців.

Працюючи наглядачем будинку для виховання дітей бідних дворян, Котляревський увесь вільний час віддає літературній праці, захоплюється театральним мистецтвом, зокрема керує аматорським театром, бере активну участь у постановці багатьох п’єс, «прегарно виконуючи комічні ролі». У 1818 році письменника призначено директором Полтавського театру. Тоді ж він познайомився з молодим талановитим актором М.С. Щепкіним, який прибув до Полтави з Харкова у складі трупи І. Штейна; Котляревський сприяв викупу Щепкіна з кріпацтва. У 1819 році на сцені Полтавського театру були поставлені щойно створені Котляревським п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» за участю М.С. Щепкіна.

У тому ж році Котляревський вступив до полтавської масонської ложі «Любов до істини», заснованої одним із організаторів декабристського «Союзу благоденства» Михайлом Новиковим. У архіві декабриста Сергія Волконського знайдено загадковий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любить». Відомо, з якою жорстокістю Микола І розправлявся з декабристами (у списку значився й Іван Котляревський). Щоб урятувати приреченого письменника від каторги, треба було мати дуже вагомий авторитет в імператора. Саме такою рятівницею виступила Варвара Рєпніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, одного з найвідданіших служителів престолу. Ми добре знаємо про її доньку, теж Варвару, яка так само підтримувала Тараса Шевченка.

У 1835 році І.П. Котляревський через хворобу виходить у відставку, продовжуючи працювати на літературній ниві. На старість Іван Петрович тяжко хворів, і на сімдесятому році життя тихо згас. 10 листопада (29 жовтня за ст.ст.) 1838 року Котляревського не стало. Поховано його в Полтаві на міському кладовищі під вітами розлогої тополі, як він і заповідав. Як свідчить Стеблін-Каменський, Котляревський задовго до смерті відпустив своїх селян, будинок разом і нерухомим майном заповів економці, а все інше майно роздав далеким родичам і приятелям.

Не лишив він, на жаль, після себе нащадків. Так вийшло, що його, знаменитого Котляревського, знали в усій Полтаві й за її межами, а про сім’ю він міг тільки мріяти. Але його «діти» Еней, Наталка Полтавка ще довго будуть прославляти свого творця. Ім’ям Івана Петровича Котляревського на Одещині названо вулиці в Одесі, Білгороді-Дністровському, а в Ізмаїлі його ім’я носить центральна міська бібліотека.

Василь Вельможко,
краєзнавець

Поділитися:
  • 175
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    175
    Shares
Телеграм-канал Мова й історія