Калле Кнійвіля. Крим наш. Вторгнення нізвідки

Рано-вранці в п’ятницю 28 лютого 2014 року будівлю міжнародного летовища в Сімферополі в Криму оточують п’ятдесят озброєних людей у зеленій формі без розпізнавальних знаків.

За словами очевидців, ці люди приїхали у трьох російських військових вантажних автомобілях марки КамАЗ. На вантажівках відсутні номерні знаки. Чоловіки, здається, належать до тієї ж невпізнаної, добре організованої групи, яка напередодні штурмувала будівлі парламенту та уряду Криму.

Після штурму «зелені чоловічки» вивісили російський прапор над парламентом. У той же день оголошується, що уряд Криму відправлений у відставку. Новий уряд очолює Сергій Аксьонов, лідер «Русского единства», маргінальної проросійської партії. Але досі ніхто не знає, хто такі «зелені чоловічки».

Олена Механік з українського телеканалу «Інтер» швидко дісталася до летовища.

– Ми прибули близько третьої години ночі. Я була єдиним журналістом, який наважився підійти до одного з «зелених чоловічків». Звідки ви? – запитала я. – Україна, Росія? «Росія», – відповів чоловік.

Це могло б стати світовою новиною. Але інформація, яка швидко поширилася в українських ЗМІ, була поставлена під сумнів міжнародними агенціями новин, оскільки російська влада настійно заперечувала будь-яке втручання в події в Криму. Метою було викликати плутанину і якомога довше зберегти видимість, що насправді мова йде про внутрішні заворушення, а не про російське вторгнення, говорить Фредрік Вестерлунд, аналітик з політики безпеки Інституту оборонних досліджень Міністерства оборони Швеції.

Тоді ж Росія також розпочала масштабні військові навчання з північного боку. Коли російські війська наблизилися до України і створили очевидну загрозу уздовж довгого наземного кордону, уряд України в Києві навряд чи міг зосередити свою увагу на Криму. Збентеження зросло ще більше два дні потому, 1 березня, коли Володимир Путін попросив і отримав дозвіл від російського парламенту на використання російської армії на всій території України в разі потреби.

Три місяці до того в Києві, столиці України, розпочалися масові  протестні акції, після того як президент Віктор Янукович в останній момент під тиском з боку Росії кардинально змінив своє рішення і призупинив давно заплановану домовленість про тісну співпрацю з Європейським Союзом. Але від Києва до Чорного моря далеко. У Криму все було тихо, і більшість не дуже переймалася сутичками в столиці. Думали, що все владнається, як завжди. Та протестувальники, які зайняли Майдан Незалежності в центрі Києва, не відступають. Криваві бої між міліцією і протестувальниками призводять до понад ста смертей між 18 і 20 лютого, а 22 лютого президент Віктор Янукович утікає зі столиці до Харкова у східній Україні. Звідти він їде далі до Криму, уже за допомогою російських спецслужб, які наразі працюють на території України. Там він залишається декілька днів, допоки за власним проханням не був потайки переправлений у Росію. Це пізніше розповів його російський колега Володимир Путін.

– Але тоді ніхто не знав, що відбувається, – говорить кримськотатарський активіст Ескендер Барієв, з яким я зустрічаюся у Криму через півроку після тих подій.

– Тоді все відбувалося дуже швидко. Янукович утік, його розшукувала міліція. Намагалися зробити так, щоб жителі тут повірили, що в Києві владу захопила фашистська хунта, що фашисти відразу розпочнуть масову різню. Хотіли всіх переконати, що російськомовне населення перебуває під загрозою. А хто ж їм міг загрожувати? Ми, кримські татари, звичайно. Хоча, очевидно, що такої загрози не існувало. Та з цієї причини проросійські групи вже 25 лютого розпочали виходити на мітинги й вимагати приєднання до Росії.

Журналіст Арсен був репортером місцевої редакції української російськомовної газети «Сегодня» в Сімферополі, коли почалися проросійські мітинги в Криму.

– Спочатку їх було небагато, мова йшла про декілька сотень, якісь козаки й місцеві організації. 25 лютого вони намагалися зняти український герб з будівлі парламенту, але не вдалося. Вони викрикували якісь проросійські гасла, я точно не пам’ятаю що. Це тривало до пізнього вечора, я був там, щоб написати репортаж про мітинг, але, врешті, я пішов. А вранці вони знову зібралися.

Ходили чутки, що парламент Криму 26 лютого розглядатиме питання про незалежність, що, як очікувалося, незабаром приведе до зближення з Росією. Прихильники і противники зібралися навколо будівлі парламенту. Противниками були переважно кримські татари, і їх було явно більше, ніж прихильників, хоча проросійські групи підвозилися автобусами з Севастополя. Однією з проукраїнських учасників мітингу була Ліза Богуцька, яка після анексії була змушена залишити Крим.

– Спочатку було досить спокійно, хоча там була сила-силенна людей. Без сумніву, було п’ять тисяч кримських татар. І почали прибувати автобуси з Севастополя. Те, що вони прибували звідти, було очевидно, тому що це було написано на багатьох автобусах. Людей з проросійською орієнтацією було, можливо, близько тисячі. Нас, що виступали за Україну, було, ймовірно, у п’ять разів більше. Міліціонери спочатку стояли між групами, але раптом вони зникли. Потім хтось збив папаху з голови якогось козака, хтось висмикнув прапор з іншого боку, і виникла штовханина.

За словами журналіста Арсена, протестувальників були більше.

– Я думаю, що всього там було принаймні десять тисяч людей. Вони почали штовхатися там, по центру, де стояли козаки. Було дуже тісно, ми ледве могли повернутися. Нарешті татари відтіснили козаків і побігли до будівлі парламенту. Але тоді вийшов Рефат Чубаров, зупинив їх і сказав, що вони чинять неправильно.

Рефат Чубаров – голова Меджлісу, головної організації кримських татар. У лютому 2014 року він був також членом місцевого парламенту в Криму. Тепер російська влада вислала його – він не має права в’їжджати в Крим.

Голова парламенту Володимир Константинов, який на той час ще представляв українську Партію регіонів, також повідомив, що парламент не буде обговорювати незалежність Криму.

– Усі заспокоїлися і пішли додому, думали, що перемогли. Вони в це вірили. Але наступного дня з’явилися військові, і вже ніхто більше не наважувався виходити, – говорить Арсен.

Есма Ацієва – кримськотатарський лікар. До анексії вона працювала координатором міжнародних проектів з удосконалення догляду за новонародженими та породіллями в Криму. Тепер проектів більше немає, тому що Крим вважається окупованою територією. Сама вона оселилася в Києві. А наприкінці лютого вона була в центрі подій.

– Я знаю майже всіх лікарів у Криму, до моєї роботи належало знати всі актуальні події в галузі охорони здоров’я. І одна з моїх знайомих чергувала в кареті швидкої допомоги під час великого мітингу біля будівлі парламенту. Вона розповідала, що це було жахливо, у них було чотири машини швидкої допомоги, але тільки дві рації. А мобільні телефони не працювали, вони не могли зв’язатися з диспетчерською.

Один літній кримський татарин помер від серцевого нападу під час мітингу. Жінка з проросійської групи впала, була затоптана натовпом і травмована настільки серйозно, що померла в лікарні.

Наступного ранку Есма Ацієва намагалася попасти до кримського міністра охорони здоров’я, з яким вона розмовляла після мітингу.

– Ми домовилися про зустріч зранку. Я майже не спала тієї ночі. Коли я зателефонувала йому вранці, він сказав, що він не в міністерстві, що хтось штурмував будинок уряду. Він не хотів повідомляти, де він перебуває. Пізніше я дізналася, що він негайно залишив Крим і поїхав до Києва.

У попередні дні говорилося про пересування російських військ у Криму, але все одно всі були здивовані, коли п’ятдесят важкоозброєних чоловіків у зеленій формі без розпізнавальних знаків о четвертій ранку в четвер 27 лютого захопили будівлі парламенту та уряду, вивісивши російські прапори.

За словами Фредріка Вестерлунда з Інституту оборонних досліджень, зараз можна відносно впевнено сказати, що будівлю парламенту штурмував спецназ російської військової служби безпеки ГРУ. Серед чоловіків у зеленій формі були також загони елітних військ російської армії.

– У них були трохи різні завдання. Будівлі політичного та військового керівництва Криму штурмував, насамперед, спецназ ГРУ, тоді як ті, що оточували військові бази і встановлювали блокпости, у тому числі на перешийку між материком і Кримом, як ми розуміємо, були, передусім, елітними військами російської армії, які складалися з десантних загонів і морської піхоти.

– Спецназ ГРУ використовувався для штурмів, тому що він був  навчений захоплювати будівлі з якомога меншою кількістю жертв, – пояснює Фредрік Вестерлунд. – Російські військові також мали підтримку місцевих і приїжджих неформальних збройних формувань, у тому числі груп російських козаків – націоналістів у формі, які вважають себе нащадками історичних козаків, особливо з південної Росії. Мета полягала в тому, щоб створити видимість, що це локальні, спонтанні події.

– У цьому їм удалося створити достатню невизначеність, щоб можна було з якоюсь певністю заперечувати, що це російські війська. Міліціонери розміщувалися як прикриття між російськими солдатами та місцевим населенням. Тоді й журналістам було важко визначити, що це за солдати насправді.

Таким чином, через кілька годин після штурму прем’єр-міністр Криму Анатолій Могильов дізнався, що він і весь його уряд відправлені у відставку парламентом, який, згідно з повідомленнями, зібрався у захопленій будівлі. Також повідомлялося, що парламент вирішив провести референдум з розширення автономії Криму 25 травня. Але що відбувалося насправді в будівлі, захопленій невідомими військами, навряд чи хтось міг знати. Усі телефонні лінії в будівлі були зруйновані, телефони парламентаріїв були конфісковані, коли вони зайшли в будівлю парламенту, і жоден журналіст не був туди допущений. Неможливо знати напевне, скільки зі ста членів парламенту були присутні, але, як можна припустити, їх було менше, ніж ті п’ятдесят, які необхідні для кворуму відповідно до закону.

Ліза Богуцька сіла в свою автомашину і поїхала до центру, як тільки почула про штурм парламенту.

– Я побачила, що будівля парламенту оточена. Це була не міліція, а люди у військовій формі без розпізнавальних знаків. Багато людей. Вони не дозволяли нікому підходити.

Репортер Тетяна Курманова працювала в Центрі дослідницької журналістики в Сімферополі і була розбуджена інформацією про штурм парламенту о п’ятій годині ранку.

– Ми негайно вирушили туди, ми були першими на місці і стояли там, знімаючи, весь день. Так що ми могли бачити парламентаріїв, які прийшли туди. Їх не могло бути більше, ніж п’ятнадцять, тому що іншою дорогою вони не могли потрапити. Так що очевидно, що все, що там відбувалося, було абсолютно незаконним.

Російський націоналіст Ігор Гіркін, більше відомий під своїм військовим прізвиськом Ігор Стрєлков, брав участь у так званих загонах самооборони Криму наприкінці лютого. Опісля він розповідав у телевізійному інтерв’ю, що його загони зганяли млявих парламентаріїв у захоплену будівлю парламенту, щоб відправити кримський уряд у відставку і прийняти новий:

– Я, на жаль, не бачив жодної підтримки з боку керівних органів у Сімферополі, де я опинився. Їх неможливо було побачити. Загони самооборони зібрали парламентаріїв і заштовхали їх у зал засідань, щоб вони голосували. Я очолював одну з груп, я все бачив на власні очі.

Тележурналістка Олена Механік, яка незабаром підійде до «зелених чоловічків» біля летовища, їхала до Криму нічним потягом з Києва в середу ввечері 26 лютого.

