Андрій Ніковський: літературознавець, журналіст, політик

Про Андрія Ніковського, заступника голови Центральної Ради й міністра закордонних справ у 1920-1922 роках існує чимало літератури, але життєвий шлях, культурно-просвітницька й громадсько-політична діяльність, пов’язана з Одещиною, ще залишаються недостатньо дослідженими.

Справжня сила духу
завжди в опозиції до сили влади
і в завершенні протистояння завжди перемагає.
Василь Яременко

Нещодавно громадським об’єднанням “Одесі – 600” до 100-річчя національної революції 1917—1921 років випущено календарики з портретами відомих діячів революції на Одещині.

Про багатьох з них видано книжки, надруковано статті в газетах чи журналах, захищено дисертації. Про Андрія Ніковського, заступника голови Центральної Ради й міністра закордонних справ у 1920-1922 роках (цього року виповнюється 75 років з часу його трагічної загибелі від голоду й холоду в блокадному Ленінграді) теж існує багато досліджень. Але життєвий шлях, культурно-просвітницька й громадсько-політична діяльність, пов’язана з Одещиною, ще залишаються недостатньо дослідженими. Це випливає з того, що прізвище Ніковського серед змінених після декомунізації назв вулиць, на жаль, відсутнє на Одещині.

Народився Андрій Васильович Ніковський 14 жовтня 1885 року в болгарському селі Малий Буялик Херсонської губернії (тепер Іванове Лиманського району на Одещині) під час батьківського бурлакування по панських маєтках.

Його батьком був Василь Євстафійович Ніковський, міщанин з Очакова, а мати Ірина Опанасівна – проста селянка з-під Березані на Миколаївщині. Дитинство Андрійка минуло у селі поблизу Очакова, “в голому, сухому як перець степу, над півсолоною Березанською затокою Чорного моря”.

Коли хлопчику виповнилося сім років, помер батько. Невдовзі мати вдруге вийшла заміж і переїхала до Одеси. Одна з адрес, за якою проживала нова сім’я, був будинок за номером 62 по вулиці Успенській.

Спочатку Андрійко навчався у народній школі, а після її закінчення протягом року допомагав вітчимові — працівникові лазні, а у вільний час готувався до вступу в гімназію. Це вдалося йому без особливих зусиль. За спогадами Ю. Лавріненка, цьому посприяв син одеського ювеліра М. Елік, який звернув увагу на хлопчика, що стояв перед вітриною магазину, і на запитання, що він тут робить, відповів: “Вчуся, дядечку, читати”. Зворушений пан допоміг хлопчику здобути освіту – він готував Андрійка до вступу в гімназію, підтримував під час навчання й допоміг вступити до університету.

Навчався Андрій у 5-й одеській гімназії, з 14 років почав заробляти репетиторством. Закінчив гімназію у 1905 році (разом з майбутнім нобелівським лауреатом Бардахом), з атестата видно, що найцікавішими предметами були географія, математична географія і фізика. Можливо, інтерес до природничих наук став вирішальним при вступі на природниче відділення фізико-математичного факультету університету в Одесі. Після закінчення першого курсу, перебуваючи під впливом українського середовища, у першу чергу одеської “Просвіти”, Андрій Ніковський переводиться на слов’яно-руське відділення історико-філологічного факультету.

Молодий студент під керівництвом професора Б. Ляпунова, брата відомого математика А. Ляпунова, працює над розробкою наукової теми історії руських говірок на основі “Малоросійських оповідань” І. Квітки-Основ’яненка й зв’язку з мовою давньоруських пам’яток. Досліджуючи цю тему, Андрій 1910 року здійснив діалектологічну експедицію поблизу Хотина Бесарабської губернії (тепер Чернівецька область), де робив записи місцевої української говірки. Під час експедиції захворів на малярію, через що не встиг обробити зібраний матеріал. Одеський краєзнавець А. Гриськов згадує про цей період життя молодого студента в статті про Є. Чикаленка, який запропонував Ніковському разом з дружиною пожити деякий час в його садибі в Перешорах, чим подружжя з радістю скористалось наступного року.

