Чи збережуть валлійці рідну мову?

«Українці на сході перейшли на російську? – дивувався якось у приватній розмові лондонський бюрократ із Міністерства закордонних справ. – Цікаво, як це можна було зробити з майже 50-мільйонною нацією? Ми тут із трьома мільйонами валлійців не можемо дати раду», – додав англієць, дозволивши собі політично некоректний жарт, вочевидь, покладаючись на приватність неформальної бесіди, яка відбулася в Лондоні кілька років тому.

За даними британського перепису 2011-го, у Вельсі 3,064 млн жителів – лише трохи більше від офіційного показника населення Києва. За життя сучасного покоління цей маленький край зазнав глибоких, важких, але й обнадійливих змін.

Наприкінці минулого століття Вельс майже цілковито втратив свою гірничу галузь і важку промисловість. Закриття шахт і заводів супроводжувалося масовим безробіттям та міграцією, але вимушена й болісна реструктуризація привела до формування більш диверсифікованої економіки і, зокрема, розвитку сектору обслуговування та туризму.

Український валлієць

Одним зі свідків і навіть дійовою особою цих змін у Вельсі довелося стати українцю Степанові Хріновському, який 1947 року зі спустошеної війною Австрії потрапив до маленького й тихого містечка з чудернацькою для українського вуха назвою Хланелі.

«Я сказав би, що валлійці трохи подібні до українців, – розмірковує він у хаті, зовні нічим не відмінній від сусідніх, але на український лад щедро прикрашеній усередині візерунчастими килимами. – Вони люблять співати. Історія в них така сама непроста із сусідами-англійцями».

«У родині моєї покійної дружини-валлійки, коли навідувався в гості, спеціально переходили на англійську, щоб я міг краще розуміти. У хаті чи в церкві всі спілкувалися валлійською, але офіційно повсюдно панувала англійська. Зараз усе інакше», – розповідає 88-річний Степан, який добре обізнаний із життям мешканців і господарством містечка.

Працюючи на заводі, він знаходив ще час та енергію, щоб 20 років поспіль виконувати обов’язки депутата міської ради, й відбув один річний термін на посаді мера Хланелі від Партії ліберальних демократів.

«За мене радо голосували, хоч я й не місцевий, бо ніколи нічого не насаджував. Завжди прислухався до того, що хотіли люди». Степан Хріновський десятиліттями був членом міської ради, не отримуючи жодної плати, окрім відшкодування 10% вартості телефонних дзвінків із дому.

Мешканці Хланелі переважно хотіли того, що хочуть люди в будь-якій країні, – це робочі місця з пристойною оплатою, щоб забезпечувати сім’ю, допомога з догляду за дітьми, якісна освіта, чисті та безпечні вулиці в містечку для нормального життя. Проте майже ніколи з порядку денного у Вельсі не зникало й інше питання: як зберегти ідентичність?

Зберегти власну мову

Попри давнє кельтське коріння валлійців, формування національної свідомості у Вельсі набуло найпомітніших рис аж у ХХ столітті. 1962 року новостворене Товариство валлійської мови гучно заявило про себе кампаніями зриву дорожніх вказівників і табличок із назвами вулиць англійською мовою. Водночас валлійці стали домагатися від органів влади обслуговування рідною мовою та наполягали на праві використовувати її на роботі. Тепер комісар із питань валлійської мови Мері Г’юз стверджує, що за час її роботи вона ще не мала нагоди застосовувати одне зі своїх повноважень: розглядати скарги на перешкоджання у втіленні права на вільне використання валлійської на території Вельсу.

Але, можливо, валлійці не такі вже й вимог­ливі. Або пані Г’юз погано працює, бо, наприклад, написи валлійською в Кардіфі можна помітити лише на офіційних установах та в громадських закладах. Більшість крамниць і ресторанів на головних торговельних вулицях столиці її переважно ігнорують. У кількох книгарнях на запит про книжки валлійською обіцяють їх знайти, але скаржаться на брак хороших сучасних видань. На розкладках преси в Кардіфі валлійськомовних часописів не побачиш.

Однак чи не забагато очікувань від Вельсу, маленького краю, який ніколи не мав державності (за винятком короткочасних експериментів, як у де­яких інших невеликих європейських народів) і в якому нині налічують лише трохи більше ніж 500 тис. носіїв валлійської мови?

Мері Г’юз називає досягненням те, що зараз 50% юних жителів Вельсу вважають своє володіння рідною мовою досконалим настільки, що можуть нею вільно спілкуватися. «Якщо подивитися на подібні показники до того, як була запроваджена система освіти валлійською (з 2011-го. – Ред.), то відсоток був би набагато нижчим. 50%, які сьогодні вважають, що можуть говорити вільно, – це дуже хороший показник. 30 років тому становище було зовсім інше», – зазначає комісар.

«Коли я навчався 15 років тому, – розповідає один із мешканців Кардіфа, – то в школах валлійську майже не викладали».

Мандруючи вуличками столиці Вельсу цієї осені, намагався почути її в розмовах між людьми, але не зміг. Працівниця кардіфської книгарні наштовхнула на додаткові порівняння з українськими реаліями, поскаржившись, що хотіла б більше використовувати валлійську, але соромиться, бо їй надто часто вказують на граматичні помилки та неправильну вимову.

Мері Г’юз більшу частину майже годинної зустрічі використала на роз’яснення, що впродовж майже 600 років валлійська мова була вилучена з офіційного вжитку згідно з умовами Акту про приєднання Вельсу до Англії 1536 року. «Валлійська дожила до ХХ століття лише тому, що зберігалася в побуті та церкві», – наголошувала вона.

Валлійці, не обтяжені державними посадами й політичними умовностями, у розповідях про минуле згадують, як їхніх предків ще не так давно за використання валлійської, наприклад, у школах карали, примушуючи носити на шиї таблички з образливими написами.

Лінгвістичний феномен

Валлійцям треба віддати належне. Маленький тримільйонний народ чимало досягнув, намагаючись зберегти свою самобутню культуру. Доля інших кельтських етносів сумніша. Сусідні ірландці хоч і вибороли державність, проте не спромоглися відродити власну мову, як це проголошувалося в політичних програмах, і вона животіє, перебуваючи в гіршому становищі, ніж валлійська. За даними 2006 року, з 4,2 млн ірландців лише для 3% ірландська була основною, яку вони використовували в повсякденному житті. Залежно від критеріїв сьогодні налічують від 20 тис. до 80 тис. носіїв ірландської мови.

У списку вимерлих кельтських мов – корнська (півострів Корнвелл в Англії), менська (острів Мен), бретонська (північ Франції). У Шотландії останній перепис населення виявив, що гельською нині володіє лише 58 тис. осіб. Іронія полягає у тому, що зараз в Шотландії більше говорять польською, ніж шотландською.

То чи допоможе валлійцям проголошення 2011 року валлійської мови офіційною? Степан Хріновський з висоти майже 90-річного досвіду каже, що легкого шляху він не бачить.

Богдан Цюпин

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…