– Я поїхала відразу після великого мітингу біля парламенту, але коли я сіла в поїзд, я ще не знала, наскільки серйозним усе виявиться. Коли ми їхали, я зателефонувала до прес-служби парламенту, я ж усіх їх знаю, і ми домовилися, що в четвер нам дозволять знімати всередині в будівлі парламенту. Коли ми зранку прийшли, я перетелефонувала. Тоді вони сказали, що не можуть потрапити на своє робоче місце, що сталося щось незрозуміле, що озброєні люди захопили будівлю. Більше вони не знали нічого. Ми, зрозуміло, відразу ж взялися до роботи і знімали все, що відбувалося.

Олена Механік хотіла сама повідомити про події в Криму, тому що вона родом звідти, і тому що її 12-річна донька тоді ще жила у її батьків у Сімферополі, де навчалася в україномовній школі.

– Це була найбільша україномовна школа в Криму. Тепер вона вже, звісно, не українська. Як тільки все це почалося, ми вирішили, що донька залишиться вдома, ми боялися, що можуть бути провокації проти україномовної школи.

Олена Механік та її телевізійна команда працювали в Криму десять днів, щоб документувати події. Вона мешкала вдома з батьками, інші члени команди – в готелі. Вони знімали одягнених у зелене солдатів, коли вони захоплювали летовища і оточували українські військові бази. Вони повідомляли також про велику української льотну базу Бельбек на околицях Севастополя, де Юлій Мамчур, командир льотної бази, зі своїм неозброєним загоном ішов проти зелених військових, які стріляли в повітря. Драматичні телевізійні зображення з Бельбека поширилися по всьому світу.

Біля української військової бази в Феодосії в південно-східній частині Криму на її команду напали вперше.

– Коли ми прибули до бази, ми побачили, що біля неї проходить проросійський мітинг. Вони не давали нам підійти, вони побачили, що ми з українського каналу. Вони почали штовхати нас, забрали мій мікрофон. Коли я побачила, що козаки намагаються кудись відвести нашого оператора, я почала знімати своїм телефоном. Потім вони забрали й телефон. Але того разу ми викрутилися.

У суботу 1 березня новий глава Криму Сергій Аксьонов у листі до Володимира Путіна формально попросив російської допомоги, щоб «зберегти мир» на півострові. Того ж дня Путін попросив дозволу російського парламенту на використання російської армії на території України. Верхня палата парламенту дала свій дозвіл на терміново скликаному засіданні вже того ж вечора.

А кілька днів потому почалися перевезення російських військових і військового оснащення через п’ятикілометрову Керченську протоку на східному краю Криму. Але офіційно Росія і далі не визнавала, що чоловіки в зеленій формі без розпізнавальних знаків насправді є російськими військами, і журналісти, які намагалися зняти вторгнення, не були бажаними гостями. Одним із них була Ірина Сєдова, яка тоді працювала на місцевій радіостанції «Керч ФM».

– Я розмовляла з солдатами. Вони отримали інформацію, що їх повезуть на навчання в Новоросійськ на російському боці, але натомість їх відправили через протоку в Крим. Ми знімали все, поромна переправа в Керчі була дійсно найважливішим місцем введення російських військ. І коли ми знімали, козаки підходили до нас і погрожували, вони навіть погрожували зброєю, але ми все одно знімали через вікна автівки. Опісля, коли я розмовляла з українськими прикордонниками, вони говорили, що керівники в Сімферополі наказали їм замкнути зброю. Через кілька годин озброєні козаки підбігли і поставили їх до стіни. З ними були «зелені чоловічки». А потім почали перевозити військову техніку з Росії.

Українська армія мала базу з 400 військовими біля Керчі, але вони нічого не зробили, – говорить Ірина Сєдова. – Я розмовляла з ними досить багато, тому що я робила об’їзди з волонтерами, які роздавали їм оснащення. Якби вони отримали наказ, вони могли б заблокувати поромну переправу, коли почалося перевезення російських військ. Але жодних наказів не надходило, а ми самі ж не могли розпочинати війну, казали вони. Пізніше, коли почали надходити цілі конвої, то вже не було сенсу, бо що 400 військових можуть зробити проти такої кількості? Так що вони залишили базу і поїхали.

– Російські війська завозилися не лише через поромну переправу в Керчі, – розповідає Фредрік Вестерлунд. – Усі загони, які вони використовували, прийшли ззовні, крім флоту та одного з елітних загонів. У Криму був один російський загін морської піхоти, якого використали. Крім того, ввозили війська на літаку на летовище Гвардійське поблизу Сімферополя і кораблями в Севастополь. На початку березня починають завозити звичайні російські загони через Керч. Війська, які вже доправлено на місце, володіють ситуацією, але їх замало, щоб можна було чинити опір, якби українські загони вирішили зробити щось серйозне.

Відсутня точна інформація про кількість російських військ у Криму на тому етапі, але, ймовірно, мова йшла спочатку про кілька сотень, а наприкінці лютого, можливо, про дві тисячі солдатів. Коли звичайні війська почали вливатися протягом другого тижня березня, їх число збільшилося на одну або дві тисячі, можливо, трохи більше. Росія ввезла також бойові гелікоптери, що демонстративно літали над українськими військовими базами, які ще не здалися.

Протягом першого тижня березня телевізійній команді Олени Механік вдалося відвідати кілька українських військових баз у Криму, взяти інтерв’ю у військових і задокументувати, як одна за одною забиралися бази. Але українські журналісти більше не були бажаними гостями в Криму, і 7 березня на команду знову напали, цього разу біля бази протиповітряного захисту поблизу Севастополя.

– Там працювало багато жінок, і я планувала зробити репортаж про жіноче свято 8 Березня. Ми були першим журналістами, яких взагалі туди пустили, тому що база секретна, величезний підземний бункер. Вони контролюють повітряний простір над усім Чорним морем і північний напрямок аж до Миколаєва.

Телевізійну команду впустили, і жінки-військові розповідали, як це працювати в підземному бункері, коли ситуація на земній поверхні некерована. Вийшов гарний репортаж про жіноче свято, вважала Олена Механік.

– Ми вже поїхали звідти, була, мабуть, восьма вечора. І тоді командир бази телефонує і просить повернутися. Вони зараз штурмують нас, говорить він. Звісно, ми повертаємося, – відповідаю, бо ж не могла здогадатися, що з цього вийде.

Оскільки більшість українських журналістів знаходилася в Сімферополі, на 80-кілометровій відстані, команда Олени Механік прибула першою, разом з іншою командою її каналу «Інтер», яка вже перебувала в Севастополі. Пізніші події були жахіттям, що наводить на думку про роман «Острів Крим» Василя Аксьонова 1981 року.

У романі Крим через примхи історії ніколи не став частиною Радянського Союзу. Після громадянської війни в Росії Біла армія забарикадувалася в Криму, який в книзі не півострів, а острів. Там успішно розвивалися ринкова економіка з процвітаючою демократією та вільною пресою. Але кримчани незадоволені, вони тужать за лоном своєї великої батьківщини, вони голосують за возз’єднання з Радянським Союзом – і тоді можуть у прямому ефірі слідкувати за тим, як радянська армія входить у Крим і розбиває оснащення телевізійних репортерів, доки трансляція раптово не переривається.

– Ми почали знімати двома камерами. І, крім того, у мене була така мініатюрна камера, як сірникова коробка. Я отримала її від нашого оператора. Він сказав, щоб я знімала нею, якщо щось трапиться. Вони під’їхали до воріт величезною армійською вантажівкою. Шістдесят російських солдатів перелізли через мур. Але тоді вони ще мали форму без розпізнавальних знаків. Вони оточили всю базу і взяли в полон командира. Усі жінки-військові, у яких ми раніше брали інтерв’ю, були тепер закриті в бункері. Ми стояли зовні і знімали.

Штурм зумів зняти лише канал Олени Механік, це тривало до того, як  інші журналісти дісталися до місця події. Та коли вони знімали, автомашиною приїхали дві жінки.

– Вони сказали, що вони місцеві жителі і зажадали, щоб ми їхали геть. Нічого тут не відбувається, – сказали вони.

Оператор заперечив, що насправді події відбуваються, і показав жінкам, що йому вдалося зняти весь штурм бази. Жінки різко повернулися, вскочили у свою автівку і зникли.

– Нам треба зателефонувати, – сказала одна з них іншій. Тоді я не думала про це, але пізніше зрозуміла, куди вони телефонували.

Через п’ятнадцять хвилин з’явилися чотири автомобілі з кремезними чоловіками в масках. Деякі були одягнені в камуфляжну форму, інші – у спортивний одяг, але на всіх були балаклави, каже Олена Механік.

– На одній з автівок було написано щось на кшталт “Ні фашизму”. Ці чоловіки в масках трохи поспостерігали, чим усі займаються, і, здається, намагалися вивідати, що нам вдалося зняти. І ось раптом вони почали лупцювати журналіста, жорстоко і цілеспрямовано. Мій оператор утратив п’ять зубів. Я стояла там ніби паралізована, але мене врятував грецький журналіст Костас Онісенко. Він заштовхнув мене в нашу машину.

– Ми їхали якомога швидше. І ми зателефонували нашому іншому водієві і попередили його, щоб він не повертався туди, а спробував заховатися десь у Севастополі Оскільки була ще одна проблема: блокпости на виїздах із Севастополя. Там стояли козаки і звичайні працівники автоінспекції, а також найрізноманітніші дивні люди. Сепаратисти, я маю на увазі. У всякому разі, ми поїхали, але через декілька хвилин ми помітили, що хтось за нами їде слідом. Ми намагалися втекти, але не зуміли.

Був пізній вечір, і було темно. У безлюдному місці переслідувачі наздогнали автівку телевізійної команди, одна машина загородила дорогу, і вискочили чоловіки в масках.

– У мене була відеокамера на грудях. Один із чоловіків рвучко відчинив двері, потягнув до себе камеру і почав трощити її об автівку. Він гатив, поки не залишилися самі уламки. Ми кричали водієві, щоб він рушав, і нам вдалося проїхати ще трохи. Весь час дзвонив мій телефон. Мені вдалося додзвонитися до журналістки з каналу ATR, розповісти, що на нас нападають, і попередити її, щоб вони не посилали туди своїх журналістів.

Журналістка з кримськотатарського каналу ATR, у свою чергу, попередила інших колег про напад на журналістів, і тепер на Олену Механік полює також редактор найпопулярнішої програми актуальних подій на українському телебаченні, щоб вона взяла участь у прямому ефірі. Керівнику програми Савіку Шустеру завжди вдається зібрати найактуальніших осіб у своїй передачі, і саме зараз новий глава Криму Сергій Аксьонов на прямому зв’язку з Сімферополя. Він щойно пояснив усій Україні, що в Криму все спокійно – і в той же час починає надходити інформація про насильницький напад на журналістів там, біля української військової бази, яку штурмують.

– Я кричу в телефон, що не можу взяти участь у жодному прямому ефірі, що хтось переслідує нас, що вони відрізали дорогу, і що це може скінчитися жахливо. Саме тоді я бачу, що автомашини зупинилися біля нас, так що я закінчую розмову і вимикаю звук у телефоні. Я запихаю його за пазуху, а разом з ним маленьку камеру. Ті чоловіки виходять зі своїх машин і починають бити по нашому автомобілю палицями. Вони гатять з усієї сили, я відчуваю, як автівка ніби жолобиться при кожному ударі. Я розумію, що зараз трапиться щось жахливе.

Нападники рвучко відчиняють двері автівки і витягують чоловіків, лише Олена Механік і далі залишається на задньому сидінні. Вона не наважується більше визирати назовні, вона, головним чином, утуплює погляд у підлогу, але чує, що починають бити колег. У той же час телефон вібрує за пазухою.

– Мені треба було б вимкнути його цілком, а не тільки звук. Тепер кожен намагається додзвонитися до мене, тому що вони запам’ятали мене з програми Савіка Шустера. І моя мати, яка сиділа перед телевізором у Сімферополі з моєю донькою, вся в істериці, бо якось неправильно зрозуміла те, що було сказано про відрізану дорогу. А я страшенно боюся, що ці люди в масках почують вібрацію телефону, тож тримаю руку на грудях і роблю вигляд, що закашлялася.

Коли Олена Механік потайки визирає назовні, вона бачить, що грецький журналіст Костас Онісенко лежить на землі і стікає кров’ю. Нападники все ще б’ють інших і весь час кричать, щоб українські журналісти ніколи не поверталися до Севастополя.

– Потім вони почали збирати наші речі, все наше обладнання. Мене вони не чіпали, але взяли мою сумочку, висипали вміст і забрали все: всі карти пам’яті і SIM-карти, і USB-флешки. Але найважливіше я зняла мініатюрною камерою, яку заховала за пазухою. Я сиділа там на задньому сидінні, витріщивши очі, вони копирсаються в моєму гаманці, тикають ним мені в обличчя і запитують, чому там так багато карт. Досить ідіотські питання. На українських військових базах, які ми відвідали, солдати подарували мені формені нарукавні знаки. Коли вони знаходять знаки, то це немов показали червоний прапор бику, вони починають репетувати, як навіжені. Потім вони знаходять мій внутрішній паспорт з реєстрацією в Криму. «Тепер ми знаємо, де ви живете», – кажуть вони і починають говорити про те, що можуть зробити з членами моєї родини.

У той же час новий глава Криму Сергій Аксьонов на телебаченні повторює, що в Криму все спокійно, він уже зателефонував, і його проінформували, що загони самооборони нікому не загрожують, і ніякий штурм бункеру протиповітряної оборони поблизу Севастополя не відбувається.

Українські загальнонаціональні телеканали вже відключені в Криму, тому, щоб кримчани могли побачити програму Савіка Шустера, вона того вечора також транслювалася кримськотатарським каналом ATR, «єдиним українським каналом, що залишився в Криму», як каже Шустер на початку передачі.

Шустер завжди розмовляє російською мовою на телебаченні, але, разом з тим, його програма – це щось інше, ніж так звані дискусійні програми на російському телебаченні, де ні в кого немає права засумніватися в мудрості державного керівництва. Останній раз кримчани мають можливість побачити програму, у якій прихильники приєднання Криму до Росії і ті, які хочуть, щоб Крим залишився у складі України, кричать у рот один одному, але час від часу також дискутують майже цивілізовано. Співробітники Шустера зробили представницький відбір кримчан і запросили їх до студії в Києві, щоб вони сказали в прямому ефірі, що вони думають.

– Навіть для розлучень існують правила. Якщо ми хочемо роз’єднатися, ми повинні намагатися робити це цивілізовано, – говорить Савік Шустер у камеру, а потім посміхається трохи зніяковіло, коли його гості в телестудії не можуть витримати нормального тону діалогу.

Тим часом триває побиття журналістів біля автомашини в Севастополі, де Олена Механік сидить і тремтить від страху.

– Вони потрощили всі камери, вони забрали всі наші документи та карти пам’яті. Я чула постріли, і тіла закидали в багажники. Я не знаю, що відбувається, тому що одночасно хтось світить мені в обличчя і допитує мене. Але потім хтось телефонує одному з цих чоловіків, і раптом вони заспокоюються, жбурляють нам ключі від автівки і кажуть, що ми можемо їхати. Це було так, ніби телефонний дзвінок пролунав з паралельного всесвіту, я не знаю, хто зателефонував, але, напевне, хтось, що дивився програму Шустера, де брав участь Аксьонов.

Ті, які ще не лежали в багажнику, стрімголов сіли в автівку і поїхали. Коли вони вже були на деякій відстані від нападників, вони зупинилися, щоб подивитися, як почуваються два чоловіки, які лежать у багажнику. Вони живі. Кулі в них не попали, нападники, здається, стріляли в повітря, щоб залякати. Але жахіття не минуло, побита автомашина, як і раніше, знаходилася між блокпостами сепаратистів.

– Коли ми приїжджаємо до блокпоста, нас, зрозуміло, зупиняють. Там стоять козаки і чоловіки в зеленій формі, а також звичайнісінькі працівники автоінспекції. Для мене міліціонери завжди означали закон і порядок, так що я роблю кілька кроків у напрямку цього працівника автоінспекції – і він сміється мені прямо в обличчя.

Виявилося, що всі на блокпосту вже знали, що трапилося.

– Усе здавалося театром абсурду. Вони зробили вигляд, що стурбовані, і запитали, чи з нами щось трапилося, але було абсолютно ясно, що вони тільки глузують з нас. «Ні, ні, все гаразд», – запевнили мої колеги, хоча вони були залиті кров’ю.

Автівку ще раз обшукали, і тепер побиті журналісти можуть вільно їхати в напрямку Сімферополя.

Наступного дня, після того як Олена Механік отримала декілька дивних телефонних дзвінків і після того як невідома машина з’явилася біля оселі її батьків, уся група вирішує залишити Крим якнайшвидше. Але ж нападники вкрали всі паспорти, і видимі рани побитих журналістів, безсумнівно, привернули б увагу на нових прикордонних пунктах контролю сепаратистів.

– Наша телекомпанія допомогла їм вилетіти з Криму без документів. Вони поїхали того ж дня. Я не могла поїхати з ними, я мала вивезти також доньку і батьків. У них були паспорти, а я собі не зробила. Ми взяли тільки найнеобхідніші речі, ми були як справжні біженці, коли зайняли спальне купе, яке замовили. Провідницею була українська жінка, яка добре розуміла, що відбувається. Вона сказала, що перед відправленням поїзда з Севастополя, якісь люди шукали журналістів, змушували пасажирів роздягатися і рилися в усіх валізах.

8 березня, коли Олена Механік залишила Крим зі своєю родиною, контроль київського поїзда ще був нерегулярним, і вона сподівалася на успіх.

– Але я все ще боялася, що та самооборона ввійде до поїзда у Джанкої, безпосередньо перед кордоном, і мене від цього кидало в дрож. Я чекала тільки, щоб ми переїхали перешийок, щоб ми досягли материкової землі, щоб я могла відчути себе в безпеці. І коли ми, врешті-решт, були там, у мене потекли сльози. До того, коли все сталося, я не могла плакати. Я нічого не відчувала, просто текли сльози.

Через вісім днів, 16 березня, нова влада в Криму організувала
свій референдум, який з блискавичною швидкістю провели раніше, ніж на два місяці. На офіційних афішах Україна зображувалася як нацистська Німеччина. Згідно з офіційним результатом, 97 відсотків проголосували за приєднання до Росії. Для тих, хто був іншої думки, наймудріше було мовчати. Наступного дня після голосування знайшли тіло Решата Аметова, кримського татарина, якого «самооборона» вивезла двома тижнями раніше, коли він брав участь у мітингу проти російської окупації. На його тілі були сліди тортур.

18 березня Володимир Путін виступив зі своєю історичною промовою перед обома палатами російського парламенту і проголосив, що Крим прийнятий до складу Російської Федерації.

Ніби за таємним сигналом парламентарії неодноразово вставали, аплодували і скандували: «Росія! Росія!». Церемонія завершилася підписанням угоди з представниками нової проросійської влади Криму під акомпанемент російського гімну – старої радянської мелодії, яку Путін знову повернув у перший рік свого правління.

Хоча багато деталей анексії Криму залишаються невідомими, очевидно, що гладко проведена масштабна військова операція Росії була запланована задовго до цього. Коли ситуація в столиці України наприкінці лютого 2014 року раптом стала хаотичною і протягом декількох днів було незрозуміло, у кого влада, російські правителі скористалися можливістю і здійснили свій план.

Калле Кнійвіля
Публікується з ласкавого дозволу автора
Переклав з есперанто Петро Паливода

Далі буде…

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…