Кіно й українці

Цього року піднялася незнана хвиля патріотизму в Україні. Великі обласні центри вже охопив “синдром пофарбованих мостів”. Та якщо спитати пересічну людину з жовто-блакитною стрічкою на сумці про нашу культурну спадщину, про кіно, музику, то навряд чи розмова зайде далі “Океану Ельзи”.

Проте українська культура дійсно багата і не мейнстрімна. Адже колись на екрани УРСР вийшла стрічка, на перегляд якої “були запрошені” представники КДБ для запобігання масовим заворушенням.

1965 рік. У всьому світі іде потужний розвиток маскультури. Легендарний Джиммі Гендрікс на очах у всієї публіки підпалює свою гітару. Роберт Ціммерман, більш відомий як Боб Ділан, посідає перші позиції в чартах разом із піснею “Like a Rolling Stone”. На американські екрани виходять одна за одною другосортні стрічки, а в Європі англійська королева дарує учасникам “Бітлз” титули. Доки консервативні британці обурюються цьому явищу, українська культура невблаганно “натикається” на фігуру місцевої королеви – радянської ідеології. У літературі виникає явище “самвидаву”, а кіно набуває свого розквіту разом із Сергієм Параджановим.

Саме цього року виходить на радянські екрани стрічка “Тіні забутих предків”. У головному кінотеатрі радянської України зібралися майже усі прошарки населення: від заводського робітника до відомих представників “шістдесятників” – В. Стус, І. Дзюба. Та у залі ситуацію контролювали “люди в чорному” – агенти КДБ. Очевидно ж, зацікавлені не фільмом, а можливими діями дисидентів.

Лунає третій дзвінок – перегляд почався!

Українське кіномистецтво не може не захоплювати, адже є у ньому дещо унікальне. Не могло воно залишити байдужим і “шістдесятників”. Доки на екрані Марічка виголошує ліричні монологи, у залі підіймається Іван Дзюба, виходить на сцену із промовою проти арештів інтелігенції. Його підтримує Василь Стус. Збирали підписи під колективним листом до радянської влади. Підписалося 140 осіб. Технічні робітники за наказом КДБ переривають сеанс і просять глядачів покинути залу. У кінотеатрі залишаються агенти та “шістдесятники”…

Фільм “Тіні забутих предків” пробуджував національну свідомість не тільки інтелігенції. Усією країною підіймалися рухи протесту. Та й за межами СРСР, у далекій Аргентині, кіно викликало неабиякий фурор. Згодом за таку популярність Параджанова буде цькувати вся радянська кіношна еліта. За мітинги, спровоковані фільмом, його буде ув’язнено за сфальсифікованою справою, а після виходу із тюрми він ніколи вже не повернеться в Україну. Та його неповторний стиль дасть поштовх для подальшого розвитку кіномистецтва. “Тіні забутих предків” припадатимуть пилом в архівах Держкіно, але назавжди вкарбуються в душі тих, хто побачив прем’єру далекого 1965-го. Доля Івана Дзюби та Василя Стуса склалася так, як мала скластися доля противників радянської ідеології: цькування, літературний бойкот, арешти.

Що ж, у подальші роки українське кіно не зазнало потрібного розвитку. Цьому є ціла причин, та головна, либонь – низький попит. Наш, українців. Не треба бути генієм, щоб розуміти, що попит породжує пропозицію. Тож коли ви наступного разу міркуватимете, що подивитись: американську комедію чи черговий російський рімейк радянщини, не полінуйтеся погортати сторінки Інтернету і пошукати щось українське.

Євгенія Кужненкова
Фото Володимира Криницького

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…