Чому і як треба підтримувати українську мову

Кілька днів тому, у відповідь на чергове загострення публічної суперечки про те, чи є в Україні мовна проблема, Отар Довженко виклав свою позицію в десяти тезах, одна з яких постулює, що проблема таки є, а інші пояснюють, як її треба розв’язувати.

Ці посутні й добре сформульовані тези можуть стати фундаментом для, так би мовити, спільної платформи тих носіїв української мови, котрі бачать проблему в обмеженому вживанні цієї мови в різних суспільних ділянках, але не бажають розв’язання, заснованого на державному примусі та заборонах. Водночас, на мою думку, деякі тези або не досить чіткі, або не цілком слушні, зокрема коли беззастережно відкидають будь-яку участь держави, з чим велика частина прибічників ненасильницької українізації не згодна (як іще раз довело обговорення Довженкової статті у Фейсбуку). Тому я спробую запропонувати певні уточнення, доповнення й застереження до сформульованих тез, але розглядатиму їх не в порядку висловлення, а відповідно до важливості та внутрішньої пов’язаності – як я їх розумію.

Почну з питання про те, в чому саме полягає мовна проблема, якому Довженко чомусь не надає уваги, просто постулюючи, що проблема є (теза №2). Різні суспільні групи відповідають на це питання по-різному (в тім числі й цілком заперечуючи наявність проблеми), тож спільна платформа має спиратися на спільну відповідь: проблема в тому, що української мови в Україні замало. Тобто менше, ніж ми – ті, хто цю платформу ладен підтримати – вважаємо бажаним і, головне, справедливим. Тому проблема не в тому, що, скажімо, в Одесі на вулицях більше говорять російською, ніж українською, а що частка україномовних журналів у п’ять разів менша, ніж частка людей, що спілкуються українською вдома, де можуть вибирати мову самі – тоді як медійний ринок по суті позбавляє їх вибору. Бо якщо в першому випадку про несправедливість можна говорити хіба що з погляду історичної зумовленості сучасного стану, то в другому вона зумовлена очевидною нерівністю нинішніх можливостей україномовних і російськомовних громадян уживати своєї мови.

Уявлення про справедливий обсяг уживання української та російської мов у певних суспільних ділянках пов’язане, однак, не лише з чисельністю носіїв цих мов. Довженко наводить іще два важливі арґументи на корить того, чому української мови має бути якомога більше. Перший (теза №3) стосується української мови як цінності: «вона має особливе значення для цієї території і для людей, які тут живуть, і для її культури та державності». На мою думку, це ключова теза, яка, до того ж, залучає до лав прихильників ширшого вжитку української мови велику частину людей, котрі самі (поки що) розмовляють російською чи якоюсь іншою. Українська мова – не лише державна, а й національна, тобто мова нашої своєрідності й незалежності, і оскільки роль національної може виконувати тільки вона, то саме вона має бути й державною, як погоджується й багато російськомовців. Питання в тому, що конкретно ця роль української мови як державної та національної означає для вживання мов у тій чи іншій ділянці. Бо багато хто вважає, що українською має вітати з Новим роком президент, випускати новини Перший національний і, може, робити оголошення метро, а от до журналів, ресторанних меню та написів на пральних машинах її статус не має жодного стосунку, тому хай виробники пишуть, як хочуть, точніше, як споживачі купуватимуть.

Але Довженко обґрунтовує потребу розширення вжитку української мови ще й тим, що «домінування російської є джерелом небезпеки. Тому що Путін, Росія, захист русского міра і так далі» (теза №4). Мовляв, оскільки Росія розглядає російськомовних громадян України як своїх співвітчизників і завжди може використати турботу про їхні права як привід для втручання, то «розумною стратегією виживання для України – не держави, а країни і політичної нації, – є поступова ненасильницька реукраїнізація». Ця теза видається мені проблематичною: і щодо гаданої проблеми, і щодо пропонованого розв’язання. Хоча Путін справді «чіпляється» насамперед за російськомовців, за їх відсутності він би міг знайти іншу зачіпку, а головне, велика частина російськомовних громадян України чітко показала за останні півтора року, що не хоче мати з Путіним і його «русскім міром» нічого спільного. Визнаючи їхню російськомовність джерелом небезпеки, ми тим самим знецінюємо їхній вибір на користь України, а отже, начебто погоджуємося з Путіним, що межі його «міра» збігаються з межами вживання російської мови. Треба натомість визнати, що російська мова є однією з мов громадян України, а відтак ставити питання про справедливий обсяг її вживання – пам’ятаючи, що українська є не тільки «однією з».

