Іван Франко. Двоязичність і дволичність

Питання про становище москвофільства в Галичині, завдяки розвоєві випадків у нас і в Росії, чимраз різкіше і ясніше сходить на властиву дорогу, з питання політичного робиться питанням етичним.

Чимраз виразніше показується також, що воно було таким і давніше, навіть у пору найголоснішого крику про його політичне значення. Виставлюванні pro foro externo поклики оборони руської народності перед полонізацією і грецького обряду перед латинізацією показуються чимраз виразніше грубо підмальованими шильдами, під якими довгі літа провадився шиночок дуже нечистих інтересів, ішла потайна ліцитація на апостазію, відступство від служби інтересам рідного народу, ішов вербунок на службу різним темним силам дома й за границею. Кореспонденція Лебединцева, опублікована в «Киевской старине», відслонила нам одну картку тої історії; швидко надіємося одержати нову ревеляцію, яка освітить самі початки тої історії в 1850-х роках. Та поки се станеться, подаю один причинок до тої самої матерії і позволю собі нав’язати до нього деякі загальніші уваги, адресуючи їх спеціально до москвофільської молодіжі, до якої була звернена моя стаття в попередній книжці «Літературно-наукового вістника».

Дехто з молодих москвофілів сердився на мене, що я в своїм конспекті історії укр. літератури, друкованім у російськім виданні лексикона Брокгауза і Ефрона, висловився досить неприхильно про діяльність і характер Івана Наумовича. Др. Святитський у «Живой мысли» похитав, так сказати, головою на мій осуд і побажав мати його більше мотивованим, а ось др. Дамов у своїй побрехеньці, іронічно названій «Горькая истина» і друкованій недавно в «Галичанине», побіг аж до «благородного украйнофила» М. Павлика позичати лайки на мене і на ціле Наукове товариство ім. Шевченка за те, що я буцімто зневажив пам’ять Наумовича. Що ж, за лайкою у нас далеко ходити не треба, особливо коли хто задоволяється павликівською, голословною, подиктованою ображеним почуттям, а не розумом. Але ось що дивує мене: ані др. Святитський, ані др. Дамов, ані ніхто з молодших москвофілів не попробували ввійти в саму річ, зачеплену мною, і показати речевими доказами нестійність мого суду. Адже Ів. Наумович і його діяльність не за горами, а у людей, що величають його як апостола і вважають його пам’ять святою, повинні б бути під руками факти, супроти яких мусила би замовкнути всяка неприхильна критика. Правдива духова великість і правдива заслуга не боїться світла критики і перетриває всякі і найзлобніші вибрики партійної критики. Візьмім Шевченка. Скільки то від самого 1859 року написалися про нього поляки, якими калюмніями обкидали його по смерті, скільки насміялися з нього наші москвофіли і насердилися на нього наші клерикали! Він був і «chłop», «pijak», «szaleniec», «hajdamaka», «богохульник» та «безбожник» і т.д., а проте його слава не паде, а росте, і чим глибше критика вникає в його твори, тим більше красоти знаходить в них; і чим більше деталів із його життя виходить на денне світло, тим більше ми вчимося поважати і любити його також як чоловіка. Се правдива велич, та се заразом огнева проба для всякої фальшивої, дутої величі, що вона аніруш не може витримати історично-критичної перспективи.

Щодо Наумовича, я вже показався фатальним пророком. Буде тому швидко п’ять літ, як д. Мончаловський при кінці своєї книжки про Наумовича шумно заповів, що його поклонники приступають до друкування збірки його творів, яка, — говорить д. Мончаловський, — займе зо сто томів. Розбираючи ту книжку в ЛНВ, я тоді ж сказав, що з сеї шумної заповіді не буде нічого, що москвофіли не видадуть не то сто, але ані одного тома творів Наумовича, а то з тої простої причини, що збірне видання тих творів було би заразом смертельним ударом для штучно роздутої слави його, показало би всю безвартність його писань. І справді, з заповіді д. Мончаловського досі не вийшло нічогісінько, крім, може, одного-двох передруків Наумовичевих повісток у популярних москвофільських виданнях. Для наукового видання творів Наумовича, для докладного пізнання та освітлення його життя, для оцінки його літературної та просвітної діяльності москвофіли не зробили також нічого.

Як се пояснити? На мою думку, тут лежить глибока психологічна проблема, якої коріння сягає малодосліджених досі тайників — зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна. Візьміть для прикладу двох геніяльних українців — Гоголя і Шевченка. Як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянні до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невільницьке життя Шевченка! А в їх духовій діяльності що бачимо? У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а у Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як «Марія». Які були причини такого кінця Гоголевої кар’єри, різні різно пояснюють, та все-таки серед тих причин важне місце займають відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій.

Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплодну старовину, як Петрушевич, марнували свій талант, як Микола Устиянович та Гушалевич, або кидали рідний край і йшли туди, де їх внутрішнє роздвоєння хоч по часті могло бути коли не усунене, то заглушене (Головацький і многі інші ренегати, остатній Ю.Яворський).

Може, найтрагічніша, та ні в якім разі не найсимпатичніша в тім ряді була доля Івана Наумовича. Чоловік, без сумніву талановитий, енергійний і невтомно працьовитий, але з малою освітою, при тім сильно вразливий і податний на всякі подуви, він увесь вік був жертвою найрізніших сугестій, скакав із одної суперечності в другу, і все з тим самим запалом, з однаковою щирістю і пристрастю. Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка, обік основної освіти, могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного, і певного курсу.

Що відірвання від рідного ґрунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психічний устрій і на всю літературну працю Наумовича, на се маємо класичне свідоцтво його самого, його лист, писаний д. 31 марта [1882] з львівської тюрми до жінки і відчитаний на розправі.

«Ныні пречудний день, — пише Наумович у тім листі, — лишь жій и наслаждайся Божьимъ світомъ, а я тутъ сижу, Господь знаеть за що, хиба за мой нерозумъ. Збывшись долговъ, маючи помочь отъ Николая (сина-лікаря, що був на службі при зелізниці в Росії), лишь Бога хвали й наслаждайся его добромъ. Но якоесь фатумъ женетъ мене въ политику такую безумную, за которую встыдатися мушу самъ передъ собою. Та кобы якъ найскорше скончилося тое испытаніе! А може, Господь допустилъ его на мене нарочно, щобы тутъ, въ вязниці, особенно роздумати мой нерозумъ и щобы повернути до моего прежняго честного труда, коли то я вірно служилъ народу, церкви, державі, подносячи добро народа въ чистомъ австрійскомъ патріотизмі, безъ всякихъ безумныхъ выходокъ. Тогды мене всі любили й почитали й сами польскіи газети о мні похвально виражались, та не знаю, якъ я могъ от моей розумной дороги отдалитись. Но теперь маю истинно часъ въ самомъ тое все собі збридити, вірь мені, що читаючи туть книжки не могу знести ніякихъ политическихъ статей, такъ мене то все мерзитъ. Моєю задачею было просвіщати народъ наукою, а не мішати тамъ ничего изъ политики. Світъ великій, природа, церковь, господарство, вотъ предметъ чудный, неизчерпаемый. И такъ скоро мене Господь увольнитъ, не умачаю уже николи мого пера ани до политичныхъ, ани до религійныхъ споровъ». [Стенографическій отчетъ изъ судовой росправы по ділу Ольги Грабарь и товарищей. Львов, 1882. С. 196] [Тут і далі в цій статті літера «ять» передається українською «і»]

Читаючи сей лист, маємо чуття, що Наумович говорить тут зовсім щиро і справді відчуває те, що говорить, хоч, прим., як би його запитати, коли ж то в його діяльності був той блаженний час, коли він працював для просвіти народу без ніякої укритої політичної думки, то він ледве чи міг би на се відповісти ясно, бо ж направду його діяльність, не числячи невинних із просвітнього погляду писань перед конституційною ерою, починається піднесенням обрядового питання, що мало далеко більше політичний, ніж чисто церковний підклад. І вже тоді ми бачимо у нього також язикове роздвоєння, бачимо намагання писати для простого люду чистою народною мовою, але про «вищі» справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його справжньою національною мовою. Коли і серед яких саме впливів довершився той розрив у душі Наумовича, ми наразі не можемо вказати; з матеріалів, які маємо під рукою, видно, що вже в початку 1875 р. сей розрив був доконаний.

«Милостивий Государь, — пише Наумович до одного знайомого д. 14 січня 1875 р. — Послі отдачи письма моего на почту я перечиталъ Слово й превосходную его статью о нашемъ обществъ» і т.д. Так пише інтимно чоловік, який заставляв усіх галичан любуватися народною мовою в своїй «Науці»; значить, уже тоді, пишучи народною мовою для селян, він уважає сю мову чимось менше вартним, негідним того, щоб сам уживав її в інтимній переписці з приятелями.

І те роздвоєння мститься на нім. Не почуваючи моральної опори в тім, що чоловікові найрідніше, він не знаходить її і в найближчих собі людях. Д. 28 січня 1875 р. він ось що пише до одного знайомого про свого найближчого співробітника при виданнях: « Съ Б-мъ маю сердечную грызоту. Не жаль бы мені было, если бы я поділился моимъ доходомъ съ человікомъ честнымъ, но стояти подъ курателею такого обманщика, то уже невозможно видержати. Теперь онъ уже открылся, кто онъ єсть. Вся предплата за «Читальню» его, ты Наумовичъ лишь пиши, купуй образки, суши собі голову, а деньги до Б…!» А в листі до іншого знайомого з весни того ж року читаємо:

«Милостивий Государь! Ви пишете о Б. мні то, что мні хорошо извістно. Я играю роль его коровы, которая дасть ему молоко, сыръ, масло, а самая получаетъ такую пашу, якъ ему угодно. И за всё то я ещё долженъ знати о томъ, что онъ Редакторъ и что онъ можетъ укоряти й ругати Наумка въ присутствіи своихъ хлопцовъ. Но знаєте, мені съ нимъ ни жити, ни розлучитися. О томъ много говорити, и поговоримъ при способности. Я надіюся быти въ Львові, если мене не завозвутъ телеграфично въ якомъ важномъ ділі».

Ми не маємо можності провірити, наскільки оправдані були жалі Наумовича на Б., але маємо докази, що він при інших нагодах так само некорисно відзивався про обох адресатів, до яких були писані отсі листи, як також про інших своїх співпартійників і товаришів оружжя. Одно тільки можемо сказати, що такою бідною сиротою, що дала б визискати себе, Наумович не був ніколи. Треба знати, що в ту саму пору, коли він отак жалувався на визиск з боку Б. при виданню своєї «Науки» і «Читальні», він брав на ті видання рівночасно аж дві субвенції, а то від австрійського уряду в сумі 2000 гульденів річно і від російської амбасади в Відні, і обі ті субвенції ховав собі до кишені. Що й понад те за кожний свій письменний твір він умів торгуватися хоч би і з тим самим опльованим Б…, доказує дальший виривок із цитованого вище листа з весни 1875 р.

«Я писалъ ему (Б-у) сегодня, чи не схочетъ онь перепечатати «О четырёхъ зілляхъ Онуфрія Грушкевича». Это повість понравившаяся всего лучше изъ моихъ писемъ. Народъ настойчиво домагается перепечатаня ея. Я ему писалъ, чтобы онъ купил собъ ее на власность за 300 р., а Катехизъ пчеловодства за 50 р. Я любопитенъ, что онъ отвітитъ. У меня теперь большія издержки на дітей: синъ одинь въ Віні медикъ, стоить больше 600 гульд., другій въ Львові 300 гульд., дві дочери въ Россіи тоже больше 700 гульд., дома учитель дітей 200 гульд., а еще й хозяйство я теперь взялъ въ свои руки — издержекъ очень много. Я любопитенъ, что онъ отпишеть? Онъ любитъ все взяти дурничкою. Катехизъ народний взялъ за 60 гульд., Заливайка съ образками всіми за 80 гульд., а отобраль певно уже въ шестеро. Я его поставилъ на ноги, а онь готовь мене пожертвовати, если би только у него била потому сила. У того человіка сердца нітъ, а народолюбіе только въ грошехъ».

Але коли зважимо, що Наумовичів «Онуфрій Грушкевич» має несповна 5 аркушів друку, то жадана за нього ціна 300 гульд., як на тодішні часи, зовсім не була така скромна; а коли згадаємо, що за таке віршоване дрантя, як «Луць Заливайко», Наумович велів заплатити собі 80 гульд., то мусимо сказати, що й у нього була, кажучи московською приказкою, «губа не дура».

Що се внутрішнє язикове роздвоєння у Наумовича сягає геть у 1860-ті роки, на се маємо доказ у його листі до Ом. Партицького, яким він відповів на його запросини писати для збірничка «Зоря», видаваного «Просвітою». Ось що писав він д. 6 липня 1869 р.:

«Всечестнійшій Господине! Съ сердечною радостью я получилъ первый плодъ — «Зорю» Вашего товариства «Просвіты». Ещё въ 1850 году, бивши въ сіменище, я пересвідченъ былъ, що мы образующи висшіи верстви нашого народа, а не даючи ніякого корму духовного сельскому народови, будемъ всегда безсильними, й вороги насъ задавлятъ, якъ то истинно видимъ ныні на ділі. Народъ нашъ такій тёмный, що своихъ найбольшихъ друговъ и пророковъ не уміе познати, й слухає борше вороговъ, якъ своихъ, якъ-то побачилисьмо при выборахъ. Єсли би ми тихъ 20 літъ свободи били употребили всъ наши силы на такіи популярніи изданія, мы стояли би ныні далеко висше, й чувство народности овладіло би уже цілымъ народомъ. Для того не могу отказати Вамъ мого соучастья въ такъ великомъ й благородномъ ділі, и буду Вамъ присилати статіи различного рода, скоро время изволитъ. Теперь же простіть, що Васъ обременю прошеніемъ. У насъ испытъ въ Понеділокъ, а отти маю іхати еще на 3 испыты, яко делегатъ деканальный. Посилаю 5 р., за котори будете ласкави прислати 60 ексемпляреи Зори, за 1 р. извольте купити молитвословцевъ, а за 1 р. образковъ русскихъ. Извинітъ смілости моей, що Вамъ такіи препорученія ділаю, но знаючи, що пишу до друга народа й дітей нашихъ русскихъ, надіюся, що не мені, но тим же дітямъ тую прислугу охотно сділаете. Зорю приняла дітва съ неимовірнымъ одушевленіемъ. Уже наші въ ціломъ селі знають еи ціле содержаніе. Видавайте скоро другій выпускъ, до котораго я гдещо пришлю конечно, несмотря на дуже мало остающогося мені времени. Прошу приняти вираженіе глубочайшого почтенія. І. Наумовичь. Стрільче 6/7 1869».

Треба зазначити, що власне в ч. 1 «Зорі» Партицький помістив віршик Наумовича «Ворона, сорока й сова», передрукований із «Ластівки», — відси, мабуть, і ті похвали Наумовича для «Зорі», в якій не було, зрештою, нічогісінько такого, чим мусила би одушевлятися сільська дітвора. Що Наумовичева обіцянка — писати до «Зорі» — також була нещира, видимо з того, що далі він не то що не дає до неї і загалом до видань «Просвіти» ані одного рядка, але починає думати над заснованням нового, «свойого» товариства, щоб зробити конкуренцію «Просвіті». Та для нас у тім листі далеко важніші та принагідні вислови, які дають пізнати світогляд Наумовича, його погляд на народ і його потреби.

Народ наш темний, до тої міри темний, що при виборах слухає борше ворогів, ніж своїх «найбільших другів і пророків». Кого вважав Наумович у 1869 році тими «другами і пророками», докладно не знаємо, та важні тут його слова, що мета освіти в тім, аби «чувство народности овладіло цілымъ народомъ», то значить, щоб маси простого народа слухали своїх «другів і пророків» і піддержували їх. Ті «други і пророки», не даючи простому народові ніякої духової поживи, будуть усе безсильні; значить, їх сила, або, як каже Наумович на початку листу, «образованє высших верстов» — оте є головна мета національного розвою. Що в наївності свого сангвінічного темпераменту Наумович у першій лінії себе самого вважав таким другом і пророком галицько-руського народу і одним із перших обов’язків того народу вважав піддержувати його матеріально, на се в його публіцистичній і парламентарній діяльності щокрок знаходимо яркі докази. Коли йому вигибла його велика пасіка (десь у початку 1870-х років), він порушує сю справу навіть у парламенті як якесь національне руське нещастя. Переносячися з парафії на парафію, він обурюється, що мужики жадають заплати за перевіз його речей, і взагалі на конкретних, близьких собі мужиків, із якими має діло в щоденнім житті, він дивиться зовсім не як на матеріал для своєї просвітньої та педагогічної діяльності, а як на якусь ворожу масу, для якої шкода його праці. Ось його лист до одного знайомого священика, недавно дарований для бібліотеки Наук. Тов. ім. Шевченка, лист справді неоцінений для характеристики того «апостольського» духа, з яким Наумович брався до своєї просвітньої праці. Подаємо тут у цілості:

«Любезнійший друже! На послідное Твоє письмо поздно тобі отписую, бо знаєшь, сколько у мене всякого рода занятій. Я послухалъ твоей рады и написалъ прошеніе до Консисторіи, но ещё не надалъ на почту, суть бо нікоторьыи мои сусіды противни тому, щобы Консисторія не хотіла мені гдещо приписовати взглядомъ уніи, папи й пр., отже, ещё здержуюся, не будеть ли Наука й безъ такой помочи существовати; й видится, що будеть,— єсть бо до сихъ поръ уже до 900 предплатителей, й съ каждымъ днёмъ надтягають нови, такъ що назвати можна ей состояніемъ блистательнымъ, а надежда на ещё лучшее.

Не могу ти подати списа пренумерантовъ зъ Долиніскаго для того, що головний списъ єсть въ Коломыи, бо многи прямо тамъ пренумерують, отже, ажъ зъ Неділі буду въ Коломыи й скажу сынови списати. Ты, любезнійшій, мечтаешь о Коломыйщині, не знаючи Коломыйщины! Знаєшь, що если бы моя нужда мене [не] приковала до мого Стрільча, если бъ я могъ перевезти мою пасіку где-нибудь, был бы я найщасливійшій, якбымъ могъ ещё якіи инніи, не Коломыйскіи сторони побачити. Позволь, щобы я тобі описаль Коломыйщину, до которой я колись воздыхалъ.

Я получилъ приходъ мой 1867 года, а если бы не былъ приходъ а найгорша капелянія, я был бы доволенъ для того, що съ гр. Потоцкимъ, моимъ прежнымъ коляторомъ, я имілъ очень непріятни отношенія, и зъ его добръ я ити былъ принуждённый. Исторія то очень любопытна, и она буде колись описана, а по моей смерти выпечатана, бо лицами дійствующими въ ней били: папа, нунцій, архіепископъ Віршхлейскій, митр. Литвиновичъ, парохъ Вирскій, арендарь, повітовый урядъ Бобрецкій, Голуховскій, посли соймови польски й пр. пр.

Приіхавши до Стрільча, которого поміщикъ пок. Іаноха мені дуже спріялъ, попросилъ я парохіянъ, щоби по мои річи выслали фіры до Коршева, 5 миль, до желізниці. — Много фіръ треба? — вопросили мене. — 7-8 фіръ. — Въ нашомъ селі нема только фіръ, коньскихъ, а може бы и стягнулося, каже войтъ, та по колько имъ обіцяете дати? Я отрекъ, що было бы зъ ихъ стороне не хорошо, щобы мене не звезли, коли то всюда такій звичай. Люде поглянули по собі, й поросходилися. — Таке било первое принятіе! Я спровадилъ мои річи своими фірами, и мои парафіяне ажъ зъ Коростна звезли мене сюда. Привезши річи й познавши тутейшихъ людей, як звичайно свой свого заразъ найлучше спознае, прійшолъ одинъ изъ нихъ до мене и съ плачемъ повідае: Отче, вертайте назадъ, то не люде тут, то звірі! шкода вась туть. — И знаешь, истинни слова сказалъ. Я уже 5 літъ тутъ, и до тыхъ звірей не могу привикнути. Ни Бога, ни віры, ни чести, ни чувства христьянского, ни человіческого, то совершенно инна раса не тыхъ людей, межи которыми я зродился и взросъ. И яки люде, таки сами й священики. Я тутъ не могу жити, лишь съ такими, що не зъ тыхъ сторонъ, якъ Дебельскій, Полевый, Глиньскій, съ здішними не можу жити, бо то розбойники, опришки!

Мой попередникъ за похорони взялъ 280 морговъ поля, которое нынъ варто щонайменше 30000 р. Въ Торовици (sіс!) ещё лучше діеся, въ Чернятині такъ само й такъ больше-менше всюда. Народъ здичілъ, а збіднілъ до крайности. Ты думаешь, що у нас богатства, а вотъ въ моёмъ приході на 300 нумеровъ нітъ одного ґазди, щоби малъ дві пари худоби!! То значить, ни одинъ не має свого плуга. У насъ который має пару бычковъ, зовётся богачёмъ страшнымъ, а который має всего 2 овечці, то уже также числится до багачевъ. Церковъ якбысь побачивъ въ Стрільчі или въ Серафинцяхъ, Ясенові и т.д., ты бы не увірилъ, що то церковь. Через 5 літъ я не малъ ни одной фіръ зъ села до гною, до сноповъ, до дровъ, а роботникъ йде щонайгоршій до мене и за больши гроши якъ до двора, такъ, що ґаздовство у насъ не выплачуеся съ всемь, хиба такому, кто йде розбоемь. Бывало я въ давныхъ моихъ приходахъ по обідахъ весіляхъ съ любезнымъ народомъ забавлюся; туть разъ я отважился ити на весілье до мельника, не простого мужика, й утікъ, бо одинъ замірялся бити меня. Отъ тогды я уже не знаю, що то обіды въ хаті. О піянстві, о розбояхъ нашихъ коломыйскихъ не маешь выображенія, а о лінивстві тымъ менше, треба бы го выдіти. Человікъ съ якимъ-то лучшимъ поглядомъ на світъ въ Коломыйщині не жіе, лишь мучится. Зъ Коломыйщины нітъ на Руси ни одного патріота, ні одного ударованого человіка. Довольно, если я минувшой осени, змерзивши собі тутъ житья до крайности, выслалъ мою жену въ Холмъ, щобы мені тамъ містце зробила; но Попель мой другъ удостоилъ мене такимъ приходомъ, где кромъ 300 рублей ничего больше нітъ, извиняяся, что нітъ міста, а містъ въ самомъ Холмі были несколько! Послі сей неудачи я уже принужденъ здісь мучитися, но кажу тобі велика-то мука жити межи такими звірями. Видячи, що господарити не возможно, бо роботника нітъ, одна пасіка, вся моя надежда! Все поле лучше засіваю білою конюшиною, и пасіка на велику стопу. Сего року выставлю 450 пней, и могу легко дойти до 800 пней. То уже капиталъ, дающій отсотковъ 4 — 5000! А містце у мене цілкомъ не соотвітное.

Такъ, любезнійшій, не мечтай о Коломыйщині, Коломыйщина не русска, но жидовска й орменска. Ормени по звірски обходилися съ тымъ народомъ, й онъ сталъ звіремъ. Человікови съ лучшимъ чувствомъ тутъ чи возможно жити. Трещаковскій былъ тутъ, но утікъ зъ кукурузовъ, а пойшолъ на пісочокъ до Рудна, й тамъ жилъ щасливійше, бо тамъ совершенно инни люде. Ты знаешь, що въ Коссові мужики съ друками стали перед салею виборчою, грозящи священикамъ смертію, который важилбы ся въ салю поступити? Ты не знаешь, що коломыйскій мужикъ передъ жаднымъ священикомъ шапки не здойме, но съ поруганіемъ поглядає на него, а жида въ руку цілуе? У мене цілый рокъ никто передъ мною шапки не здоймалъ, ажъ теперъ уже втягнулися. Если бы не така нужда моя, що съ пасікою не можна переволікатися, я бы тутъ не былъ, бо Митрополитъ обіцялъ мені парохію, где онъ презентуе, но годі мені рушитися, если не хочу знищити пасіку съ всемъ.

Такъ ты встаючи-лягаючи дякуй Богу, щось не въ Коломыйщині! Въ III книжцъ «Науки» може ти непріятно буде читати о дякахъ; я каюся, щомъ то написалъ; но мене до живого то розсердило, що одинъ мой сусідъ священикъ между условіями, подъ которыми пріймае дяка, положилъ то, щоби кождой ночи зима й літо спалъ въ стайни коло коней. Издаваемая нами «Читальня» буде занимательна. Дякуй тобь за похвалу «Науки», но Слово не спріяє мені, по якой причинъ, не знаю.

Много я бы съ Тобою малъ побесідовати, но шкода, що до Тебе нітъ желізниці. Еслибысь коли въ Маю или въ первыхъ дняхъ Червня былъ въ Станиславові, зателеграфуй менъ, а я приїду, но въ первыхъ неділяхъ весни нітъ, бо буде нападъ въ пасіці, тогды отдалитися не могу.

Білоуса печатня подносится, уже має нови черенки, и наміряє куповати Schnellpresse въ Львові стару за 800 р. — Се добрий знак.

Мы розвинемъ велику діятельность и велику силу, и польска освята пойде въ кутъ, скоро только мой катехизъ народний и историчний розойдеся хоть въ 2000 ексемплярахъ.

Кончу, бо соньце блисло, й мушу до пчелъ ити, щобы ихъ непустити, бо студени пропали бы.

Цілую Тя й всю твою милую родину якъ найсердечнійше вразъ съ моєю женою. Твой другь И.Наумовичъ. Стрільче 22/3 1872. Не сообщай сего никому о нашихъ священникахъ и пр.»

Із маси невеселих рефлексій, які насуває сей лист, піднесу лиш одну. Отже, восени 1871 р. Наумович думав емігрувати до Холма, вислав туди свою жінку, щоб виєднала йому там місце, та Попель не знайшов для нього іншого місця, як парафію з 300 руб. річного доходу. А 1882 р. в своїй промові під час розправи д. 15 червня він із цілим пафосом покривдженої невинності говорить:

«Moją właśnie bardzo słabą stroną jest, że bardzo mało umię cenić grosz, z wielką szkodą dla mojej rodziny. Gdybym był chciał rubli, mógł bym ich był czerpać pełnymi garściami w samej ojczyźnie rubla. W życiu mojem nieszczęścia prśzesladowały mię nieustannie; w roku 1861 straciłem przez pożar całe moje mienie, biedowałem ciężko, a były to właśnie czasy, kiedy starano się o duchownych do Chełmu i mnie uśmiechało się bardzo korzystne stanowisko. Ja nie poszedłem, znosiłem największy niedostatek tylko dla tego, że postanowiłem sobie służyć mojej ciaśniejszej ojczyznie, halickej Rusi, wszystkiemi mojemi siłami. Nadarzyła się i druga sposobność iść w ojczyznę rubla, gdy zaproszono mnie na etnograficzną wystawe do Moskwy; była i trzecia sposobność, lecz nie korzystałem z niej, bo nie mogłem i pomyslić o tem, by opuscić rodzinną ziemię»* (Стеногр. отчётъ 388)

Моєю власною слабою стороною є те, що я дуже мало вмію цінити гроші, з великою шкодою для моєї родини. Коли б я хотів карбованців, я б міг їх черпати повними пригоршнями в самій батьківщині карбованця. Нещастя переслідували мене в моєму житті безнастанно, і в 1861 р. я через пожежу втратив все своє майно; а це був час, коли побивалися про священнослужителів для Холма, і мені усміхалося дуже корисне становище. Я не пішов, терпів нестатки ці тільки для того, що вирішив собі служити своїй милій батьківщині, Галицькій Русі, всіма своїми силами. Трапилася і друга можливість йти на батьківщину карбованця, куди запрошено мене на етнографічну виставку до Москви; була і третя можливість, але я не скористався з неї, бо не міг і подумати, щоб покинути свою рідну землю (польськ.).

Ся «trzecia sposobność», се очевидно той сам факт, про який мова в вище наведенім листі, і ми бачимо, що справа стоїть зовсім не так, як представляє її Наумович у 1882 р.

Що й друга нагода зовсім фантастична, се очевидно; коли Наумовича запросили на слов’янський з’їзд до Москви 1866 р., то се ще зовсім не значить, що там зараз мало бути наставлене корито, з якого він міг би черпати рублі повними прогорщами. Не інакше було й з першою нагодою, вербунком до Холма, вже хоч би тому, що тут Наумович був послом і, може, надіявся за приміром гр. Шашкевича зробити з часом і політичну кар’єру, а там, крім парафії, не міг надіятися нічого.

Читаючи нарікання на Коломийщину в листі з 1872 р., подумає всякий певно, що перенісшися в іншу околицю, на Поділля, Наумович буде задоволений. Еге ж! Восени 1872 він одержав парафію Скалат, звідки в 1873 р. був вибраний послом до віденської ради державної, а вже в 1875 році йому сприкрилося й се нове місце і в листі до одного львівського знайомого з 14 січня 1875 р. він строїть ось які плани: «Я пріймаю собі прив. сотрудника до Скалата, даю ему 200 зр. й доходи, а самъ получаю 1000 зр. за поле й поселяюся съ женою и дітьми въ Коломыи. Яко приходникъ приїду нісколько разь въ годъ въ Скалатъ, напр., въ время Воскресенія или въ постъ и пр. Конечно изъ Скалата уїду». Певна річ, сього плану він не виконав, але само сновання таких планів чи не свідчить про те, що і з тою парафією не в’язали його ніякі сердечніші зв’язки?

В своїй біографії Наумовича сказав д. Мончаловський про нього, певно думаючи сказати йому сим великий комплімент: «Замічательна еще й слідующая особенность, рідко встръчающаяся у образованныхъ людей: Ив. Наумовичъ умілъ говорити подвойно, иначе, т.е. другими словами й другимъ складомъ для крестьянъ, а снова другими словами й другимъ складомъ для образованныхъ людей». Тото й єсть, що за словами і складом пішов і зміст, що Наумович вихваляв перед селянами тих, кого перед освіченими товаришами називав розбійниками та п’явками, і дійшов нарешті до повного розбрату між словами і ділами, до того, що він на судовій розправі назвав своєю істерією. Се не була звичайна істерія; Наумович був чоловік сильно збудований і фізично здоровий; його лист, писаний із тюрми до жінки, не виявлював сліду патологічного стану. Се був періодичний бунт сумління, реакція здорової натури проти того неприродного психічного роздвоєння, в якім їй доводилося жити. І коли Наумович д. 11 червня 1882 р. на розправі відкликав зміст свого листа до жінки, то я певний, що в тій його промові тямучий психіятр віднайде більше признаків хоробливості, як у самім листі.

«Ja miewam często takie chwilowe histeryczne napady, znają o tem wszyscy moi znajomi i sąsiedi. W więzieniu nic to dziwnego, że była taka chwila smutku i żalu za rodziną; tak wspominając o żonie, o dzieciach bez opieki i rady, w chwili boleści serca pisałęm, by uspokoić żonę, by nie myślała, że ja jescze kiedyś znowu takie nieprzyjemności niemógł bym na siebie ściągnąć. Dziś jednak odwołuję to wszystko zaznaczając , ze pisałem to w chwili ciężkiego żalu za rodziną pod wpływem histeryi, i oświadczam, że mojem przedsięwzięciem jest, gdy wyjde z więzienia, używać dalej sił moich służąc narodowi w sposób, jaki uznam za najlepszy, albowiem gdy wyjdę, będę zawsze austryackim obywatelem i służyć mi bedą wszystkie prawa tegoż obywatelstwa, i kto wie, czy nie będę musiał działać jeszcze i na polu politycznem» (Стен. отчеть 196).

Я маю часто такі хвилинні гістеричні приступи, знають про це всі мої знайомі і сусіди. В тюрмі це нічого дивного, ще була така хвилина суму і жалю за сім’єю: так згадуючи про жінку і дітей без опіки і порад, в хвилину болю серця я писав, щоб заспокоїти жінку, щоб не подумала, що я ще колись знову міг на себе стягнути такі ж неприємності. Але сьогодні я, однак, відкликаю те все, зазначаючи, що писав я це в хвилину тяжкого жалю за сім’єю під дією приступу гістерії, і засвідчую, що моїм наміром є, коли вийду з тюрми, вживати далі всі свої сили на службу народові в спосіб, який визнаю за найкращий, бо, як вийду, буду завжди австрійським громадянином, і мені будуть служити всі права цього громадянства, і хто знає, чи не змушений буду працювати ще на політичній ниві (польськ.).

Се не було останнє відкликання в житті Наумовича. Вийшовши з тюрми, він поперед усього відкликав свої голосні заяви про свою вірність унії — і прийняв православіє. Потім відкликав своє австрійське горожанство і перенісся до Росії. А побачивши там, що його мрії про російський рай полягали на ілюзіях, відкликав усе своє життя — зажив отруту.


Примітки

Подається за публікацією в «Літературно-науковому вістнику» (1905, т.30, кн. 1—3, с. 231—244).

Іван Наумович(1826 – 1891) галицький священик і письменник москвофільського напрямку.

Святитський у «Живой мысли»Іларіон Семенович Свєнціцький (Святицький) (1876 – 1956), відомий український філолог, який на початку своєї діяльності (1899 – 1906) стояв на москвофільських позиціях (див. список його праць). В 1902 – 1905 рр. він опублікував у львівському журналі «Живая мысль» цілу низку статей, але я зараз не вмію сказати, яку саме мав на увазі І.Франко.

М. ПавликПавлик М.І. (1853 – 1915) – український громадський діяч і письменник.

Мончаловський при кінці своєї книжкиМончаловський Осип Андрійович (1858-1906) – галицький публіцист, москвофіл. Франко має на увазі його книгу «Житье и діятельность Ивана Наумовича» (Львів : 1899).

ЄфименковійЄфименко Олександра Яківна (1848 – 1918), росіянка з роду, історик України.

Петрушевич, Микола Устиянович та ГушалевичПетрушевич Антоній Степанович (1821 – 1913) – галицький історик церкви; Устиянович Микола Леонтійович (1811 – 1885) – галицький священик, поет; Гушалевич Іван Миколайович (1823 – 1903) – галицький священик, поет; всі троє – діячі москвофільського спрямування.

ГоловацькийГоловацький Яків Федорович (1814 – 1888) – славний галицький фолькорист та мовознавець. В останній період діяльності схилився до москвофільства.

Ю.ЯворськийЯворський Юліан Андрійович (1873 – 1937) галицький історик, москвофіл.

Ом. ПартицькогоПартицький Омелян Йосипович (1840 – 1895) – український педагог і мовознавець.

Стрільчесело в Городенківському районі Івано-Франківської області.

Коршівсело в Коломийському районі Івано-Франківської області.

Коростнасело Корости в Косівському районі Івано-Франківської області.

Торовици село Торговиця в Городенківському районі Івано-Франківської області.

Чернятинсело в Городенківському районі Івано-Франківської області.

Серафинцісело в Городенківському районі Івано-Франківської області.

Ясенівдумаю, село Ясенів-Пільний в Городенківському районі Івано-Франківської області.

Руднона Львівщині є кілька сіл з такою назвою.

Косіврайцентр Івано-Франківської області.

Білоуса печатнядрукарня Михайла Білоуса (1838 – 1913, що діяла в Коломиї в 2 пол. 19 – на поч. 20 ст.

Скалатмісто в Підволочиському районі Тернопільської області.

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…