Фенікс української культури

Культура кожного народу – невід’ємний атрибут його національної самобутності. Мистецтво, як один із найскладніших і найдивовижніших струмків людської геніальності, уособлює усі порухи серця і душі.

Такий вигляд має український патріотизм, все більше схожий на показуху радянського типу.
Такий вигляд має український патріотизм, все більше схожий на показуху радянського типу.

За допомогою слова, мелодії, картини створюються виняткові й неповторні фрески, виточуються лінії стилю, будуються форми й зразки. Дивлячись на різноманітні відтінки сприйняття, слухаючи словесно незрозумілі мотиви ми занурюємося у паралельний, моментами дивний для нас світ. Але незважаючи на це, винятковий звук слова й таємничі ієрогліфи буття надсилають сигнали, завдяки яким наш розум розпізнає ту чи іншу культуру.

Слова Леонардо да Вінчі: “Де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва” доводять необхідність творити, а не копіювати символи мозаїки. Італійський Новий час, в якому розквітли такі генії, як Джованні Бокаччо, Мікеланджело Буонарроті та інші формував незалежні держави, гуманістичні погляди, відновлював культурну спадщину античності, об’єднував екстравагантні ідеї з практикою і світом. Кожен із них прагнув осягнути невимовну цікавість до таїн буття, життя, природи, космосу. Складні словосполучення не лякали гострого розуму, а навпаки надихали й викликали новий фантастичний ураган.

Українська культура, зокрема пісня, наче вулкан, який довгий період часу спав. І тільки XXI століття розбудило спляче джерело, гарячі лавини якого почали стукати в кожну хатину. Для мене Відродження – це той культурний здобуток, який ми маємо відкопати, відродити з темного прошарку забутості, незнання, неосвіченості. Відлік Українського Відродження розпочався з днів незалежності, але його справжній цвіт розпустився тільки зараз. У Радянському Союзі пригноблювалися спроби повернутися до традицій, розказати про веснянки, колядки тощо. Але попри заборони українська пісня витримала і відродилась у словах таких музичних гуртів, як “Скрябін“, “Океан Ельзи“, “ВВ”, “Пікардійська терція”. Складно-легкі тексти Кузьми принесли поп-музиці нові ноти української мелодії і глибоке значення українського слова. Тисячні стадіони гурту “Океан Ельзи” довели, що енергетика української пісні непоборна,а її вогонь змушує рухатись уперед і відроджувати забуте рідне. На телебаченні все більше гуртів, що співають рідною мовою і поширюють її на весь світ. “Антитіла”, “Без обмежень”, “Navi”, “Epolets”, “O.Torvlad”, “Бумбокс”, “Друга Ріка” – не просто молоді українські виконавці, а голос справжнього українського козака, в якого шабля в руках не підпускає чужого до рідної неньки, а береже її слово й пісню. Скарбниця української хвилі більше вже не анонімна, вона має голос.

Український кінематограф пробує писати власну книжку. “Україна. Повернення історії” – це пробудження української свободи, руйнування рабської долі.

Але російський продукт ще не зник, далі вдирається у наші вікна й двері і намагається посісти своє почесне місце. Музичне шоу “Х-фактор” і фестиваль “Made in Ukraine” показують, скільки ще залишилось мулу на дні безмежного океану й свідчать про глибину осідання російського слова не тільки в пересічної людини, але і в головах штучних артистів. Натомість “Голос країни” відбудовує завалений російським словом і піснею натюрморт української вишиванки.

Право володіння каналами російськими олігархами випускає отруту та повсюди залишає свій слід. Місцева громада не прагне підтримати крила культури, про що свідчить бажання закрити музичну школу в закарпатському селі Сокирниці. Крім органів місцевого самоврядування і державних установ, самі митці повинні вишивати візерунок українського орнаменту без елементів російського вульгаризму.

Нація без мови, пісні, власної культури не цікава світу. Українське слово, як равлик, суне до зірок через свій тернистий шлях, після закінчення якого равлик повинен перетворитися в гепарда. Ця метаморфоза не має права не здійснитись. Ми здібні. Тільки наша свідомість повинна зрозуміти, що поважають націю за її самобутність та індивідуальність. Для цього повинні створюватись осередки українського слова, пісні, традиції.

Іван Гончар, відомий український художник, який створив музей української культури писав: “Прийду я з міста в свою рідну хату – музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужого, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, ріднею піснею….. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі” (щоденник митця, 1967 р.).

Соломія Мардарович

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…