Кажете, “кіборгам” в донецькому аеропорту байдуже?

2 грудня 2014. – Нам знову і з потроєною агресивністю кажуть, що немає різниці, мова чи язык – аби Україну любив і захищав від Путіна.

Парадокс у тім, що можна її захищати і класти життя за неї в реальному бою, і водночас капітулювати перед ворогом, здавати Україну кремлівським агресорам у війні духовній і культурній. А вона точиться століттями. Схоже, зараз українці починають забувати про це. У таких закликах – паразитування московської імперії зла на найкращих виявах українського духу. Усі ці “носітєлі”, які за свободу, права людини, толерантність, не поспішають солідаризуватися з українцями у їхньому прагненні повернути собі вкрадену мову свою. Натомість знову агресивно пропагується “толерантність” у московському розумінні слова.

Хіба ми вже не знаємо орвелівської логіки мислення московських “патріотів” України? Хіба не знаємо, що таке по-їхньому інтернаціоналізм? Це печерний московський шовінізм. Хіба не знаємо, що по-їхньому значить слав’янофільство? Це московський шовінізм і повна зневага до інших слов’янських культур, презирство до них. Хіба не знаємо, що таке “русскій мір”? Це війна, агресія, загарбання і приниження інших.

Ми теж мусимо знати, що таке нововіднайдений український “патріотизм” носіїв язика і менталітету, який є його зворотною частиною. Це ненависть до української мови, головного вияву українства. Це презирство до українців. Цей менталітет здатен бачити українців лише в колоніальному расистському розумінні, так любовно виплеканому московськими імперіалістами – лише як село, вишивaнку, хуторянську обмеженість. Носії такого менталітету не визнають українськими модерні форми національного самовияву – знання іноземних мов, світової культури, знайомство зі світовою літературою – мовою оригіналу чи рідною (без московського перебріхування). Толерантність у мовному питанні, до якої нас так закликають – це толерантність до зла, реакційності, україножерства. Усі ці квіточки рано чи пізно визирають з-за фасаду “вєлікого і магучєґо”.

Історія, а тепер і сьогодення свідчать, що російська мова завжди була настільки велика, наскільки вона применшувала і гнобила мови “інородцев”, настільку “маґуча”, наскільки вона як упир висисала життєві соки з української, білоруської та інших мов, пролазячи на їхню споконвічну територію. Російська мова завжди йде зразу ж услід за кривавими московськими колонізаторами.

Нас тепер переконують відмовитися від своєї української мови, і далі терпіти в себе безперестанку насаджувану нам гегемонію языка “патамушо мы тоже на майданє стаялі”. Кажете, “кіборгам” в донецькому аеропорту байдуже? А ви їх питали? Брехня, що їм байдуже! Як і брехня ваша “велика культура і мова”. Ми знаємо як за українців віками розписувалася Москва, говорила за них, що їм треба і не треба, що їм дороге, а що ні, якою мовою говорити їм. Намагається й тепер говорити.

Усі, в кого є очі й вуха, мають ще одну кошмарну можливість переконатися тепер у всій “величі” російського духу і російської мови, яка довго буде асоціюватися з кров’ю, приниженням, людиноненависництвом і реакцією.

Юрій Шевчук

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…