Крім того, пропозиція рятуватися від «русского міра» реукраїнізацією водночас конфронтаційна й утопічна. З одного боку, з погляду міжгрупового діалогу непродуктивно пропонувати «їм» відмовитися від своєї мови, щоб «ми» могли зберегти свою – навіть якщо вона також почасти і їхня. З іншого боку, в сучасному глобалізованому світі мало людей цілком переходять з однієї мови на іншу, тим паче з інформаційно потужнішої й привабливішої в сенсі знайти роботу рідко переходять на комунікаційно обмеженішу, хай і, так би мовити, ідеологічно коректну, відповідну їхній ідентичності. Хоча за роки незалежності тисячі людей цілком чи майже цілком відмовилися від російської мови, мільйони цього не зробили й не зроблять. Російська інтервенція спонукала певну кількість російськомовців рішуче порвати з «мовою аґресора», але набагато більше носіїв цієї мови відкидають таку класифікацію і наполягають на суспільній леґітимності російської мови та її носіїв. Ми можемо називати таку позицію егоїстичною та непатріотичною, але це лише посилить їхню образу й затятість а, отже, міжгрупове протистояння.

Тому закликати треба не до відмови від російської мови на користь української, а до доповнення першої другою. До речі, це відповідає Довженковій тезі №6: «буде добре, якщо ваші діти знатимуть щонайменше дві мови, одна з яких – українська». Власне, переважна більшість українських громадян, зокрема більшість російськомовних, у відповідь на запитання соціологів погоджуються, що всі громадяни мають знати українську мову, й навіть заявляють, що самі вони досить вже знають її досить добре. Залишається «всього-на-всього» спонукати їх діяти відповідно до власних заяв, тобто добре вивчити мову й активно її вживати, замість посилатися на те, що «мне легче по-русски».

Це логічно веде до тези №5, яка, на думку Довженка, «має бути золотими літерами виткана на нашому прапорі: до вас особисто немає ніяких претензій. З вами все гаразд. Ніхто вас особисто українізувати не збирається. Ви говорите тією мовою, якою говорите. Так історично склалося, так є і це ваше право». Тобто «проблема не в людині, яка говорить російською, а в ситуації та чинниках, які її формують». Усвідомлюючи конфронтаційність проголошення проблемою певної групи людей, а тому загалом вітаючи Довженкове намагання уникнути конфронтації, я все-таки зважуся уточнити цю тезу, тобто обмежити чинність запропонованої індульґенції. Все правильно, коли йдеться про обивателя, не схильного відмовлятися від своїх зручностей, якщо цього чітко не вимагає закон, тобто ті, хто пильнує за його дотриманням. Або ж про свідомого російськомовного громадянина, для якого збереження чинного обсягу вживання його рідної мови важливіше за сприяння зміцненню позицій національної – якого такий громадянин навряд чи й хоче.

Але якщо ви згодні, що української мови має бути більше, то до вас є, скажімо так, побажання: допомагайте, щоб так сталося. Бо чинники діють через людей, і структурні переваги російської мови реалізуються за посередництвом людей, котрі через зручність, звичність чи якісь інші причини вибирають саме її. Тому прибічники розширення вжитку української мови мають сприяти йому своєю поведінкою – як виробники та споживачі мовних продуктів і мовних середовищ. Інакше кажучи, україномовці мають якомога рідше вдаватися до російської, а російськомовці, навпаки, не гребувати й не лінуватися говорити, писати, читати й слухати українською. Поки що, на жаль, саме україномовці виявляють меншу послідовність у виборі мови, що відбиває і водночас підтримує дію чинників, які зумовлюють перевагу російської. Цю небажану ситуацію треба змінювати нашими свідомими зусиллями, починаючи з привернення уваги до зв’язку між поведінкою окремих людей та ситуацією в суспільстві.

Тепер можна нарешті перейти від проблеми до розв’язання й звернутися до найконтроверсійнішої Довженкової тези, котру він недарма поставив на самий початок: «держава тут ні до чого. Мовна ситуація стосується суспільства, людей і спільнот, а завдання держави – вдосконалювати закони і дбати про те, щоб вони працювали. … Доручати державі щось регулювати і покращувати у сфері мови дуже небезпечно: вона й справді робить це бездарно, й довіри до неї ні в кого немає. Тому, коли ваша ласка, головною дійовою особою буде не держава, а активна частина суспільства, яка – доведено Майданом – може зібратися і щось змінити. Якщо бачить проблему.» Теза справді революційна, але, на жаль, хибна.

По-перше, держава просто не може усунутися від реґулювання мовної сфери, хоча б тому, що вона сама теж мусить уживати якоїсь мови чи мов, і цей мововжиток суттєво впливає на реалізацію мовних прав громадян. По-друге, держава суттєво впливає на поведінку громадян у недержавній сфері – не лише через безпосереднє реґулювання (як-от мовні квоти в ліцензіях приватних телеканалів), а й, не менш важливо, через створення знань і стимулів до використання певних мов, насамперед тієї, що має статус державної. Простіше кажучи, більшість недержавних практик, які сприяють ширшому вжитку української мови – від перекладених нею західних серіалів, що їх подивилися мільйони, до пластових гуртків, крізь які пройшли тисячі, – стали можливими великою мірою завдяки тому, що держава створила стимули до використання саме цієї мови (наприклад, ті ж таки квоти) або принаймні навчила неї людей, які потім могли вчити інших. Звичайно, в деяких випадках приватні ініціативи на вивчення й уживання певної мови відбуваються без державного заохочення, як-от у сучасній Білорусі, але й там вони нерідко спираються на створені за участі держави ресурси на кшталт словників, видань класичної літератури чи підготованих за попередньої влади фахівців.

Тому активна частина суспільства має не замінювати своїми зусиллями державні, а доповнювати їх – зокрема й підштовхуючи державу до одних дій і відштовхуючи від інших. Прибічники української мови мають домагатися від держави сприятливих для цієї мови реґуляційних актів – від Конституції до податкових пільг, квот і бюджетних асиґнувань, – обґрунтовуючи потребу таких підтримчих дій не лише дискримінацією української мови в минулому, а й її особливою цінністю для теперішнього та майбутнього. Здійснення таких підтримчих дій державою за сприяння громадськості – якщо чиновники та активісти пояснюють їх як створення умов для реалізації прав громадян та зміцнення позицій національної мови – буде менш конфронтаційним (а отже, більш відповідним Довженковій тезі №7: «Мови не повинні конкурувати»), ніж коли прибічники української мови боротимуться за кращі умови для неї порівняно з іншими. З цієї самої причини вважаю хибною тезу №8: «українській треба допомагати добровільно, інакше ми або її втратимо, або будемо приречені на державну політику українізації, яка до добра не доведе». Хто ладен добровільно допомагати хоч у чомусь і з усіх потреб вибирає насамперед або зокрема мову, той уже допомагає чи охоче відгукнуться, коли почує заклик. Усіх інших спонукати – не змусити, а стимулювати! – вживати більше української має держава, яку, своєю чергою, має підштовхувати до цього активна частина суспільства. Та й хтозна, чи без тиску громадськості держава взагалі вдаватиметься до якоїсь українізації.

А от тезу №9 – «середовище важливіше за контент» – я вважаю дуже слушною й ориґінальною, принаймні мені вона в українських мовних дискусіях іще не траплялася. Немає сенсу нарікати на брак (якісних) україномовних книжок, фільмів, комп’ютерних ігор тощо, мимоволі підтримуючи арґумент наших недоброзичливців, буцімто головна проблема української мови в тому, що нею нема чого почитати й подивитися. Натомість варто творити середовища, де люди можуть здобувати й підтримувати мовні навички та звички – зокрема й споживаючи, поширюючи та, якщо є змога, виробляючи якісні продукти. В цьому випадку я погоджуюся з Довженком, що «створення середовища має бути ініціативою небайдужих людей», а не держави, але все-таки хочу додати, що небайдужі люди можуть і мають вимагати від держави підтримки таких середовищ. Не адміністрування, звісно, а прозорого фінансування за результатами конкурсного відбору, однією з умов якого буде певний рівень україномовності – в межах підтримчих дій для національної мови.

Нарешті, до тези №10 – «люди повинні чіткіше артикулювати й частіше озвучувати свої побажання й потреби, що стосуються мови» – я застережень не маю. Дерзайте! Не лінуйтеся перемкнутися з дефолтної російської на українську версію сайту, на якому дивитеся новини чи прогноз погоди, вимагайте україномовного меню й обслуговування в ресторані, виходьте на мітинґи проти несприятливих для української мови законів. А також артикулюйте свої й доповнення й заперечення до цих та інших міркувань про те, як нам краще зробити так, щоб нашої мови довкола нас було більше та щоб люди говорили нею залюбки.

Володимир Кулик

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…