Корені нашої мови

Наша мова не вчорашня, і ніким вона нам не дана, і ні в кого не позичена. Її тисячоліттями творили й боронили наші предки.

Автор: Іван Ющук

Висловлювання, з яких почну розмову, заяложені й тупоумні. Автор їх, як написано у Вікіпедії, — політтехнолог, письменник, публіцист, блогер, закінчив уже в незалежній Україні Київський національний університет імені Тараса Шевченка, працював аналітиком в центральних структурах виконавчої влади України (!), після Революції гідності втік у Пітер. Свою маячню він підписує як Андрєй Ваджра, визнає себе малоросом.

Ось кілька шматків з його писань в Інтернеті (цитую в оригіналі, щоб не бруднити української мови): “Что такое малорусское наречие? Это — древнерусский язык средневековой Руси, обильно разбавленный в последствие польскими заимствованиями. Это наречие села, бытового общения русских холопов Речи Посполитой, естественным образом перенявших в течение нескольких столетий слова и обороты из языка своих господ”. І ще: “На самом деле тот язык, который мы теперь называем литературным “украинским”, начал создаваться где-то в середине ХІХ века польско-малоросскими украинофилами… Полякам и малорусским сепаратистам для “разбудовы” отдельной украинской нации и государства был необходим отдельный язык, максимально не похожий на русский… Нет никаких следов и даже намеков на существование украинского языка глубже второй половины ХІХ века ”. І вже зовсім ні в тин ні в ворота: “Ни Котляревский, ни Шевченко и слухом не слыхивали про “украйинську мову”. А если бы узнали о ней, то, скорее всего, перевернулись бы от досады в гробах, так как они писали не на украинском языке, а на малорусском наречии”.

Діагноз: великоросійська імперська манія — хвороба, на жаль, досить поширена і в Україні.

Добрі люди можуть запитати, а чи треба популяризувати таке безглуздя, досить того, що воно Інтернет запаскуджує (“Правда о происхождении украинского языка”, “Ukraine: миф “украинского языка” тощо). Справді, що так. Але не кожен, прочитавши в Інтернеті цю бредню, покрутить пальцем біля скроні. Он обізвешся до суржикомовної дами біля ятки з хлібом, що наш хліб не “укра́інский”, а украї́нський, і ми не “укра́інци”, а украї́нці, то вона й насиплеться: “Що ви з тою своєю мовою? Какая разніца?” Дама, мабуть, теж якийсь український університет чи інститут кінчала.

Щодо мови, якою писав Тарас Шевченко (до речі, він майже все своє доросле життя був відірваний від України), то він чітко про це сам висловився ще 1847 року: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У них народ і слово, і в нас народ і слово”. На пораду москалів, що було б краще йому перейти на їхній язик, Тарас Григорович відповів 1841 року: “Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите”.

Наша мова не вчорашня, і ніким вона нам не дана, і ні в кого не позичена. Її тисячоліттями творили й боронили наші предки.

Ще за 224 роки до “Енеїди” Івана Котляревського, 1574 року, безіменний кобзар склав думу про трагічну загибель гетьмана Івана Свіржевського чистою українською мовою (її в незміненому вигляді подав відомий історик М.І. Костомаров):

Як того пана Івана,
Що Свірговського гетьмана
Та як бусурмани піймали,
То голову йому рубали,
Ой, голову йому рубали
Та у сурми вигравали,
З його глумовали.
А з низу хмара стягала,
Що воронів ключа́ набігала,
По Україні тумани слала,
А Україна сумовала,
Свого гетьмана оплакала.

В інтермедії Якова Гаватовича 1619 року “Кіт у мішку” (за 179 років до “Енеїди” Івана Котляревського) Климко звертається до Стецька не якою мовою, а українською: “Що ти тут, побратиме, собі поробляєш? Кажи мені, як живеш та як ся маєш?”

А ось записана майже дослівно емоційна промова козака на січовій Раді 1658 року (за 140 років до “Енеїди” Івана Котляревського): “А бодай ніхто не діждав, щоб Виговського з булави запорозької зкинули: ані цареві, ані тобі, воєводо, козаки нічого ні зділали, щоб ви право наше козацьке — обирати гетьмана — у нас видерли; Виговський головою важив, нас з тяжкої неволі лядської визволяючи; всі при нім умирати, із ним жити готовисьмо; то вся Україна: полковники, осаули, отамани, сотники і чернь — поприсягаємо!” Це що, польська чи російська мова (“русский язык”)? Звернімо увагу й на те, що в обох давніх козацьких текстах наша земля Україною йменується, отже, й мова українська.

Тож відколи, з якого часу існує наша українська мова? Її елементи бачимо і в санскриті, і в спорідненій до нашої мови латині, що бере початок десь із VІІ ст. до н.е. Отже, елементи української мови формувалися тисячоліттями, як і все у світі. Але те саме можна сказати не тільки про нашу, а й про будь-яку іншу слов’янську чи неслов’янську мову.