На прохання професора Ляпунова керівництво факультету подовжило термін навчання А. Ніковському ще на рік для закінчення розпочатої роботи. Навесні 1912 року навчання в університеті закінчилося, але диплому А. Ніковський не отримав через відмову складати останній іспит, оскільки за наявними оцінками він міг отримати диплом ІІ ступеню, який не давав права складати магістерські екзамени. Тому він вирішив перенести складання іспитів на наступний рік, обмежившись отриманням залікового свідоцтва, яке давало право викладати у гімназіях.

Молодість А. Ніковського припала на той час, коли після революції 1905 року в Російській імперії було частково знято заборону на українське слово й почали виходити національні видання та створювались нові осередки українського життя – клуби, гуртки, товариства. Андрій Васильович багато часу й енергії віддавав роботі в одеській “Просвіті”, де був членом правління, секретарем і бібліотекарем. Саме Ніковський займався впорядкуванням бібліотеки, викупленої у вдови колишнього лідера одеської “Громади” Л. Смоленського. На початок 1908 року в бібліотеці нараховувалось більше двох тисяч книг. Активна громадська діяльність А. Ніковського сприяла тому, що Андрій став делегатом від Одеси на Всеслов’янському студентському з’їзді, який проходив у червні 1908 року в Празі.

Наприкінці 1908 року Сенат видав указ, згідно з яким діяльність українських просвітніх організацій визнавалася такою, що “загрожує громадському спокою”. Наступного року одеську “Просвіту” було закрито. Після цього Андрій вступив до одеської студентської громади, де вів курси мови й письменства в таємних гуртках для одеської молоді. Також він взяв участь у створенні Українського клубу й товариства “Українська хата”, в яких виступав з рефератами про українську літературу.

У серпні 1908 року А. Ніковський одружився зі слухачкою Вищих жіночих курсів Наталією Христо, тоді ж сприяв виданню першої книжки молодої письменниці Галини Журби “З життя” у друкарні своєї тещі Софії Христо. В листопаді 1911 року відкриває книгарню “Діло”, яка розповсюджувала українську літературу, займалась передплатою та продажем газети “Рада”. Керувала книгарнею дружина Наталя Дмитрівна.

У 1910 р. було засновано міжпартійне об’єднання під назвою “Товариство українських поступовців” (ТУП). В Одесі діяли два осередки: “Стара Громада” (на чолі з М. Комаровим) і “Молода Громада” (на чолі з С. Шелухіним), членом якої був і А. Ніковський. 1911 р. його було обрано делегатом від цієї організації на з’їзді ТУПу в Києві. Саме тоді Є. Чикаленко запропонував йому на час відпустки заміняти редактора “Ради” М. Павловського. З документів жандармського управління Одеси стало відомо, що в жовтні 1912 р. А. Ніковський намагався заснувати в місті нову україномовну газету “Народня справа”. У цей час вийшли друком його перші літературознавчі праці “Українська література й кріпацтво”, “Вічна казка”.

Після повернення до Одеси молодий випускник університету почав працювати викладачем російської словесності в двох одеських жіночих гімназіях Е. Вісковатової (на розі вулиць Богдана Хмельницького й Степової, зараз у будинку розташоване Одеське професійно-технічне училище машинобудування) та О. Белен-де-Балю (на розі вулиць Канатної і Успенської, зараз це ЗОШ № 39). Працювати доводилося по 12-13 годин на добу, але це забезпечувало стабільний і доволі значний прибуток. Проте влітку 1913 р. він, не зважаючи на запрошення керівництва гімназій до подальшої співпраці, прийняв запрошення Є. Чикаленка стати постійним редактором “Ради”, яку очолював з 1 липня 1913 року до її закриття 20 липня 1914 року через початок Великої війни.

Як тільки навесні 1915 р. було знято заборону на українське слово, одразу ж почалося збирання матеріалів для нового українського журналу, що мав виходити в Одесі. Його задумували як вісник письменства, науки й громадського життя, нове видання дістало назву “Основа”.

А. Ніковський взяв на себе обов’язки видавця і головного редактора, а практичну роботу, пов’язану з друкуванням часопису, вели його одеські приятелі І. Гаврилюк і В. Буряченко. Упродовж 1915 року вийшло три числа цього єдиного на той час україномовного журналу. В тяжких умовах війни журнал виходив із величезними труднощами, зумовленими нестачею паперу, дорожнечею, а головне – цензурними утисками, штрафами або й забороною видання. Приводом закриття “Основи” стала стаття С. Єфремова “З хвиль життя”, що мала досить категоричний характер. У листі від 6 лютого 1916 р. В. Буряченко, відповідальний секретар журналу, запропонував А. Ніковському видати в Одесі альманах під тією ж назвою або під іншою, і розіслати усім передплатникам. Таким чином, фактичним продовженням “Основи” стала збірка “Степ”, що була останнім, четвертим числом журналу.

У роки війни А. Ніковський перебував у Києві, зрідка навідуючись до Одеси в родинних і видавничих справах. Але подальший період життя вже мало пов’язаний з містом Андрієвої юності. Після Лютневої революції Андрія Васильовича обрано товаришем (заступником) голови Центральної Ради. З приходом німців він на знак протесту вийшов зі складу Ради, був одним з організаторів антигетьманського заколоту, але до складу Директорії не ввійшов.

Коли повернулися більшовики, спочатку переховувався, а потім підробив документи на ям’я Йосипа Степановича. Після вступу в місто Денікіна Андрій Ніковський знову працював у газеті “Рада”, потім — у “Промені”.

Тривале перебування в Києві пов’язане з тим, що в листопаді 1918 р. померла дружина, залишивши дітей у віці 3 і 5 років, доньку Галю і сина Володимира, якого друзі любовно звали Лодиком. З присвятою “ясній пам’яті” дружини наступного року в Києві вийшла його книжка “VITA NOVA”, яка містила літературознавчі есе про творчість кількох молодих талановитих поетів-новаторів.

Коли в 1920 р. війська Директорії разом з поляками покинули столицю, Андрій Васильович встиг попередити про негайну евакуацію Галину Журбу, виїхав до Вінниці (залишивши дітей у Києві), де йому доручили очолити міністерство закордонних справ. На цій посаді він пробув два роки, а у відставку пішов через конфлікт з Головним Отаманом – Андрій Ніковський виділив вдові Петра Болбочана Марії сімнадцять тисяч австрійських марок, а це дуже не сподобалося Петлюрі. З цього вчинку видно, що Ніковський не тримався за посаду будь-якою ціною, порядність для нього була вище за все.

У жовтні 1924 р. А. Ніковський повернувся на батьківщину завдяки клопотанням С. Єфремова, який весь цей час наглядав за дітьми Андрія Васильовича. Спочатку Ніковський оселився у Єфремова, через кілька місяців найняв кімнату, куди переїхав разом з родиною. Здавалося, життя почало налагоджуватися, але в 1929 році його заарештовують, звинувативши в причетності до Спілки визволення України.

Після показового процесу в Харкові Ніковського засудили на 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення громадянських прав.

21 квітня 1940 року, відбувши покарання, Андрій Ніковський оселяється у доньки в Ленінграді – Галина на той час була дружиною військового моряка. З початком блокади міста доньку з онукою відправили в тил, а Андрія Ніковського як колишнього “ворога народу” залишили в місті, де він і помер від голоду й холоду. Там його востаннє бачив Юрій Меженко, який навіть не міг поділитися своєю мізерною пайкою з безправним А. Ніковським. Точна дата смерті Ніковського залишилася невідомою.

Поховано Андрія Васильовича Ніковського в братській могилі на Піскаревському кладовищі Санкт-Петербурга.

Василь Вельможко
краєзнавець

* * *
Отримуйте новини там, де вам зручно:
Facebook / Твіттер / Український простір




Loading…