Калле Кнійвіля. Крим наш. На анексованій землі

Коли я приземляюся в Сімферополі через півроку після тих подій, аеропорт уже не міжнародний.

Навколишній світ не визнає російської анексії Криму. Авіаційна організація ООН, ІКАО, не визнає російського контролю над кримським повітряним простором. Тому сюди літають лише російські авіакомпанії, і лише з Росії. Я вибрав післяобідній політ «Уральських авіаліній» з Москви.

Фото: www.ipress.ua
Фото: www.ipress.ua

Перше, що бачу на летовищі, – це величезний прапор Росії на високій червоно-білій смугастій щоглі. Невелика зала для прибулих охороняється п’ятьма російськими поліціянтами, і коли валізи після півгодинного очікування нарешті з’являються на конвеєрній стрічці, їх треба віддати в поліцію на рентген, перш ніж їх можна буде виносити. Коли я потім спробував відкрити валізу, виявляється, що цифровий код більше не працює, і я повинен ламати замок. Звичайно, це просто випадок. Але тут легко запідозриш.

Середина вересня, і в Криму тепло – багато хто ще в шортах. Це найпівденніша частина України, якщо вірити ООН, ЄС чи українському уряду. Але майже все, що я бачу, натякає, що насправді мова йде про Росію. На припаркованих машинах надалі українські номери, а розплачуються російськими грошима. Водій завзято пропонує мені поїздку в центр за шістсот рублів, приблизно втричі дорожче за звичайну ціну. Натомість я вибираю маршрутку, яка коштує десять рублів. До анексії ціна була 2,75 українських гривень, але на інформаційній табличці в передній частині автобуса стара ціна закрита папірцем. Хоча, здається, старі правила для пасажирів автобуса продовжують діяти.

Інформаційна табличка лише російською мовою, так само, як завжди майже все було в Криму.

Над переднім вікном водій автобуса почепив російський прапорець.

Тут щойно проходили місцеві вибори, і по дорозі від летовища до центру стоять рекламні щити партій. Комуніст Зюганов обіцяє «чесне керівництво», тоді як партія Путіна, «Единая Россия», нагадує, що вона «команда переможців». Найпотішніше послання націоналістичної партії Володимира Жириновського: «Голосуйте за нас – або терпіть старих правителів!» Не зовсім ясно, у яких старих правителів цілиться Жириновський – бо ж попередній, демократично обраний уряд Криму відправлений у відставку російською армією наприкінці лютого.

Усі партії, які мають право брати участь у вересневих виборах, звичайно, підтримують анексію Криму Росією. Бути проти було б сепаратизмом, серйозним злочином у Росії. І всі регіональні партії теж заборонені відповідно до законодавства.

Частина міста, де розташоване летовище, називається Комсомольське, на честь молодіжної секції Комуністичної партії Радянського Союзу. Після сучасного центру Москви поїздка до столиці Криму сприймається як ностальгійна екскурсія у бетонно-сірі спогади про покриті пилом пострадянські 90-і. І не дивно. Росія та Україна – ніби дві однакові пляшки з мінеральною водою, – жартували колись українці. Різниця лише в тому, що українська пляшка без газу. Газ надходить з Росії. І нафта. Гроші течуть у зворотному напрямку.

У першу чергу, не компетенція Володимира Путіна спричинила різке зростання економіки Росії на межі тисячоліть, а швидке підвищення світових цін на нафту.

Тоді Путін спритно використав сприятливу економічну ситуацію, щоб зміцнити державну владу, щоб загнуздати надбагатих олігархів, щоб управляти ЗМІ – і щоб створити ієрархічну систему, яка зробила його незамінним батьком нації. Тим часом Україна залишалася в пастці продовження російських 90-х років минулого століття, у позитивному і негативному сенсі. У той час як сусідні країни, Росія та Польща, переживали швидке економічне зростання – Росія, як уже зазначалося, насамперед, через підвищення ціни на нафту, Польща – внаслідок успішних реформ – Україна зі своєю застарілою важкою промисловістю та корумпованим управлінням застряла в минулому. Олігархи, які при розвалі Радянського Союзу чесним чи нечесним шляхом зуміли забрати промислові підприємства та іншу власність, далі правили країною, у якій майже все було доступним за гроші, чи то рішення податкового органу, чи то місця в парламенті, чи рішення конституційного суду. Імпорт російського газу, який надзвичайно важливий для української економіки, був монополізований підозрілими компаніями, анонімні власники яких заробляли мільярди.

