Касабланка

Він подивився на годинник і припалив нову сигарету.

– Шоста.

Вона потовклася на ліжку, підвела голову й пильно поглянула на нього:

– Що?

– Кажу, шоста.

– Що шоста?

– А ти як думаєш? Шоста вечора.

Він піднявся і пішов у ванну. Вона, і далі лежачи, взяла одну його сигарету й теж запалила. Дмухнула на сірник, щоб згас, і кинула його поряд з попільничкою. Кілька хвилин дивилася на згаслого сірника й слухала звук душу. Потім встала, підійшла до плити й поставила воду на каву. Доки гріла воду, він вийшов з ванної, струшуючи воду з волосся. Намагаючись не дивитися на нього, промовила:

– Може, не підемо ввечері на той коктейль? Краще зостанемося в ліжку, показуватимуть продовження «Касабланки», буде цікаво! А якщо схочеш, то пограємо в карти. Я тобі зроблю сандвіч.

– Не сердь мене, – розлютився він. – Я обіцяв прийти. Балтазар приїжджає, а я його вже кілька років не бачив!

– Та він тебе навіть і не пам’ятає… Що ти собі вигадав? Ніхто й не помітить, що нас немає. Прошу тебе, залишімося тут, я не можу більше їх бачити, усміхатися… – вона зняла джезву з плити.

– Кого ти не можеш більше бачити? То мої друзі! Я ж не бурчу, коли до нас пхається та товстуха й вижирає всю горілку, яка є в хаті!

– Та товстуха – єдина людина, яка до мене приходить. І, якщо мене не зраджує пам’ять, учора вона випила всього дві чарки, а все інше – ти. Ти взагалі пам’ятаєш, скільки випив?

Погасила сигарету й повернулася до нього.

– А ті твої «друзі» – взагалі казна-що! Хто тебе запрошував до себе на вечерю, чи хоча б на каву? А вони всі були тут, жерли й пили стільки, що жителів Сомалі можна нагодувати! Килим пропалили! Штори викинула, бо твій поет ними черевики витирав! Друзі! А поза очі тебе обмовляють. На вулиці ж жоден і не привітається!..

– Ми не стрічаємося на вулиці…

Уже вдягнений, пройшов повз неї і ляснув по сідниці.

– Змерзнеш. І запізнимося. Завжди через тебе запізнюємося. Я думав, то стереотип, що жінки завжди запізнюються, але…

– Я не піду. Не вдягатимуся. Хай краще захворію на пневмонію, сухоти або тиф. Не пі-ду. Сидітиму тут і дивитимуся фільм. А коли повернешся, я тобі голови не триматиму. Отак!

– Налий мені кави.

– Ти нормальний? Я щось сказала! Ти чув, що я казала? Не наливатиму я тобі кави! Встань і налий сам. І не вдавай, що читаєш газету. Вона позавчорашня.

– Справді? Де в дідька ті сигарети?..

– На столі біля тебе. І біля ліжка. І у ванній. І біля телефону! Ти сьогодні відкрив чотири пачки. Переконана, що і в куртці, і в пальті в кишенях ще кілька лежить. Нащо ти стільки відкриваєш? Ти ж не скурюєш і півпачки за день. Коли востаннє скурив більше десятьох сигарет, катався по ліжку й казав, що помреш. Навіщо ти взагалі куриш?

– Чого ти розходилася? Я тобі серйозно кажу, якщо за три секунди не підеш вдягатися, то я йду сам. Одягни той блакитний костюм.

– Маєш на увазі зелений? Жодного блакитного у моєму гардеробі немає. То зелений.

– Гаразд, якщо хочеш – він фіолетовий, тільки швидше!

– Не фіолетовий, а зелений. Зелений! Зелений! І я нікуди не йду.

– То й не треба. Тільки ганьбитимеш мене. Знову…

– Що – знову? Вона з мене весь вечір глузувала, сміялася, що я прийшла в тій самій сукні, що й минулого разу. А мені що робити, якщо мій чоловік не має ні можливості, ні бажання купити мені хоч одне плаття на рік?

Роздратовано схопила сигарету, поламала її, кинула в мийку, взяла іншу й припалила.

– Кава схолола, тепер гидотна…

– Звари іншу. Є чим відкоркувати пляшку? Мені зараз не завадить пляшка пива.

– Подивися в шухляді. Але пива немає.

– Як немає?

– Ти ж не купив. Як і молока. Як завтра приготувати сніданок без молока? Ти міг би зараз сходити по молоко, ти вдягнений.

– Просто зараз купити молока? – здивовано подивився на неї, чухаючи потилицю. – Я іноді думаю, що ти ненормальна.

Запала мовчанка.

– Іди. Не по молоко. Просто йди. Іди і не повертайся. І речі свої забирай. Іди геть. Ти мені остогид.

Він обернувся, дістав хустинку, витер обличчя, зняв куртку, повісив її на ручку дверей і сів побіч неї.

– Ти справді так думаєш?

– Так. Ти мені бридкий.

Підвелася й поставила на плиту ще одну джезву з водою для кави. Він підкахикнув і тихим голосом, зі смиренним виразом обличчя сказав:

– Заспокойся, будь ласка.

– Не заспокоюся! Мені від тебе гидко! Уже дуже-дуже давно. Ти не можеш знайти роботи, не можеш закінчити навчання, – та ти, хлопче, не можеш нічого! Тільки й вештався б по вечірках, тринькав мої гроші й чіплявся зі своїм коханням саме тоді, коли мені зовсім не до цього! З мене годі. Вистачить. І твоїх ганчірок, які я перу й прасую, і безладу, що розводиш по хаті! Ти знаєш, що в тебе смердить із рота?

Запитальний погляд.

– Так, смердить! Зроби мені ласку, збирай свої книжки, диски, бритву – і чеши звідси. Або ще краще – дай мені адресу і я їх тобі надішлю поштою. А ти зразу йди. Забудь про мене. Забудь, яка я на вигляд, як мене звуть, знайди собі іншу жертву! – докінчила, йдучи до ліжка.

Він подивився на брудну попільничку на столі, на перевернуте горнятко з-під кави, глибоко зітхнув, взяв куртку й вийшов із квартири. Було чути, як він зайшов у ліфт і поїхав донизу.

Вона увімкнула телевізор і сіла в крісло, підібгавши ноги.

Гамфрі Богарт саме заходив у ресторан.

З сербської переклав Володимир Криницький

Про автора:
© Душан Гойков
Душан Гойков (Белград, Сербія) – поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Головний редактор часопису «Балканський літературний вісник».

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…