Данило Кіш і сербський фашизм

Видатний югославський письменник Данило Кіш був переконаним противником більшості -ізмів, найбільше ж – комунізму та фашизму.

daniloКіш пережив Другу світову війну і голокост, на власні очі бачив репресії незгодних з боку югославських “органів”, знав про жахи сталінського режиму. Його лякали відверті прояви сербського фашизму в югославському повсякденні, де панівний етнос та його представники в органах влади намагалися “посербити” громадян країни інших національностей.

Його думки про націоналізм глибоко розкривають його ставлення до цих проявів. У своєму есеї про націоналізм Кіш характеризує те, що насправді не є націоналізмом, а радше – сербським фашизмом, адже ґрунтується не на любові до свого, а на протиставленні свого та чужого: “Націоналізм – це перш за все параноя. Параноя колективна та індивідуальна. У колективному варіанті це – наслідок заздрості і страху, а щонайбільше – результат втрати самоусвідомлення; окрім того, колективна параноя не є нічим іншим, як поєднанням індивідуальних проявів параної, доведених до пароксизму. Якщо індивід у межах суспільного проекту не має змоги реалізуватися, якщо цей суспільний проект не йде йому на користь, не стимулює його як особистість чи йому як особистості заважає, тобто – не дає йому досягнути своєї сутності, він змушений шукати цієї сутності поза ідентичністю і за межами так званих суспільних структур. Так він стає членом певної спільноти, яка ставить собі, принаймні позірно, завданням і метою проблеми епохальної важливості: існування і престиж нації чи націй, збереження традицій і національних святинь – фольклорних, філософських, етичних, літературних тощо. Під тягарем такої прихованої чи явної місії N.N. постає людиною дії, народним трибуном, але й усього-на-всього привидом особистості. Коли вже ми звели його до того рівня, його справжнього рівня, коли виокремили його з гурту, до якого він себе відніс – чи інші його віднесли, – маємо перед собою особу без особистості, націоналіста, родича Жиля.

Це той Сартрів Жиль, цілковитий нуль у своїй родині, чия єдина особливість полягає у тому, що він блідне від єдиної згадки про англійців. Та блідість, те тремтіння, та його «таємниця» – що він блідне від згадки про англійців – то його єдине суспільне єство, яке надає йому значимості і відчуття існування: і не кажіть при ньому про англійський чай; усі за столом зразу стануть вам моргати, показувати різні знаки руками й ногами, адже Жиль чутливий до англійців! Заради Бога, усі ж знають, що Жиль ненавидить усе англійське, а любить своє, французьке. Зрозуміло ж, що Жиль – особистість: він стає особистістю завдяки англійському чаю.

З цим образом можна співвіднести всіх націоналістів, і за цією схемою можна легко довести до кінця: націоналіст зазвичай і як істота соціальна, і як індивід однаково жалюгідний. Поза цим визначенням він – нуль. Він відсуває на другий план сім’ю, роботу (як правило, чиновницьку), літературу (якщо він письменник), суспільні ролі, оскільки все це занадто дріб’язкове порівняно з його месіанським призначенням. Чи ж треба наголошувати, що він вже за визначенням аскет, потенційний борець, і лише чекає свого часу? Націоналізм, якщо перефразувати слова Сартра про антисемітизм, «цілісний і вільний вибір, глобальна позиція, яку особа приймає не лише щодо інших націй, а й щодо людини загалом, щодо історії та суспільства, одночасно і пристрасть, і концепція світу».”

Кіш настільки переляканий цими проявами, що не може прийняти поміркованого європейського ставлення до націоналізму як політично-культурної течії, а здатен лише на комуністично-радянське визначення націоналізму, яке подає “Велика радянська енциклопедія”, не зважаючи на те, що воно хибне і має на меті спаплюжити все, що має в основі “націю”: “За природою своєю націоналіст – ігнорант. Таким чином націоналізм – це лінія найменшого опору, це зона комфорту. Націоналістові легко: він знає (чи думає, що знає) свої цінності – ті, які називаються національними, тобто цінності тієї нації, до якої він належить, – етичні і політичні, а інше його не цікавить, не займає, бо то чуже (іншої нації, іншого племені). Це не потребує перевірки. Націоналіст в інших бачить винятково себе – націоналіста. Зручна позиція, чи ж не так? Страх і заздрість. Це призначення і місія, які не вимагають праці. Не тільки «Пекло – це інші» – в національному ключі, звісно, – але й: усе, що не моє (сербське, хорватське, французьке…), мені чуже. Націоналізм – ідеологія пересічності. Отже, націоналізм – тоталітарна ідеологія.

При цьому націоналізм, і не лише за значенням терміну – остання ідеологія і демагогія, яка звертається до народу. найкраще це знають письменники. Тому під підозру в націоналізмі підпадає кожен письменник, який декларує, що пише «від народу і для народу», який свій особистий голос буцімто підпорядковує вищим, національним інтересам. Націоналізм – це кіч (а, варто нагадати, ступінь кічу можна вимірювати рівнем буденності своїх реакцій), а у сербсько-хорватській варіації націоналізм – це боротьба за першість біля лицитарського серця*.”

Бездумно – чи нажахано – дотримуючись вказівок ЦК (хоч і комуністиної влади Кіш не любив, і побоювався, і саме через звинувачення його, угорсько-сербсько-чорногорського єврея, в націоналізмі він і написав цитований есей, аби довести, що сам він не націоналіст), Кіш примітивізує націоналізм до тупого неграмотного шовінізму, який ми зараз можемо спостерігати на прикладі тих-таки сербів та росіян, чий показний “патріотизм” підживлюється лише ненавистю до Америки та Заходу загалом.

“Націоналіст, в принципі, не знає ні жодної мови, ні її так званих варіантів, не пізнає іншої культури – його це не переймає. Але не все й так просто. Якщо він і знає якусь мову, якщо таким чином як інтелектуал він і дотичний до культурної спадщини якоїсь іншої нації, великої чи малої, ті знання йому придаються хіба для вишукування аналогій – не на користь, звичайно, інших. Кіч і фольклор, чи фольклорний кіч, якщо вам так більше сподобалося б – це саме закамуфльований націоналізм, родюча нива націоналістичної ідеології. Розмах захоплення фольклором у нашій країні та світі має природу не людинознавчу, а націоналістичну. Наголошення на горезвісному «coleur locale»** – це також (якщо воно перебуває поза мистецьким контекстом, тобто не слугує мистецькій меті) один із видів прихованого націоналізму.

Таким чином, націоналізм – явище здебільшого негативне, це негативна категорія духу, оскільки ґрунтується на запереченні і живе запереченням. Ми не такі, як вони. Ми позитивний полюс, вони – негативний. Наші цінності – національні, націоналістичні – чогось варті лише у співвідношенні з націоналізмом інших: ми націоналісти, але вони теж, та ще й більші; ми вбиваємо, коли змушені, але вони вбивають більше; ми п’яниці, зате ж вони – алкоголіки; наша історія правдивіша порівняно з їхньою, наша мова – чистіша порівняно з їхньою. Не існує загальних естетичних, етичних чи будь-яких інших цінностей – усі вони відносні. І в першу чергу в цьому сенсі націоналізм – це регрес: достатньо бути кращим за брата чи родича, а все інше неважливо. Скочити трішки вище за нього, та й по всьому. Саме це називається страхом. Інші мають право нас і наздогнати, і навіть перегнати – нехай. Цілі націоналізму завжди досяжні. Досяжні, бо дріб’язкові. Дріб’язкові і негідні. Не треба старатися, не треба скидати каменюки з плечей, щоб досягати своїх власних висот. Достатньо лише перегнати того єдиного, такого подібного й такого відмінного, через кого вся ця гонитва й почалася.”

Протиставлення “ми – вони” насправді не відмінна риса націоналізму, а природний стан будь-якої людини, яка спримає світ лише з позиції егоцентризму, інакше вона не може відчувати й усвідомлювати, бо людина не має інших органів чуття, ніж свої, та іншого органу думок, ніж власний мозок.

Що ж до націоналізму, то любов до своєї нації чи країни не потребує підживлення ненавистю до іншого народу, натомість людина, яка протиставляє себе комусь та ненавидить когось – вже не націоналіст, а щось інше. Для Кіша ж націоналізм і ненависть – майже синоніми: “Можна сказати, що націоналіст не боїться нікого, крім свого брата. Але його вже боїться страхом екзистенційним, патологічним: будь-який успіх цього заклятого ворога для націоналіста – абсолютна поразка, загроза самому його існуванню. Позаяк націоналіст – боягуз і нікчема, то й не висуває собі більших цілей. Перемога над тим, кого вибрав собі у закляті вороги – абсолютна перемога. Через те націоналізм – ідея безнадії, світогляд можливої перемоги, виграш тут майже певний, а поразка ніколи не буває остаточна. Націоналіст же не боїться нікого, «нікого до Бога», а Бог його – Бог за його власними правилами, блідий родич Жиль, десь біля якогось стола, рідний його брат, такий самий немічний, як і він, «гордість фамілії», рідна кров, свідома й дисциплінована частина сім’ї і нації – невиразний тупуватий родич.

Таким чином, можемо сказати, що бути націоналістом значить бути особою без зобов’язань. «Легкодух, який не бажає визнавати свого боягузтва; убивця, який намагається подолати свою схильність до вбивства, неспроможний до кінця її придушити, але й не наважується вбити, хіба тільки крадькома чи з натовпу, або ж під час “праведної” війни. Вічно невдоволений, він ніколи не зважиться бунтувати через страх наслідків свого бунту» – ось образ і подоба згаданого Сартрового антисеміта. І звідки, питається, та малодушність, те «призначення», той розвій націоналізму в наші часи? Затиснутий ідеологемами, на маргінесах суспільного будівництва, розгублений і загублений між суперечливими догмами, нездатний до індивідуального опору, який для нього – табу, індивід опиняється у міжпросторі, у порожнечі, не бере участі в житті суспільства як суспільна істота, а від власної індивідуальності відмовляється в ім’я ідеології. Що йому залишається, окрім пошуків суспільної реалізації в іншій царині? Націоналіст – обмежений індивідуаліст, а націоналізм – обмежений (колективний) вияв того і такого індивідуалізму, ідеологія і антиідеологія…”

Чи вдалося Кішу розкрити сутність націоналізму, підстави його виникнення та причини існування? Ні. Чи має право його думка на висвітлення? Так. Поки що на цьому й зупинимося.

Володимир Криницький

Примітки:
* Особливе печиво, переважно у формі серця, національний кондитерський виріб хорватів і сербів (прим. пер.).
** Місцевий колорит (прим. пер.).

Поділитися:
  • 6
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    6
    Shares
* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір