Кому вигідна війна на сході?

Останніми місяцями ЗМІ майорять заголовками про події на сході України. Коли закінчиться боротьба за цілісність України – невідомо: ніхто з політиків чи політологів не береться навіть прогнозувати подальший розвиток подій та час закінчення.

У всьому цьому найстрашніше – тисячі загублених молодих життів. Річ у тому, що юнаки, котрі йдуть добровольцями чи примусово на схід, не мають достатньо зброї та засобів захисту, аби боронити свою державу. Чому попри безкінечне “інвестування” простих громадян України до військових мало що з коштів доходить і вони мало що отримують? Куди насправді йдуть гроші українців? Боюся, що це питання так і залишиться без відповіді. Та йдеться наразі і не про гроші, а про те, що гинуть люди – як мирне населення, так і військовослужбовці. Чому влада не приймає жодних рішень щодо людей, які перебувають на Донбасі? Чому ЗМІ повідомляють нам одне, а насправді там відбувається зовсім інше?

Нам кажуть, що військові мають перебувати в зоні АТО не більше 45 діб, а насправді вони там вже понад 6 місяців. ті з них, що вижили, мають відтепер великі проблеми зі здоров’м, як фізичного, так і психічного плану. Рідні не завжди мають змогу зв’язатися з військовиками, а розмови прослуховуються. Ті, хто не наполіг на проставленні у документах відмітки “АТО” на підтвердження факту, що боєць справді брав участь у військовій операції, не отримують навіть тієї жалюгідної військової зарплатні, а у разі їхньої смерті рідним навіть не повідомляють. Матері тижнями сидять під військкоматами, а військові чини навіть не спроможуться повідомити, де можна забрати тіло загиблого. Невже ми, звичайні люди, заслуговуємо такого ставлення до себе?

Хочеться запитати у військових начальників: чи ви не такі самі люди? Адже там гинуть такі ж діти, як і ваші. Різниця між ними лише в тому, що ваші діти захищені певною неписаною резолюцією, а простими словами – перебувають під вашим “захистом”. А що робити матерям, які самі виховували своїх синів, без батькеів у погонах?

Матері та дружини військовослужбовців безперервно телефонують у різні інстанції, безкінечно простоюють під Кабміном та Адміністрацією президента – і все марно. Натомість вони отримують лише обіцянки про те, що військовики скоро отримають відпустки додому, та їх так і немає.

Думаю не варто зараз говорити про стан рідних та близьких тих військовослужбовців, котрі перебувають в зоні АТО. Так, перед відправкою туди їх навчали. Але долають сумніви щодо того, чи заслужили сини України, молодий цвіт нації, таке ставлення до себе з боку держави, котру вони захищають ціною власних життів. Чому така байдужість з боку влади? Інколи складається враження, що ця війна і ці жертви комусь потрібні, а якщо врахувати їхню кількість – то навіть вигідні.

Невже за нинішнього рівня розвитку науки і техніки, маючи дружні стосунки з Єврозоюзом, нічого не можна вдіяти? Мало віриться. І доки чиновники України та інших держав обговорюють ситуацію, що склалася, та варіанти її вирішення, там, у гарячій точні, щодня помирають тисячі дітей і батьків.

Чого прагне влада, якого кінцевого результату – невідомо. Але результат очевидний: через усього півроку Україну можуть населяти сироти і вдови. Невже немає жодного варіанту мирного врегулювання? Це вже навіть не запитання. Мені не треба відповіді. Я хочу щоб відповідь отримали матері та дружини військовослужбовців, котрі зараз воюють з бандитами.

Ірина Павлова

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір