Дві державні мови в Україні - це крок не до Швейцарії, а до Білорусі

Мовознавець Міхаель Мозер, як і інші зарубіжні україністи, деякі історики, письменники та політики, належить до «адвокатів» нашої країни у світі, завдяки яким її голос стає більш чутним та переконливим. Україніст, дослідник історії української мови та сучасної соціолінгвістичної ситуації.

18b

Не так давно вийшла друком його книжка «Language Policy and Discourse of Languages in Ukraine under President Viktor Yanukovych» («Мовна політика й мовний дискурс в Україні за президентства Віктора Януковича», Штутгарт, 2013). Він написав чимало праць про суржик та мову Галичини. Зараз у Канаді готується до друку нова книжка статей дослідника, назву якої можна перекласти як «Нові причинки до історії української мови» («New Contributions to the History of the Ukrainian Language»). На ту саму тему Міхаель Мозер прочитав лекцію в столичній Книгарні «Є». Тиждень поспілкувався з професором, аби з’ясувати, про що йтиметься в «Нових причинках». Ми поцікавилися, чому він вважає цінними для нашої мови запозичення з польської XVII–XIX століть і як варто ставитися до суржику, не обійшли увагою і наболіле питання російської мови як другої державної.

Що інакшого порівняно з «Причинками до історії української мови», котрі побачили світ у 2008 році, ми побачимо у виданні 2016-го? Це будуть нові розділи чи розширені старі?

— Там буде видрукувано цілком нові статті, написані після виходу попередніх «Причинків». Деякі з них уже оприлюднені в різних виданнях, інші написані спеціально для цієї книжки.

Яких тем ви торкаєтесь у цих статтях?

— Книжка побудована так, щоб відповісти на можливі запитання тих, хто сумнівається в історичності української мови. У «Нових причинках» я розповідаю про давньоруський період і ранньомодерну добу; роблю огляд перекладів та оригіналів XVII століття; ідеться тут і про мову канцелярії Івана Мазепи, себто про початки українсько-російських мовних контактів. Здебільшого аналізую офіційно-ділові документи, а також історичні, зрідка художні, хоча мистецький бік текстів тут мене обходить мало. Є стаття під назвою «Як усе це почалося. Суржик у документах XVIII століття», де йдеться про текстові джерела, що вже виявляють мовні впливи Московії. Звичайно, мене цікавлять передусім лінгвістичні аспекти, але, розглядаючи їх, не можна оминати культурну історію українців.

Що може відповісти звичайний українець (не мовознавець), коли йому кажуть, що українська, російська й білоруська подібні, походять зі спільної колиски, а отже, ці народи — брати?

— Якщо одна колиска, то це колиска слов’янська, а не руська й тим більше не російська. Насправді значення слова «руський» — це ціла проблема, особливо мене непокоїть слово «русский» у російській мові. Вона страждає від термінологічної неоднозначності, котра є вельми небезпечною. Деякі колеги-росіяни кажуть, що лексема «русский» має два значення («давньоруський» і «російський»), інші змішують ці поняття. Залишається питанням, чи існувала колись одна спільна давньоруська мова. І сьогодні ми знаємо напевне, що Русь була багатомовною, літописи згадують також про неслов’янськомовні народи, що мешкали в її кордонах, але навіть якщо говорити про слов’янськомовні, то вони неоднорідні від самого початку. Втім, коли йдеться про писемні джерела, то якусь єдність визначали релігійна сфера й те, що ми нині звемо церковнослов’янською мовою. Є теза, що певні тексти (наприклад, новгородські), писали понаддіалектною формою давньоруської мови (як її називає російський колега Анатолій Залізняк), і ця понаддіалектна форма має під собою київський ґрунт. Інколи вживають слово «давньоукраїнський». Якщо дуже хочеться, то його можна використовувати, але термін «український» стосовно тих часів є, безперечно, анахронізмом. Те саме стосується й терміна «русский», яким послуговуються північні сусіди в значенні власне «російський».

Під час лекції в Книгарні «Є» ви сказали, що про засмічення та збагачення мови можна говорити лише суб’єктивно, а об’єктивний дослідник скаже радше «запозичення».

— Коли ми стверджуємо, ніби якісь слова засмічують мову, а якісь збагачують, то це необ’єктивно й наша оцінка часто віддзеркалює наше-таки ставлення до певних явищ, тоді як у науці краще якомога більше відокремлювати оцінку від опису. Думка про засмічення прозвучала, до речі, у валуєвському циркулярі (не науковому, а суто політичному документі), мовляв, мова малоросів — «тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Утім, я вважаю, що контакти української та польської мов були якраз дуже позитивними.

І як цей позитив визначаєте?

— На таку мою оцінку, звісно, впливає ставлення до європейської історії загалом, до культурного досвіду ранньомодерної доби. Якщо вважати, що Реформація, Ренесанс, гуманізм були цінними, то західні контакти українців у культурі означають великий позитив. Ми знаємо, що тодішні їхні зв’язки з поляками були надзвичайно складними й на позір не тільки позитивними, але саме в межах культурних конфліктів Польща багато дала Україні. Наприклад, те, що саме українські землі стали провідним центром церковнослов’янської культури — великою мірою наслідок факту, що їхні мешканці мусили захищатися від культурного впливу поляків, але захист теж означає контакт. Останній слід розуміти не лише як симбіоз, а і як протистояння, постійне творення свого на підставі жвавого взаємодотику.

У ваших працях багато сказано про мову Галичини. Ви так детально її досліджували тому, що як австрієць маєте сантименти до цих теренів, чи тому, що вважаєте тамтешні впливи для української мови найзнаковішими?

— Одна з причин, чому я так багато писав про Галичину, — те, що твори галицьких авторів доступні навіть у Відні, на відміну від багатьох інших українських текстів. Я ніколи не мав австрійських імперських сантиментів до цього краю. На щастя, імперіалізм моїх співвітчизників, на відміну від інших, виявляється лише в сантиментах, але мені не притаманний навіть він. Інша причина, чому я писав про мову Галичини, — це моє переконання, що досі нам замало розповідали про її справжню мовну історію. Звичайно, не можна оминути працю Юрія Шевельова «Внесок Галичини у формування української літературної мови». Вона, як і все написане цим дослідником, надзвичайно цінна й важлива, але там не йдеться про галицький варіант української мови як такий: автор досліджував не саму Галичину й місцеву мову, а вплив мовної культури цього регіону на мову так званої Великої України. Усі знають, що від 1860-х років Галичина стає українським «П’ємонтом», але про те, як і чому це було можливо, не розповідають.

Пам’ятаймо: на Галичині, де мова була функціональною, рано почали писати твори, пов’язані на рівні ідей, так би мовити, з високими сферами (наприклад, про гідність). Таких текстів у Російській імперії не було. І, безперечно, галицький різновид української мови дуже вплинув на словникарство: про це пише й Шевельов. Багато тепер уже загальноукраїнських слів мають тамтешнє походження.

Кажучи про галичанізм, ви маєте на увазі питому галицьку лексику чи полонізми, германізми тощо?

— Деякі слова постали на Галичині, це справжні галичанізм, інші є полонізмами, богемізмами, германізмами чи походять із їдиш, а нерідко це відбувається водночас. Слово запозичується з якоїсь певної мови й видозмінюється на конкретній території: лексика мандрує. Часто, коли ми кажемо, що йдеться про галицький елемент, це означає, що остання його «зупинка» — Галичина, але перед тим було ще кілька інших. До речі, у «Нових причинках» про цей регіон я пишу менше.

Певно, можна говорити й про те, що чимало українізмів потрапили в польську мову через Галичину?

— Так, звісно. Зазвичай ідеться про взаємодію. Український вплив на польську мову з багатьох причин був менш інтенсивним, ніж зворотний, але він існував, і дуже часто через ці терени до польської потрапляли ще й слова зі східних, наприклад тюркських, мов. Із Заходу через той-таки регіон до українців приходили латинізми, германізми, богемізми, полонізми, зі Сходу в польську мову через Галичину просочувались орієнталізми, тюркізми.

Яке ваше ставлення до суржику, ви його не демонізуєте? Чи здатен він стати мовою?

— По-перше, можливо все. Якщо дуже хочеться, то зробити суржик мовою можна. Але складність у тому, що довелося б обирати поміж силою-силенною різних суржиків, адже їх безліч. А по-друге, кому це потрібно? Може, цього забаглося б «русскому міру», бо він любить певні явища, зокрема й суржик, але навряд чи хтось сприйняв би цю ідею всерйоз. Створювати нову мову на такій основі безглуздо. Нехай в Україні побутують різні суржики, якщо людям зручно ними користуватись. Я в жодному разі не демонізую суржику. Вважаю, до нього варто ставитися спокійно, а коли йдеться про культуру мови, то слід розрізняти ту сферу, де ми хочемо впливати, і ту, де не хочемо. Не варто якось обумовлювати особисте спілкування людей, бо ж ідеться про їхнє право. Дехто любить суржик, дехто — ні, але це особисте питання кожного. Боротися з ним немає сенсу, а ось за поширення знання української стандартизованої мови є, бо воно забезпечує практичність і зручність. Унормована мова всім зрозуміла, і саме вона має бути засобом спілкування в публічній, офіційній сферах. Не всі суржики зрозумілі однаковою мірою. Потрібно, щоб різні люди в межах України вміли висловлювати свої думки стандартною українською. Вона одна для всіх жителів у всіх регіонах, і хто в Україні знає її, той може успішно комунікувати в межах цієї спільноти.

Чи є, на ваш погляд, у нинішніх умовах сенс затвердити «скрипниківку» як український правопис?

— Ви доречно уточнюєте: «у нинішніх умовах». Принципово так, сенс є. Але в цей момент слід подбати насамперед, щоб мова нарешті опинилась у нормальній соціолінгвістичній ситуації, тобто найважливіше, щоб українці справді говорили українською, і тоді питання «скрипниківки» відходить на другий план. Отже, моя відповідь: принципово так, але не зараз. Ця справа була актуальною кілька років тому, і совкова орієнтація тоді пригнітила цей паросток. А сьогодні не варто ускладнювати й без того складну
ситуацію.

