Калле Кнійвіля. Крим наш. Мабуть, Сталін таки мав рацію

Годинник на високій вежі з п’ятикутною червоною зіркою на залізничному вокзалі у Сімферополі показує московський час. Так уже протягом півроку, коли після анексії його перевели на одну годину.

0_ad4c5_b7946f98_XL

Тут на площі натовпи людей святкували й пили шампанське. «Кримчани разом із Росією», – написано на великому рекламному плакаті біля переходу. За кількасот метрів звідси знаходжу афішу з іншим текстом «З незалежних від нас виробничо-технічних причин підприємство Макдональдс прийняло рішення тимчасово закрити ресторан у Сімферополі. Просимо вибачення. Адміністрація». Уся велика сучасна двоповерхова споруда зі скла і металу оперезана широкою червоною пластиковою стрічкою. «Виробничо-технічні причини», на які посилається Макдональдс, це насправді російська анексія Криму. Навіть якщо доставка харчових продуктів з материка ускладнилася і молоко зараз іноді кисле вже на прилавку, то Макдональдс, ймовірно, зміг би доставляти те, що потрібно для подальшого функціонування свого ресторану – якби насправді цього хотів. Але три ресторани в Криму належать філії Макдональдса в Україні, і підприємство не може працювати на окупованій території.

Поблизу від закритого закладу швидкого харчування знаходжу зупинку тролейбусів до Ялти. Звичайний бусик швидший, але було б неправильно не скористатися шансом проїхатися найдовшим тролейбусним маршрутом світу. Тролейбусну лінію було збудовано наприкінці 1950-х років, щоб полегшити поїздку радянських відпочивальників від аеропорту та залізничного вокзалу в Сімферополі до морського узбережжя. Загальна довжина маршруту від аеропорту до Ялти становить 96 кілометрів. За радянських часів квиток на тролейбус купували вже тоді, як замовляли квиток на поїзд до Сімферополя, і у період літніх відпусток тролейбуси до морського узбережжя курсували так само часто, як поїзди в московському метро в години пік – через кожні дві хвилини. Зараз напруга не така висока, і мені відразу вдається купити квиток на наступний тролейбус, що вирушає за 10 хвилин. Текст на квитку все ще українською мовою, але ціна вказана вже в рублях. 64 рублі, приблизно 1 євро.

Тролейбус рухається до морського узбережжя по тому ж гірському шосе, де їздив Гулівер, однак цього разу поліція не зупиняє нас. Одна з небагатьох пасажирів – літня жінка з чотирма великими ящиками винограду, який вона, напевно, збирається продавати відпочивальникам у Ялті. Там за виноград можна виручити набагато більше грошей, аніж тут, каже вона своєму попутникові. Вона трохи бурчить, коли кондуктор вимагає ще 15 рублів за багаж, але таки платить. Коли тролейбус гальмує на зупинці, її візочок з чотирма ящиками перекидається. Виноградини котяться по підлозі. Інші пасажири допомагають їй поставити на місце піраміду з ящиків. Цього разу вона складає їх на підлогу, а не на хисткий візок.

Зараз сезон збирання врожаю, і на півдорозі до морського узбережжя ми обганяємо трактор з причепом, навантаженим виноградом. Трактор прикрашено невеликим російським прапором, хоча, між іншим, небагато свідчить про народне піднесення з нагоди російської анексії. Протягом дев’яностокілометрової дороги до Ялти бачу лише один будинок з російським прапором. Перед самою Ялтою ми проїжджаємо повз великий рекламний щит з плакатом, який знімають робітники на драбині. «Крим – це Росія. Справедливість – це сила», написано на цьому плакаті. Це електрична реклама партії «Справедливая Россия», що не змогла увійти до кримського парламенту на виборах, які щойно відбулися.

Нарешті, після майже двогодинної поїздки, тролейбус дістається до автостанції на околиці курортного міста Ялта, де Антон Чехов прожив свої останні роки. Статуї дами з собачкою та її таємного коханця Дмитра Гурова стоять на міській набережній, де вони колись зустрілись, поблизу класичного готелю з каріатидами біля входу, де недовго мешкав Чехов у 1899 році. Тут так само закрито і загороджено Макдональдс «з виробничо-технічних причин». Біля столиків просто неба гостей небагато – сезон майже закінчився – але кілька десятків любителів засмаги лежать на пляжі під міською набережною. Майже всі туристи в Криму зараз приїздять з Росії, і тут на набережній не почуєш іншої мови, крім російської. Українцям тут не раді, а нечастих іноземних туристів, які останніми роками знаходили дорогу до Криму, зараз не видно – ймовірно, через анексію, а, можливо, через те, що зараз дорого і складно отримати російську візу, тоді як Україна, як вже було сказано, не вимагає візи від туристів з Євросоюзу.

Тут я зустрічаю свого давнього знайомого, есперантиста Єфіма, у якого я востаннє гостював 23 роки тому, коли Крим ще був частиною Радянського Союзу. Тоді він мешкав у маленькій кімнаті поблизу узбережжя і нарікав на те, що Українська Радянська Республіка почала зміцнювати статус української мови – раптом українською почали говорити на телебаченні, сказав він. Між моїми двома візитами Україна стала незалежною, а Крим – російським. Єфім став 70-річним, але змінився небагато. Він залишився таким же бадьорим, енергійним, і, як завжди, упевненим у своїй правоті. Зараз він мешкає в однокімнатній квартирі у старезному радянському будинку ще 1970-х років, із заскленим балконом. Я зможу спати на балконі, під товстою ковдрою.

«Я можу організувати тобі недорогу кімнату у студентському гуртожитку, тут недалеко, я тут все знаю», – обіцяє Єфім. Та я погоджуюся на балкон і слухаю Єфіма, коли він починає проповідь про жахливих українських націоналістів, що загрожують мирному життю в Криму. Дуже добре, що Крим тепер належить Росії, цього всі хотіли, каже він. Крім того, пенсії виросли вдвічі, а медичні послуги стали безплатними.

– Мені потрібна операція з видалення катаракти, і тепер вона буде безплатна. Мені треба заплатити лише за лінзу, яку мені вставлять. А, можливо, мені її теж дадуть безплатно, це ще точно не відомо. Але за українських часів ця вся справа коштувала б набагато дорожче.

Квартира Єфіма завалена книжками. На почесному місці, біля вікна, стоїть бюст Заменгофа. Біля бюста займає своє місце комп’ютер Єфіма з сучасним пласким екраном, веб-камерою та стаціонарним під’єднанням до Інтернету. Останнім часом він користується мережею, щоб читати про небезпечні успіхи жахливих українських націоналістів.

– Але я легко дуже збуджуюся від цього, можна зовсім збожеволіти, коли чуєш, що там коїться. Тому у мене з’явилося нове хобі – я зацікавився каменями і мінералами. Цим я займаюся тоді, коли мені треба заспокоїтись, каже він, відкриваючи кілька картинок дорогоцінних каменів.

Потім він невимушено відкриває на екрані піратську копію моєї книги «Люди Путіна», яку він одержав від знайомого з Китаю, і запитує, чи я справді писав там, що Путін послав російські війська до Криму 3 лютого.

– Бо це ж неправда, це помилка. Але хтось казав, що там так написано.

Це важко знайти у книзі, бо я цього не писав, кажу я і даю йому надруковану книгу.

Пізніше, після обіду, до нас приходять Ігор та Світлана, молоде подружжя, яке живе поблизу. Обоє вони дуже задоволені, що Крим тепер належить Росії. Вони ніколи не почувалися українцями, кажуть вони. Чоловік носить на піджаку російський прапорець. Ігор працює будівельником, вона у державному санаторії – так вони й далі називають тут прибережні готелі.

«Протестів у Києві, що почалися у листопаді 2013 року, насправді у Криму майже не помічали, – каже Світлана, – чого не скажеш про січень, коли стали посилати військовослужбовців з Криму до Києва, щоб допомагати там владі.

Багато моїх колег у санаторії зараз у тому віці, коли їхні сини служать в армії. І їх почали посилати до Києва, вони не хотіли, але їм наказували. У мене є знайомий, якого теж туди послали, він працює у транспортній дивізії. Їм, звичайно, не дали ніякої зброї. Він розповідав, що вони мали просто стояти там, вдень і вночі, і вони не мали права навіть розмовляти з тими протестувальниками, які лаяли та ображали їх, хоча солдати просто виконували свій обов’язок. А пізніше стало дуже важко повертатися до Криму, вони мали їхати довгими манівцями».

«Ще раніше звичайних кримчан звозили автобусами до Києва, щоб брати участь у демонстраціях на підтримку президента Януковича. У цих автобусів теж були проблеми з проїздом до цілі», – каже Світлана.

– У нас теж було кілька маленьких маніфестацій у Ялті, і ми брали в них участь, але ж ми не могли їхати до Києва, бо треба було працювати. І коли наш уряд у Криму намагався посилати людей до Києва, щоб вони показали, яка їхня думка, то їх не пропускали. Там можна було побачити тільки тих, хто хотів до ЄС. Ми також не проти Європейського Союзу, але в такому разі ми хочемо увійти до нього на засадах рівності, а не так, як тепер. Спочатку варто було б протягом десяти років розвинути економіку, і лише після цього увійти, як рівноправна країна.

На думку Ігоря, наближення України до ЄС мало б означати, перш за все, що російська мова дістала б рівноправний, офіційний статус.

– Ось візьміть Фінляндію, там є дві офіційні мови, фінська та шведська. Але в Криму, де 95 відсотків мешканців розмовляють російською, тут в кінотеатрах показують фільми, озвучені українською мовою. Це образа права на російську мову.

Хоча все повсякденне життя, школи та всі офіційні документи в Криму завжди були російськомовними, саме мова у кінофільмах та на телебаченні протягом багатьох років була важливим символічним питанням для захисників російської мови в Криму. Закордонні фільми з українським озвученням багатьох дратували. Коли Світлана розповідає, що ніколи не почувалася українкою, вона швидко знову повертається до фільмів.

– Я ніколи не розмовляла українською мовою, ну, можливо, раз жартома. Але в 1990-х роках, коли Кучма був президентом, це питання не здавалося настільки важливим. Навіть субтитри у фільмах тоді здавалися більш російськими. Але коли прийшов до влади Ющенко, це у 2005-му, тоді почали вигадувати нові слова. Здається, найважливішим було те, аби вони звучали інакше, ніж російські.

Зараз усі фільми в кінотеатрах показують російською. Але насправді в Криму змінилося не так вже й багато речей. Міліціонери ті ж самі, що й раніше, тільки одягли іншу уніформу. І зелених солдатиків вона ніколи не бачила. Так, гроші стали інші, і з’явилися російські банки замість українських, пригадує вона згодом.

– Та поза тим змінилося небагато. З паспортами появились деякі проблеми, це правда. Але все пройшло тихо і мирно, це найважливіше. І у нас у санаторії підняли зарплату, зараз ми отримуємо на п’ятдесят відсотків більше, ніж раніше.

Санаторій належить державі, і більшість державних службовців отримали підвищені зарплати. Але не всі інші. Та й ціни теж зросли. Але минуло всього півроку, так швидко неможливо все змінити, каже Ігор.

– Можливо, ситуація ще не покращилася для всіх. Але коли переселяються з одної квартири на іншу, та спочатку буває безлад, перш ніж розставлять усе на свої місця. А ми саме це й робили, переселялися у нову квартиру, у Російську Федерацію. Не може бути відразу зразковий порядок у всьому.

Одна справа, яке вже покращилася на будівництві, де працює Ігор, це те, що до Криму більше не прибувають українські будівельники. Вони працювали за низьку зарплату і відбирали роботу у кримчан, вважає він.

І так само там, де працює Світлана.

– Раніше сюди приїздили багато жінок із Західної України, і вони працювали за мізерну зарплату, лише за те, щоб мати право жити близько біля моря. Вони мали право безплатно проживати в санаторії, і вони працювали у дві зміни, адже їм не треба тут займатися родиною.

Проте новий кордон з Україною викликав нові проблеми, зауважує Ігор.

– Кілька приватних підприємств змушені були закритися через санкції або вони були представниками українських компаній. Деякі підприємства зараз намагаються знайти постачальників у Росії, деякі повинні звільняти з роботи працівників, але ж з’являються і нові підприємства.

Як і раніше, найчастіше можна ввозити невелику кількість товарів з України, але кордон перешкоджає більшим перевезенням.

– Я знаю людей на підприємстві, що будує плавальні басейни та водоочисні станції. Вони можуть завозити сюди без особливих проблем труби та насоси з України, але коли йдеться про великі речі, наприклад, готовий басейн з частин, то вони мають перевозити ці речі через Росію, такі перевезення вже не пропустять через український кордон.

Але найважливіше – це не економіка, а відчуття спільності з Росією, каже Ігор.

– Може, не так багато чого змінилося, але особисто для мене найважливіше те, що я за Росію, а не те, що я отримую більшу зарплату.

Світлана погоджується з ним.

– Не варто ставитися до всього настільки матеріально. Я відчуваю, що маю ближчі зв’язки з Росією, я нарешті можу гордитися своєю країною. Зараз я можу дивитися футбол або хокей на льоду і підтримувати нашу команду. Я ніколи не вболівала за українських спортсменів або українських музикантів на конкурсах Євробачення, я завжди підтримувала Росію.

Однак до подій у лютому-березні ніколи не з’являлася думка, що Крим насправді міг би стати частиною Росії, про це говорили в основному жартома, каже Світлана.

– Адже ми мріяли про це, ми жартували про це, коли я навчалася в університеті, що, мовляв, оголосимо війну Росії і відразу здамося…

Світлана посміхається від згадки і продовжує:

Було цілком звичним, що в Криму мислили так, що було б добре, але це неможливо. Але, зрозуміло, є інші, що думають інакше, ті, що мають трохи більше грошей, люди, що звикли їздити до Європи, які мають там багато контактів. Для них усі ці санкції як ніж у серце. Але для більшості людей, для простих людей, які й раніше не їздили за кордон, для них це не так важливо. Зрозуміло, що кожен має свої проблеми, є такі, що мають родичів в Україні, вони так само зараз не раді. Але у мене самої є дядько в Мелітополі, і я не можу сказати, що ці події на нас особливо вплинули.

Не має бути важливо, чи є у тебе родичі в Україні. У мене на роботі є колеги, у яких багато українських родичів, проте вони підтримують Росію. Якщо родичі хочуть підтримувати Україну, то їхня справа, каже Ігор.

Більшість знайомих Ігоря та Світлани погоджуються з російською анексією, але не всі, каже вона.

Часто справа у грошах. Ми знаємо подружню пару, вони підприємці, займаються ігровим бізнесом і мають близькі зв’язки з Україною. Зараз уся їхня справа закрита. Зрозуміло, що вони не мають ніякої надії, вони мають кредит на автомобіль і велику іпотеку, бо розраховували, що й надалі матимуть ці прибутки. Для них все це стало катастрофою, і зрозуміло, що вони зробили все, щоб справи залишалися так, як було раніше. Їх можна легко зрозуміти.

І є віруючі, у нас є знайомі, які не православні і не католики, а ті… сектанти. Багато з них підтримують Україну, додає Ігор.

Так, тому що усі релігійні меншини в Росії заборонені, каже Світлана.

Єфім, що сидів поблизу і слухав, більше не може мовчати:

Усі ці протестантські секти, баптисти та й інші, вони ж усі одержують гроші з Заходу, і вони проголосують так, як їм накажуть. Але вони не заборонені в Росії, звідки ти це взяла?

У всякому разі, свідки Єгови в Росії заборонені, твердить Світлана.

Це правда, що в Росії заборонили періодичні видання єговістів, свідків Єгови звинувачують у «екстремізмі» і власті закрили кілька їх общин. Тому деякі закони в Росії більш суворі. Це ж добре, хіба ні?

Багато законів у Росії більш суворі, задоволено киває Ігор.

Світлана погоджується з ним:

Раніше наші міліціонери мали до смішного низькі зарплати, і вони постійно брали хабарі. Зараз вони отримують набагато вищі зарплати. Але якщо вони візьмуть хоча б найменший хабар, то відразу будуть покарані трьома роками ув’язнення. І це добре, хіба не так?

Також і в санаторії, де працює Світлана, була велика корупція до російської анексії.

Це був санаторій українського парламенту, гроші надходили з державного бюджету. А гроші крали скрізь, на всіх рівнях. Адже нам треба купувати продукти харчування, а тому начальник каже, що треба купувати у певного постачальника, хоча це підприємство набагато дорожче від інших. Я працюю завгоспом і моє завдання – переконатися, що ми купуємо товари там, де отримуємо добру якість за прийнятними цінами, але я не мала права це робити. Я не знаю, як буде надалі, і цього ще ніхто не знає, але, принаймні, цих підприємств більше немає, а начальник виїхав.

Світлана сміється, коли пригадує, що трапилось, коли зникло старе начальство санаторію.

Наші бідолашні куховари думали, що скористаються можливістю й намагалися красти усе, що можна. Але охоронці полювали за ними там у лісках і перевіряли їхні сумки. Адже потрібно більше дисципліни, щоб такі люди не розікрали все. Мабуть, зараз стало більше порядку.

Але що б не робилося, завжди будуть незадоволені, каже Ігор.

Це видно у Білорусії. У них порядок і дисципліна, та однак люди незадоволені. Люди такі, вони завжди чимось не задоволені. Вони кажуть, що закони занадто суворі, що поліція все контролює. Але вони можуть вийти серед ночі і розмахувати пачкою грошей, і з ними нічого не трапиться. Тому що там ніхто навіть і не подумає порушувати закон. І вони добре живуть, у мене є двоюрідна сестра, яка зазвичай відпочиває тут, у Ялті. У неї досить грошей, хоча вона й не велике цабе, а звичайний хімік на заводі. У неї досить грошей, щоб відпочивати тут цілий місяць, і ходити на різні екскурсії. Та однак люди й там незадоволені.

Можливо, через те, що там їм не вистачає свободи слова, підказую я.

Так, цього у них немає, але вони можуть їздити за кордон і проводити відпустку там, де їм подобається, каже Ігор.

На думку Світлани, свобода слова – це не важливо, якщо ніхто до нього не дослухається.

Коли у нас в Україні була свобода слова, то чому ніхто не чув нас, коли ми були проти революції? Ось ви маєте вашу свободу, кожен може казати все, що хоче, але ніхто не чує. І постійно висміювали Януковича по телевізору. Вони вважали, що це забавно, але на мою думку це нерозумно. Слід поважати діючого політика. Ми можемо показати все, що думаємо про нього, коли йдемо голосувати, але повинен бути порядок. Та коли йдеться про свободу слова, то в соціальних мережах я пишу все, що хочу, я вільно розмовляю по телефону та через Скайп, і ніхто мене не арештовує за це. І не буває так, що я завжди кажу, що все в Росії добре, можуть бути речі, які мені там не подобаються. Проте я хочу жити у більш стабільній державі.

На думку Ігоря, свобода, яка була в Україні, взагалі нікому не потрібна.

Така свобода нам не потрібна. В Україні була повна свобода, якщо хтось порушував закон, то ти міг піти в міліцію і пожалітися, і нічого з того не було. Та й свобода слова – це поняття відносне. Можливо, в Білорусії менше свободи, але там, принаймні, хтось реагує на скарги. В Україні можна казати все що завгодно, але ніхто нічого не буде робити.

І Світлана, й Ігор голосували за Росію 16 березня, і так само робили майже всі їх знайомі. Але до лютого насправді ніхто не хотів відриву Криму від України, каже Світлана.

Ніхто серйозно не думав про це, не було сепаратизму. Ми були ворогами не України, а нового уряду. Ми не розуміємо, про яку демократію кажуть, коли законно обраний президент не має права займати свою посаду до кінця мандатного періоду, незалежно від того, люблять його чи ні. Але вони вигнали президента, а згодом на його місце поставили іншого, то про яку ж демократію йдеться? Коли народ має право сказати свою думку? Хіба це демократія? Та коли в Криму проводять організований референдум, де люди отримують шанс сказати, що хочуть належати іншій державі, бо ця держава для них ближча щодо мови, культури та інших речей, то це раптом стає недемократичним. Тут якесь перекручення.

Я намагаюся заперечити, що референдум у Криму не був визнаний міжнародною спільнотою, бо був організований після того, як російські війська увійшли до Криму.

Ні, російські війська не входили до Криму, каже Світлана.

Та якби й так зробили, порівняй з Косовом, там же можна було, каже Ігор.

Саме незалежність Косова є прикладом, який наводять російські представники, аби довести, що в Криму все зроблено правильно. Одночасно російському міністерству закордонних справ із дивовижною логікою вдалося самому не визнати незалежності Косова – замість цього вони продовжують лінію Сербії, згідно з якою Косово – це невіддільна частина Сербії. Але Косово, на відміну від Криму, навіть не було анексоване жодною іноземною державою. Крім того, незалежність Косова наступила після тривалого серйозного етнічного конфлікту, який зрештою призвів до війни та масштабної катастрофи з сотнями тисяч албанських біженців. Найбільшою загрозою російськомовній більшості в Криму, яку назвали Ігор та Світлана, були фільми, які в кінотеатрах дуже часто мали україномовне озвучення, а не російськомовне.

У всякому разі те, що Крим взагалі став частиною незалежної України, було історичною помилкою, і цю помилку зараз виправили, каже Світлана.

Крим – це Росія, і Крим повинен бути Росією, бо тут Росія.

Що ще півроку тому сама вона навіть не думала про таку можливість, для неї не таке вже й важливе.

Поза тим, України насправді не існує, принаймні, більше не існує, запевнює Ігор.

Україна як держава не існує. Суверенна держава повинна мати незалежну внутрішню та зовнішню політику. А Україна її не має, вони роблять так, як їм наказують. Тому це не держава. Для чого вони нам потрібні?

Тут не діє аргумент, що рішення України встановити більш близькі контакти з ЄС могло би бути саме вираженням незалежної політики. Ні, рішення Україні диктує ЄС та зрештою США – це говорять у російських телевізійних каналах та повторюють у Криму. Але, з іншого боку, якби Україна, робила б так, як наказував Володимир Путін і відмовилася б від співпраці з ЄС, то тоді країна показала б свою незалежність, за такою ж аргументацією. Не дуже легко зрозуміти таку логіку, але вона якимось чином нагадує концепцію викривленої свідомості у марксистській філософії. Народ України, який на демократичних виборах зараз висловив свою цілковиту підтримку прозахідним політичним силам, просто не розуміє своїх об’єктивних інтересів, і дозволяє собою маніпулювати.

А як місцеві вибори тут у Криму, чи легко було тут обирати, за кого голосувати, запитую я. Та так, було само собою зрозуміло, що треба голосувати за партію Путіна, каже Ігор.

Адже все, що відбулося тут, відбувалося під керівництвом людей з партії «Единая Россия». Вони мали політичну волю здійснити справи – якщо вони прийняли рішення, то здатні виконати його, вони не бояться інших. А не так, як в Україні.

Світлана погоджується з Ігорем – вона теж голосувала за «Единую Россию». Доброю справою в російській політиці є те, що відсутні конфлікти, яких багато в Україні, каже вона.

Адже Україна увесь час розділена на дві частини, посередині, по Дніпру. Цей конфлікт поміж Заходом і Сходом триває протягом усієї незалежності. А в Росії цієї конфліктності немає.

Але ж повинні існувати різні політичні інтереси в Росії, запевняю я, то хіба не дивно, що в російському парламенті зовсім відсутня реальна опозиція? Ні, вважає Ігор, це є ознакою зрілості, каже він і порівнює політику з гірськими мандрами.

Двоє людей з різними інтересами збилися з дороги в горах. Один каже, що треба йти на захід, а інший каже ні, треба йти на схід. У них немає карти, ніхто не знає, який напрям кращий. То куди ви підете, якщо не погодитесь? Нікуди. Ви будете сидіти на місці, доки не помрете від холоду і голоду. Слід обрати дорогу. Потрібна партія або людина з більш сильною волею і розумінням, яка буде керувати, куди йти. Ніхто не знає, який із шляхів правильний, а який помилковий, це буде зрозуміло через сотню років. Але потрібно йти кудись, треба починати.

Але чи Росія обрала правильну дорогу, запитую я.

Це не має значення. Це можна буде оцінити через сотню років. Адже кажуть, що людей пригноблювали за сталінських часів, у 1930-х роках. То чи правильно він робив? З точки зору тих, хто постраждав, звичайно ні. Але коли подивитися зараз назад у часі, то можна побачити, що він побудував економіку країни за два десятиліття. Те що він робив, звичайно, було погано для деяких, добре для інших. Адже може бути думка, що він був неправий, коли діяв занадто жорстоко. Та якби він не був таким, тоді Радянський Союз програв би ту війну. То як знати, чи правильно він робив? Проте, мабуть, Сталін мав-таки рацію.

Але ж він відправив на заслання усіх тих військових командирів, обурено заперечує Єфім.

Були інші, що могли воювати. Адже потрібно якимось чином мотивувати людей, аргументує Ігор масові репресії Сталіна.

Але якщо так міркувати, то тоді можна зовсім забути про демократію, дивуюся я. Ігор скептично зауважує.

Демократія? Це таке слово, яке можна інтерпретувати по-різному. Точно так, як в Україні. Те, що відбулося у Києві, це вони називають демократією, а коли хтось це заперечує, то тоді це не демократія, а сепаратизм.

Світлана міркує подібним чином.

Звідки можна знати, який шлях правильний? Коли наші родичі з Білорусії приїздили в гості, то говорили про те, як добре все тут в Україні, коли маєш право говорити все, що хочеш і робити все, що хочеш. А у Білорусії все погано. Але вони мають змогу купити квартиру в новозбудованій частині міста і отримати безвідсоткову іпотеку. А коли тут була Україна, то ніхто не говорив про політику. Коли приїдеш в Білорусію, там продовжують говорити про політику. Проте вони кажуть, що не мають свободи слова.

Ігор продовжує:

Зрозуміло, у них там є певні обмеження, але є і хороші сторони. Та й демократія, що це таке? Це тоді, коли син депутата парламенту може купити автомобіль Бентлі і наїжджати на людей, а його за це не карають. Отака ваша демократія.

Політик, про якого говорить Ігор, це скандально відомий мільйонер Йосип Файнгольд, який протягом кількох років був депутатом кримського парламенту. Там він представляв партію «Союз», що підтримувала ідею об’єднаної держави, яка складалася б з Росії, Білорусії та України. Проте здається, що він сам використовував своє положення в основному для того, щоб здобувати собі більше грошей. Йосип Файнгольд та його син-мажор Віталій зрештою були звинувачені кримським судом у привласненні громадських грошей та ненавмисному вбивстві, проте не були серйозно покарані.

Такі справи не можуть мати місця в Білорусії, там люди навіть не наважуються перевищувати швидкість, у них навіть є смертна кара. Всі бояться, каже Ігор.

І нехай так буде, вважає Світлана. Сувора дисципліна необхідна, якщо думати про те, як ішли справи у Криму за українських часів, каже вона.

У Росії люди також бояться. Але тут у нас, якщо у тебе є гроші, то можеш робити все, що заманеться, водити автомобіль напідпитку та наїжджати на людей, однак завжди зможеш викрутитись.

Коли розмова знову повертається до того, що ж насправді покращилося після анексії, а що не змінилося, Єфім більше не витримує, вибігає із свого кутка маленької кімнати.

Ні, стоп, стоп, тепер ти послухай мене. Адже ти запитуєш про гроші, про тих, хто одержує більшу зарплату і про тих, хто не одержує, але не це найважливіше. Річ у тім, що ми продовжуємо жити, без зелених чоловічків тут відбувалася б різанина, ти повинен це зрозуміти. Тут було б набагато гірше, ніж в Одесі. Усе вже було заплановано і була відома дата, було дві тисячі терористів на боці татар і вони повинні були напасти на нас, чи ти це знаєш? Вони стояли тут перед парламентом і готувалися, вони гострили ложки та виделки, все що тільки можна…

Я питаю, звідки Єфім дістав ці конспірологічні теорії, але його неможливо зупинити.

Про це було писали в газеті, автор був добре інформований. І я бачив бази терористів у Західній Україні, адже це показували по телевізору. Їх завданням було перехопити всю зброю і почати вирізати слов’ян, щоб спровокувати Чорноморський флот. Тоді почалася б страшенна різанина і не було б ніякого референдуму. І вони вже знали, коли саме все мало початися, але зелені чоловічки прийшли раніше, усього на два дні раніше.

Єфім цілком впевнений, що згідно з таємним планом татари повинні були вчинити різанину.

Адже тут були українські війська, я довго думав, чому Київ не захотів використати армію, та пізніше зрозумів. Адже вони домовилися з кримськими татарами, як усе мало початися. Ти ж знаєш, як вони спалювали людей в Одесі. Якби не прийшли зелені чоловічки, то тут було б таке саме. І, крім того, кримські татари повбивали б масу людей.

Трагедія в Одесі на материковій Україні 2 травня 20214 року почалася, коли проросійські сепаратисти напали на маніфестацію за єдину Україну. Насилля поступово загострювалося, у той час як міліція, в основному, пасивно спостерігала за тим, що відбувається. Після вуличних боїв розлючені натовпи людей погнали сепаратистів до їх табору перед Будинком профспілок і підпалили намети. Сепаратисти зачинилися у Будинку профспілок. Почалася стрілянина з даху цього будинку, а також з ворожого табору перед ним. Скоро почали кидати коктейлі Молотова, і вогонь поширився на будівлю. У результаті загинуло 43 особи, більшість – через пожежу.

Усе, здається, свідчить, що йшлося про неконтрольований ріст насильства, принаймні частково викликаний некомпетентними діями міліції, проте російська пропаганда послідовно описувала ці події як різанину росіян, заздалегідь сплановану українськими ультраправими силами, у співпраці з українською владою. І подібна різанина трапилася б у Криму, якби зелені чоловічки не завадили їй, у цьому Єфім повністю переконаний.

Моя онука Юлька розповідала мені, що у неї на роботі був татарин, який розповідав це, «ми скоро переріжемо вас усіх». І хіба ти не віриш, що вони так само говорили це і раніше?

Світлана, яка досі не сказала жодного поганого слова про кримських татар, раптом приєдналася до цих аргументів:

Так, так, вони про це говорили, і цілком відкрито. У мого батька був колега по роботі – кримський татарин, він приїхав сюди у 1992 році, і відтоді вони працювали разом вісім років. Це трапилося десь у 2000 році, у них на роботі була якась вечірка і вони сиділи за одним столом. І тоді батько запитав у нього про це: «Адже ми всі працюємо разом після розвалу Радянського Союзу, ми звикли один до одного, тож ти не збираєшся різати мене?» То що той відповів? «Ну так, я це зроблю, буду плакати, але тебе вб’ю». Я подумав про Гулівера, кримськотатарського лікаря з Сімферополя, у якого в 1990-х роках його однокурсники хотіли дізнатися, куди той ховає свій ніж. Гулівер пожартував і сказав, що залишив свій ніж вдома, бо його товариші останнім часом добре поводяться. Можливо і цей епізод зараз розповідають, як приклад того, які жахливі ці татари? Коли раптом потрібна загроза як аргумент на виправдання російської анексії, то чийсь невдалий жарт або розповідь онуки раптом стають доказом того, що кримські татари і справді планували різанину росіян. І не лише татари, адже крім них також поїзд, наповнений ультраправими екстремістами з Західної України, уже був у дорозі до Криму, щоб убивати росіян, упевнені тут. Цього поїзда ніхто не бачив, але через постійні переказування це стало такою ж правдою, як і таємна зброя татарських екстремістів – загострені ложки в кишені штанів.

Відразу після того, як президент Янукович утік з Києва, російські державні засоби масової інформації розтрубили на весь світ, що фашисти за допомогою путчу захопили владу в Києві. Це не можна назвати викривленням правди – все це абсолютна брехня. Ну так, ультраправі були серед протестувальників на Майдані Незалежності, і один з основних лідерів протесту був голова націоналістичної партії «Свобода». Але націоналісти отримали лише другорядні ролі в першому новому уряді – а пізніше повністю програли парламентські та президентські вибори. Замість них в обох виборах перемогу здобули центристські політичні сили.

І про путч тут навряд чи можна говорити. Адже був повністю легітимний парламент України, який увечері 20-го лютого, після масових розстрілів у Києві, прийняв рішення, що війська мають бути відведені зі столиці, а також заборонив спецслужбам розстрілювати громадян. Коли війська було виведено, президент Янукович вирішив тікати.

На відміну від Криму, у Києві ніхто не штурмував парламент. Після зникнення президента держави голову парламенту було призначено тимчасово виконуючим обов’язки президента країни, як того вимагає закон. Але дні після розстрілів у Києві були неспокійними, і радикальні групи полювали на всіх, кого можна було запідозрити у будь-якому зв’язку з не встановленими снайперами, які розстріляли десятки протестувальників на Майдані Незалежності. Саме тоді колони автобусів по дорозі до Криму зазнавали нападів із застосуванням насилля. Сталася справжня різанина, розповідає Єфім. Він бачив пропагандистський фільм, який нова влада Криму розмістила у мережі.

Їх зупинили біля Корсуня, на південь від Києва, і там їх порізали, це вчинив Правий Сектор. Вони спалювали людей в автобусах. Я можу показати відео з іншими доказами, а, крім того, під час демонстрацій я чув розповіді тих, хто вижив. Там був хлопець, якого заставили стати на коліна і вимагали, щоб він співав Гімн України. Він не знав його, він почав співати російською мовою, і тоді йому перерізали горло. Тими днями траплялися подібні речі, і ми це знаємо. І тут теж могли б трапитися подібні речі, якби своєчасно не з’явилися зелені чоловічки.

Однак все-таки дивно, що ніякі західні або українські ЗМІ не повідомляли про якусь різанину кримчан поблизу Корсуня-Шевченківського в Центральній Україні, де були зупинені автобуси в кінці лютого. Твердження про десятки вбитих можна знайти тільки на російських пропагандистських сайтах, які розповсюдили професійно виготовлений фільм, у якому ті, що вижили, розповідають про свої жахливі пережиття. Цей фільм отримав назву «Корсунський погром» і був публічно показаний у парламенті Криму 20 червня.

Так само, як і багато інших подій в Україні, всі ці розповіді про десятки вбитих, перерізані горлянки та спалені тіла – це всього лише пропагандистська брехня. Більш детальні дослідження офіційних висловлювань під час відповідних днів показують, що жодна людина не була вбита під час нападу на автобуси в Корсуні-Шевченківському. Тодішній міністр охорони здоров’я Криму швидко отримав інформацію про ці події і пізніше на прес-конференції зміг доповісти місцевим журналістам, що всі, крім трьох з 320 пасажирів, що були в автобусах, навіть не були поранені. Двоє пасажирів отримали незначні поранення і отримали допомогу на місці, і пізніше повернулися до Криму поїздом. Одна особа зазнала більш серйозних поранень і потрапила до лікарні з діагнозом «вивих тазостегнового суглоба та поранення живота». Принаймні один автобус було справді спалено – але він був порожній, коли це відбувалося.

Звичайно, напад на автобуси був страшенно неприємним переживанням для тих, які були змушені вийти, зазнати приниження і навіть фізичних образ, але цей напад був лише одним із багатьох випадків насильства, яке застосовували обидві сторони конфлікту у ті вирішальні дні в лютому. Що ж сталося насправді – це вже не так і важливо, коли потрібно довести, що в Україні панує фашистська хунта. Для Єфіма та багатьох інших у Криму корсунський погром є неспростовною істиною і ще одним аргументом на користь того, що Крим повинен належати Росії – в іншому випадку прийдуть гидкі фашисти і усіх повбивають.

Коли Ігор та Світлана йдуть додому, ми вирішили більше не говорити про фашистів у Києві – уже зрозуміло, що ми ні до чого не домовимось. Замість цього Єфім показує мені кілька нових гарних мінералів у мережі. Коли він хоче дивитися російське телебачення, я сідаю у маленькій кухні пити чай і читати – я не витримую додаткових експертів, які кричать один на одного, і кожен намагається показати, що саме він найбільше ненавидить фашистську хунту у Києві.

Ніч на вузенькому, заскленому балконі, з видом на зелений дворик і вкриті хмарами вершини гір – це дуже приємно, хоча осінь вже виразно наближається. Після сніданку Єфім проводить мене, щоб показати найкращу дорогу до зупинки міських автобусів. Біля русла майже пересохлої гірської річки він мені показує кілька квітів.

Я посадив їх з молодіжною групою ще навесні. Вони погано росли, тому я час від часу поливав їх. Зараз вони гарні на вигляд. Але поглянь, які недбалі бувають люди!

Єфім піднімає порожню пивну пляшку, що лежить між квітами, і жбурляє її через невисокий кам’яний мур у сухе русло річки.

Центральна зупинка міських автобусів розташована біля відомого кінотеатру «Спартак». На загорожі балкона великими літерами написано «Hollywood». «Американська кухня», рекламує ресторан трохи меншими літерами. Здається, що тут все ще можна дістати американо – це російська назва звичайної, завареної через фільтр кави. На знак протесту проти «агресії» Сполучених Штатів проти Росії через Україну деякі кафе у Криму зараз викреслили цю надто американську назву зі своїх меню. Кава тепер називається россіано.

Назва кінотеатру написана на фасаді рельєфними літерами – з одного боку балкону кольорами України, а з іншого боку літери утворюють російський триколор. Раніше ці кольори мали символізувати вічну дружбу Росії та України. Зараз справа лише в тому, що ні в кого не знайшлося часу, щоб замалювати паршиві українські кольори чимось більш прийнятним.

Калле Кнійвіля
Публікується з ласкавого дозволу автора
Переклав з есперанто Володимир Гуртовенко

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…