І політичне життя в Україні значною мірою було театральною виставою, яку ставили олігархи, або з-за куліс, або безпосередньо з уряду. Дивні приватизації важкої промисловості на користь олігархів з правильними зв’язками тут і далі проходили ще довго після настання нового тисячоліття. Але оскільки групи олігархів мали різні інтереси, це означало також, що, на відміну від Росії, в Україні ніхто не міг повністю монополізувати політику або засоби масової інформації. Навіть у найважчі часи не можна було змусити замовкнути критичні голоси в Україні. Під час двох революцій 2004 і 2014 років народ піднявся, щоб покласти край вічно корупційним 90-м рокам. І обидва рази протестували проти Віктора Януковича, людини, яка в 2004 році отримала відкриту підтримку Володимира Путіна, і яка сама намагалася завоювати прихильність електорату як «український Путін».

Цього разу, здається, Януковича прогнали назавжди. Самого ж його російська армія потайки переправила в Росію через Крим за кілька тижнів до анексії.

Нарешті мій автобус дістається до великого транспортного кільця на північ від центру міста. Ми проїжджаємо три чверті кільця і минаємо величезний радянський житловий колос з бетону. Це Московська площа. Водій знижує швидкість на схилі, і незабаром ми добираємося до частини міста, де я планую жити – такі ж бетонні коробки 70-х років минулого століття. Вулиця була названа на честь Кечкемета, угорського міста-побратима Сімферополя. Біля автобусної зупинки знаходжу маленьку продуктову крамницю, вітрину надалі прикрашає реклама в кольорах України, жовтому і синьому, і текст українською: «Шостка – мій улюблений сир з моєї рідної країни». Заходжу в крамничку і купляю продукти. І крамниця ніби безпосередньо взята з російських 90-х років минулого століття – всі товари за прилавком, і грубе вівсяне печиво, яке я прошу, продавчиня бере по одному з великої коробки і важить. Молоко привозять з Нальчика в материковій частині Росії. Коли я пізніше відкриваю пакет, виявляється, що молоко вже скисло, хоча ще залишається декілька днів до закінчення терміну придатності. Це зовсім не рідкісний випадок, дізнаюся я пізніше – перевезення з материкової частини Росії не завжди функціонує так гладко, як би того хотілося.

Невелике однокімнатне помешкання, яке я замовив через Інтернет, належить Олексію. Сам він у даний час живе у квартирі своїх літніх батьків на тій же сходовій площадці обшарпаної радянської п’ятиповерхової бетонної коробки. Родина  потребує додаткового доходу, бо батько тяжко хворий і регулярно їздить у Москву на лікування.

– Охорона здоров’я тепер, коли ми належимо до Росії, безкоштовна. А в Москві є хороші фахівці, вони кажуть, що лікування ракових пацієнтів у нас відстає в розвитку на кілька десятиліть. Але ж квитки на літак не безкоштовні, – каже Олексій.

Громіздкий телевізор у кутку кімнати показує лише російські канали.

– Раніше були інші канали. Це інформаційна війна, – пояснює Олексій.

На стіні передпокою залишається прикріплений радянський електролічильник, виготовлений у 1972 році, на що вказує позначка, видавлена на бакелітній коробці. Проте два старомодні порцелянові плавкі запобіжники замінені сучасними автоматичними, які прикріплені болтами на коричневому бакеліті. На сходовій клітці висить хаотична купа дротів і по-сучасному впорядкована сіра металева шафа. Це підключення до Інтернету. Коли під’єднуюся до нього, IP-номер показує, що я перебуваю десь під Києвом в Україні. Установлені лінії зв’язку Криму залишаються під’єднаними до загальної мережі України. Та якщо я замість цього під’єднуюся до мережі зі свого мобільного телефону з російською SIM-картою, то дізнаюся, що перебуваю в районі Краснодара на півдні Росії. Мережа мобільного зв’язку тепер під’єднана до Росії, і лише найупертіші українські патріоти продовжують використовувати свої українські SIM-карти. Вони мусять оплачувати дорогі міжнародні дзвінки, щоб зателефонувати своїм сусідам.

Увечері я гуляю містом з Павлом – есперантистом, лікарем і блогером,  якого я вже трохи знаю по Інтернету. Він російськомовний, народився і виріс в Криму, – і він проти анексії. Вона не відбулася належним чином, каже він. Справді, він та інші працівники громадської сфери отримали вищу зарплату, хоч і ціни теж піднялися. Та це не найважливіше, –  вважає він.

У своєму російськомовному блозі він до останнього моменту намагався наводити аргументи проти анексії. Це означало б кінець демократії і свободи вираження думок, і призвело б до того, що маргінальні проросійські політики з сумнівним минулим прийшли б до влади. У багатьох аспектах сталося саме так. Але останнім часом сам Павло більше не має сил цікавитися політичними питаннями. У нього просто більше немає бажання думати про це, можливо, це якийсь захисний механізм, каже він.

Та скільки людей у Криму думає, як він? Про це майже неможливо дізнатися. Згідно з опитуваннями, підтримка приєднання до Росії в останні роки коливалася від трохи менше 30 до трохи більше 40 відсотків. Одне опитування у травні 2013 року вказує на підтримку лише 23 відсотків. Навіть якщо підтримка нібито зросла у зв’язку з неясною ситуацією в Києві, вона, звісно, ніколи не наближалася до тих 97 відсотків, які показує офіційний результат референдуму. Але все-таки можна повірити, що більшість кримчан підтримує анексію або принаймні відкрито не виступає проти неї. Адже зрозуміло, що на бік сильного переходять легко, особливо тоді, коли твоя, не така, як усіх, поведінка може тобі тільки нашкодити.

Не лише бетонні передмістя, але й центр Сімферополя має чітку атмосферу провінційної Росії 90-х років минулого століття. Багато будівель однозначно потребує ремонту, а невеликі, часто трохи зношені крамниці, навіть у центрі, не були замінені великими торговельними мережами й розкішними торговими центрами. Рух на вузьких вулицях інтенсивний, і вуха не мають права на відпочинок навіть у дитячому парку на проспекті Кірова – російська попса лунає з гучномовців, які прикріплені до кожного електричного стовпа. Діти Сімферополя отримали нові іграшки: великі трампліни, нижня частина яких має кольори російського прапора.

Ми проходимо повз восьмикутну будівлю парламенту в радянському стилі. Тут усе почалося в лютому. Коли я зателефонував Павлу на другий день після штурму парламенту, він уже побував у центрі міста, щоб подивитися, що відбувається. Проте він довго не був переконаний, що парламент дійсно захопили російські військові – це здавалося надто неймовірним. Але ж це було очевидним, каже він тепер, він просто не хотів вірити.

І він був не єдиним. Майже всі експерти, чи то на Заході, чи то в Росії, до останнього моменту були переконані, що Росія не збирається підкорювати Крим чи відправляти війська в Україну. Бо навіть якщо ми в своєму повсякденному житті змушені вважати, що різні люди можуть мати різні погляди на світ, різні поняття про мораль і різні пріоритети, ми напрочуд часто очікуємо, що ті, хто приймає політичні рішення в інших країнах, повинні чинити так, як ми самі зробили б у подібній ситуації, відповідно до критеріїв, які ми самі вважаємо очевидними і безперечними. Це називають дзеркальним мисленням – ми припускаємо, що всі інші розмірковують так само, як ми.

Тому думка, що Росія може анексувати Крим, здавалася абсолютно ірраціональною. Не існувало жодних конкретних загроз російськомовному населення в Криму або деінде в Україні. Військове втручання Росії означало б великі економічні втрати і погіршення умов життя для значної частини російського населення. Крім того, агресивні дії з боку Росії означали б міжнародну ізоляцію країни та посилення присутності НАТО в Європі.

І все ж це сталося.

Російська анексія Криму стала поворотним моментом у післявоєнній історії Європи, всього значення якого ми наразі не можемо оцінити. До того ми жили у світі, де було немислимо, що кордони країни в центрі Європи можуть бути змінені за допомогою військової сили. У світі, де поважають зроблені обіцянки і домовленості. Але тепер може трапитися що завгодно. Чи, можливо, завжди було так – ми просто не наважувалися подивитися, що приховується по той бік дзеркала?

Тепер, у всякому разі, державний герб України видалений з фасаду парламенту в Сімферополі, і тексту трьома мовами на фасаді немає. Нова вивіска лише російською мовою, хоча російський Крим має на словах три офіційні мови: російську, українську та кримськотатарську. Єдиною офіційною будівлею, на якій я під час свого візиту бачу тримовну вивіску, – це старе російське консульство поблизу. Консульство тепер стало «Представництвом Міністерства закордонних справ Російської Федерації в Республіці Крим».

У великому торговому центрі, здається, знаходиться єдиний сучасний супермаркет у центральній частині міста: тут у вас є право самостійно класти продукти у свій кошик для покупок. Але не оплачувати карткою. Банківські картки, які Павло ще має, тепер просто сувеніри з минулої епохи: українські банки в Криму були закриті, гроші з рахунку зняти не можна, а зарплата виплачується готівкою.

Тим, хто узяв кредити в українські часи, з іншого боку, не потрібно думати про повернення – так сказав Володимир Путін під час своєї «прямої лінії» по телебаченню, коли один кримчанин запитав, що йому робити з кредитом, який він узяв, щоб купити автомобіль. «Спокійно їздіть на своїй машині. Якщо їм не потрібні ваші гроші, то це їхня проблема», – пояснив президент. Зразу ж після цього він пообіцяв, що власники депозитів у закритих банках отримають компенсацію від російської держави. Але бюрократія настільки складна, що Павло досі не хоче займатися цією справою.

– У всякому разі, у мене не дуже багато грошей на тому рахунку.

Та є й інші, які намагаються подвоїти заощаджений капітал, вимагаючи ті ж гроші і від російської держави, і від свого українського банку.

Хоч би як, українські банківські картки більше не працюють, Павло не знає нічого про банкомати, які, можливо, працюють, коли я запитую. Він трохи сумнівається в тому, чи в Криму взагалі можливо зняти гроші за допомогою іноземної банківської картки.

Перший банкомат не працює. Другий шумить якусь мить в роздумах, але нарешті випльовує стосик гладеньких російських рублів. Я врятований. Лише через три місяці Крим фактично був відключений від міжнародної системи переказів кредитними картками.

На маленькій пішохідній вулиці ми раптом зустрічаємо російського політика-популіста Володимира Жириновського. Ближче виявляється, що це картонна фігура в натуральну величину. Він стоїть біля скляного павільйону, який називає себе «першим російським кафе в російському Криму». Павільйон стоїть посеред пішохідної вулиці, без необхідних дозволів, і тому йому загрожувало знесення. Але власник «першого російського кафе» швидко обзавівся хорошими зв’язками, і, коли знесення мало розпочатися, виявилося, що в павільйоні полуднує російський парламентарій від партії Жириновського. Це ж зовсім випадково. Відтоді картонний Жириновський стоїть біля павільйону й охороняє свою нову територію, якій більше ніхто не сміє загрожувати.

Калле Кнійвіля
Публікується з ласкавого дозволу автора
Переклав з есперанто Петро Паливода

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…