Справжнім початком нашої мови був час, коли певна група слов’янських племен виділилася із загальнослов’янського масиву й почала формуватися як окремий етнос — українці, історично — русичі. Це сталося в VІ столітті, коли під тиском завойовників — тюркомовних аварів — з території, що між Карпатами і Дніпром, частина слов’янських племен подалася на південь (південні слов’яни), частина — на захід (західні слов’яни). Наші предки залишилися на своїй землі, перетривали аварів і невдовзі сформували свою державу з центром у Києві.

Коли слов’янські племена сусідили на спільній території, вони спілкувалися між собою, отже, при всіх племінних діалектних відмінностях вони повинні були мати й багато спільного в мові. І те спільне кожне з племен забрало з собою, потім щось збереглося до наших днів, щось втратилося. Отже, якщо слово вода, в одних мовах з наголосом на другому складі, в інших — на першому, є тепер в українській, польській, сербській, чеській, болгарській мовах, то його наші предки вживали й у VІ та раніших століттях, до розселення слов’ян.

Щоб виявити таку лексику, треба зіставити словниковий склад різних слов’янських мов. Проте не варто зіставляти український словник з російським: російська літературна мова формувалася на основі церковнослов’янської (давньоболгарської) переважно вихідцями з Київської землі. Для зіставлення не підходить і польська мова: українці й поляки довгий час жили в одній державі, і в їхніх мовах є чимало взаємних запозичень. Українці сусідять зі словаками, теж можуть бути запозичення. Сучасні болгарська й македонська мови зазнали сильного впливу мов тюркомовних народів: поволзьких булгар і турків. У такому разі найкоректніше українську мову порівнювати з мовами тих слов’янських народів, які не межують з Україною: з верхньолужицькою (ще в Х ст. лужичани підпали під владу німців), чеською, словенською, сербською та хорватською (лексика в останніх двох мовах майже однакова).

Таке зіставлення показало, що з верхньолужицькою мовою в українській є 7,5 тис. спільних незапозичених слів, з чеською — 10,8 тис., зі словенською — 9,3 тис., з сербською (хорватською) — 10,2 тис. спільних незапозичених слів. Понад 13 тис. слів зберегли наші предки від спільнослов’янської доби — це частина словника української мови VІ століття, донесеного до нашого часу на півторатисячолітньому шляху.

У словнику української мови VІ століття відображено побут наших далеких предків — їхні почування, стосунки між собою і з природою, їхні заняття хліборобством, ткацтвом, тваринництвом, риболовлею, будівництвом, впорядкуванням життя. З наявної лексики напрошується висновок, що в наших далеких предків уже тоді було своє письмо: адже не випадково в них були слова писати, письмо, письмовий, писар, напис, підпис, підписати, лист, читати, читач, читальня, прочитати, книга, книгарня. Не було тільки слова буква. Отже, це могло бути не буквене, а якесь інше письмо. Можливо. Але пізніше зразки його або загинули, або були знищені як язичницькі.

Що ж до місця української мови серед інших слов’янських мов, то вона і за своєю фонетикою, і за граматичним ладом, і ще більше за словниковим складом ближча до південно- і західнослов’янських мов, ніж до східнослов’янської російської. Тут доречно навести спостереження видатного мовознавця Івана Огієнка: “Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А тим часом глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, аніж з росіянином”. Цей висновок підтверджують і такі мовні факти, як чітка вимова голосних (без акання і редукції), тверді приголосні перед е та и, четверта відміна іменників (теля), кличний відмінок (мамо), перша особа множини в наказовому способі (будьмо) тощо, чого нема в російській мові.

І в лексиці українська мова тяжіє до південно- і західнослов’янських мов. Візьмемо кілька сторінок зі словника української мови VІ століття. Сторінка зі словами від ваба до ввігнути містить 43 слова, з них 18 слов’янських слів (ваба, вабити, вабливий, вабний, вагани, вагатися, вада, вадити, важити, важни́ця, вапно, вапнувати, вареха, варувати, ватра, вварити, ввечері, ввись) нема в російській мові. На сторінці зі словами від гад до гецати 44 прадавніх слова, з них 23 слова (гадка, гай, гайворон, гайда!, галамагати, галас, галуззя, галузка, гам!, гамати, на гамуз, гана, ганебний, ганити, ганьба, ганьбити, гарний, гарувати, гарчати, гасати, гасло, гаяти, гецати) є тільки в українській — в російській нема.

Виходить, ніби в творенні української мови, щоб нашкодити російським інтересам, брали участь не тільки поляки та австрійці, а й серби, хорвати, словенці, чехи, лужичани. Звичайно, це нісенітниця. Ніхто нікому не творив і не творить його мови, можуть тільки силоміць нав’язувати свою. І це, як правило, роблять окупанти, щоб підпорядкувати своїм інтересам чужий народ, нерідко і з допомогою перевертнів.

Корені нашої мови заглиблені в тисячоліття. Тепер вона одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу, хоч і була зневажена та переслідувана.

// Літературна Україна, 6 жовтня 2016.