Чи вважаєте, що для поліпшення соціолінгвістичної ситуації державна політика має бути суворішою?

— Я сказав би, що вона має бути не суворою, а послідовною. І треба краще пояснювати світові, про що йдеться, коли провадять цю політику. На жаль, дехто, просуваючи «русскій мір» і кричачи про те, як в Україні потерпають російськомовні, спілкується з європейськими інституціями плідніше, ніж протилежна сторона. Робить це так, що Європа йому вірить…

Зокрема, це питання зачіпає ваша книжка про мовну політику в Україні за Януковича, видана у 2013 році, напередодні Майдану. Ви писали її для західного читача, вона вийшла англійською. Що мали на меті, готуючи її не для українців?

— Я хотів, щоб західний читач розумів українську ситуацію. Є люди, які цікавляться пострадянським простором (і це не обов’язково мовознавці). Якщо вони не читатимуть моєї книжки, то візьмуть якусь іншу, де всі ці процеси можуть бути описані інакше, самі розумієте, з яким меседжем. А ще є ті, хто впливає на політику, зокрема й мовну, в різних країнах (адже вона в певній державі мусить бути узгоджена з певними європейськими інституція­ми), я писав це і для них.

Дуже часто саме європейці, які вважають себе прихильниками толерантності й розмаїття, дивуються: чому ви, українці, не узаконите наявного статусу, не зробите російську другою державною? І коли їм пояснюєш, що це може знищити українську, вони наводять приклади Швейцарії чи Фінляндії. Що можна відповідати таким співрозмовникам?

— Європейці, котрі так кажуть, зазвичай погано знають українську ситуацію. Їхні приклади багатомовних країн непереконливі. Де багатомовність працює без тиску й напруження? Якщо говорити про Канаду, то ми знаємо, що загроза квебекського сепаратизму постійно на порядку денному. Якщо про Бельгію, то там ситуація з білінгвізмом теж дуже складна: фактично країна десятиліттями перебуває в глибокій кризі, й це не останньою чергою пов’язано з офіційною двомовністю. Якщо нам розповідають про Фінляндію, то її ситуація зовсім інша. Шведів там так мало, що їх неможливо порівнювати за чисельністю з російськомовними в Україні. Очевидно, що шведська там потребує захисту. Якщо йдеться про Швейцарію, то дехто думає, ніби всі її громадяни знають усі чотири мови, але це не так. До того ж ця держава функціонує зовсім на інакших засадах, ніж решта Європи, й порівнювати її з Україною треба було б і на інших рівнях, не тільки на мовному. Я вже не кажу, що й історія кожної мови там цілком інакша.

Є набагато доречніші приклади, більш застосовні до ситуації в Україні, і треба, щоб усі розуміли: дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі. Вимоги щодо російської як другої офіційної походять найчастіше від сусідів, котрі останнім часом добре показали, чого прагнуть. Якщо обговорювати мовне законодавство України та лінгвістичну ситуацію, якою вона є тут для російськомовних, то порівняймо це з відповідним законодавством та ситуацією українців у Росії. Тоді картина бачитиметься геть інакшою. Багато хто забуває факт: у РФ багато українців, але що ми знаємо про них? Що нам відомо про тамтешні українські школи, ЗМІ тощо? Фактично нічого цього там немає. І так само люди, переконані в тому, що російська мова повинна стати другою державною, часто забувають, що вона наділена високим правовим статусом в Україні, навіть попри відсутність такого статусу. Нам розповідають, нібито її не захищає український закон, але це дурниці: про неї йдеться і в Конституції, і в інших документах. І так само ми знаємо, що насправді російськомовні громадяни ніколи в Україні не потерпали: усі опитування, навіть із часів Ющенка, показують, що мовна тема не дуже їх непокоїла. Я цілком погоджуюся, що всі мови вашої країни (нагадаю: в ній поряд з українською побутує не лише російська) слід захищати, і на законодавчому рівні їх усі справді захищають.

Який вигляд має після Майдану україністика у світі? Чи бачите більший інтерес студентства до неї?

— Студентів-україністів, на жаль, завдяки Майдану не побільшало. Але тепер вони в нас уже трохи більш готові сприйняти факт, що Україна існує і що це не Росія. Нам частіше, ніж донедавна, вдається приваблювати русистів до україністичних тем. Але й нині мало хто відразу по закінченні австрійських чи німецьких шкіл вступає до університету саме для того, щоб вивчати україністику. Більше тих, хто переходить до нас згодом, зі славістики чи русистики. Я не можу засуджувати наших випускників шкіл. Ця ситуація, певно, зміниться, коли Україна стане іншою державою, коли буде справді україномовною, адже тоді її трактуватимуть не як додаток до Росії, а як самодостатню країну, котру варто вивчати.

Анастасія Левкова

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…