Генерал-хорунжий армії УНР Всеволод Змієнко

У державному музеї Збройних Сил України з осені 2000 року перебуває картина Леоніда Перфецького “Переїзд через Станіславів 6-ї Січової стрілецької дивізії армії УНР”, на якій зображено кінний підрозділ українських вояків на чолі зі своїм командуванням. А що за люди ці командири, що ми про них знаємо?

Л. Перфецький. Переїзд через Станіславів 6-ї Січової стрілецької дивізії УНР
Л. Перфецький. Переїзд через Станіславів 6-ї Січової стрілецької дивізії УНР

Картину передала на довічне зберігання Музею Збройних Сил України Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин. Зображені на передньому плані полотна генерали армії УНР Марко Безручко та Всеволод Змієнко. Галина Змієнко-Сенишин — дочка генерал-хорунжого В. Змієнка, а картина змальована з дорогої її серцю світлини, однієї з небагатьох, що залишились з часів бойового минулого батька.

Всеволод Змієнко народився 28 жовтня 1886 року. Батько його, Юхим Юхимович – відставний капітан російської армії, мати, Агрипина Змієнко, вчителювала в Новослобідському народному училищі.

Всеволод закінчив міську гімназію, кадетський корпус і Одеське піхотне училище. Молодий офіцер проходив службу в Очаківському, Ізмаїльському та Житомирському піхотних полках. Набравшись досвіду, потрібних знань, капітан Змієнко вступив до Миколаївської академії генерального штабу. Після її закінчення 1914 року одержав призначення на Південно-Західний фронт, де воював як командир роти, батальйону, а з 1916 року – як старший ад’ютант штабу 39-го армійського корпусу. За роки війни підполковник В. Змієнко нагороджений орденами Св. Анни, Св. Станіслава, Св. Володимира, Георгіївським орденом зі зброєю, що свідчить про неабиякі його особисті й професійні якості.

Восени 1917 року В. Змієнко повертається до Одеси, де на нього чекає дружина Піама (донька генерала Дмитра Скляревського) та двоє синів – Всеволод і Олег. До речі, друга донька генерала Скляревського, Марія Дмитрівна, була дружиною відомого в наукових колах історика, Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського, теж генерала української армії.

В Одесі Всеволод Змієнко поринає в атмосферу української революції. Спільно з відомим громадським і військовим діячем Іваном Митрофановичем Луценком, Всеволод Юхимович сформував Одеську гайдамацьку дивізію з уже створених куренів, що розквартировувались на той час на 5-й станції Великого Фонтану. Штаб дивізії містився в будівлі Одеського військового округу. Полковника Мазуренка призначили командиром гайдамацької дивізії, а підполковника Змієнка – начальником штабу. Одеська гайдамацька дивізія докладала значних зусиль до підтримання порядку в місті та окрузі.

У кінці березня 1918 року Центральна Рада призначила В. Змієнка головою демобілізаційної комісії Херсонщини, Катеринославщини і Таврії, одночасно він виконував обов’язки помічника губернського військового коменданта. Змієнко керував обліком, розміщенням, демобілізацією й призовом українських солдатів та офіцерів, що прибували з фронтів світової війни.

З квітня 1918 року підполковник В. Змієнко виконував обов’язки начальника штабу 3-го Херсонського корпусу українських військ, а з грудня того ж року – начальника штабу військ Херсонської губернії. Під час наступу на Одесу Добровольчої армії А. Денікіна Всеволод Змієнко особисто керував бойовими діями гайдамаків на вулицях Одеси, а потім за наказом Директорії разом з І. Луценком вивів українські частини під Роздільну, у розпорядження генерала Грекова.

Під тиском більшовицьких військ та пробільшовицьки налаштованих отаманських угруповань війська генерала Грекова відступають до румунського кордону. У березні 1919 року В. Змієнко вивів свій підрозділ на територію Румунії, а звідти через контрольовані польськими військами землі в травні – на Волинь. Там його призначають начальником штабу 10-ї дивізії Січових стрільців, згодом перейменованої на 1-шу дивізію Групи Січових стрільців Є. Коновальця. Зі своєю дивізією Всеволод Юхимович до самої осені 1919 року бився проти більшовиків, поляків, денiкiнцiв. Тяжко захворівши в листопаді, потрапив до польського полону, а коли видужав – опинився в таборі для полонених та інтернованих вояків у місті Ланцуті.

С. Петлюра призначив М. Безручка командиром, а В. Змієнка – начальником штабу новосформованої Січової стрілецької дивізії, яка стала спадкоємицею корпусу Січових стрільців. З цією дивізією М. Безручко та В. Змієнко в складі українських військ у травні 1920 р. дійшли до Києва, але знову змушені були відступити. Частина цієї дивізії під командуванням М. Безручка i В. Змієнка відстояла фортецю Замостя, зупинивши наступ армії С. Будьонного на Варшаву.

Автографи членів редколегії збірника "За державність" В. Сальського, В. Змієнка та Ю. Науменка
Автографи членів редколегії збірника “За державність” В. Сальського, В. Змієнка та Ю. Науменка

Але доля незалежної України вже була вирішена. Серед інших українців Всеволод Змієнко знову опиняється в таборі для інтернованих вояків, спочатку в Александруві-Куявському, а потім в Щипйорно. Гіркота поразки національно-визвольних змагань не могла загасити патріотичних почуттів українських старшин i солдатів. Перебуваючи в таборах, вони видавали газети й листівки, підручники та посібники, створювали органи військового й цивільного управління. У 1925 році генерал-хорунжий Всеволод Змієнко став одним із засновників, а пізніше й головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві, редактором збірника «За державність» і журналу «Табор». При цьому працював ще викладачем Спільної юнацької школи та Академічних курсів при Генеральному штабі армії УНР. З 1926 року генерал В. Змієнко служив у Генеральному штабі, з 1928 року – головою громадського суду Українського центрального комітету в Речі Посполитій, одночасно очолював ІІ секцію Генштабу, відповідаючи за розвідку та контррозвідку. Крім того, В. Змієнко активно допомагав українським військовим емігрантам знайти себе в нових умовах життя, влаштовуючи їх на роботу, навчання чи просто допомагаючи грішми.

Донька Галина, що народилася в грудні 1918 року і зовсім маленькою втратила маму, змалечку ділила з батьком всі умови табірного та емігрантського життя. І змалечку ж бачила патріотизм та самопожертву українців, що боролись за свободу Батьківщини.

Всеволод Юхимович помер у 1938 році, за два дні після свого дня народження, не встигнувши зробити багато із запланованого, не повернувши Україні державність.

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…