Ні, не все одно. Якби було все одно, то чехи давно б уже перейшли на німецьку мову, адже вона ще в позаминулому столітті повністю опанувала чеські міста й переможно захоплювала села.

Якби було все одно, то поляки не повертали б польську мову в свою повністю зросійщену на початку минулого століття Варшаву, євреї б не відроджували з такими зусиллями своєї вже мертвої стародавньої мови — івриту. Якби було все одно, то росіяни в Україні давно б уже заговорили й українською мовою.

А недавно я натрапив на моторошне повідомлення, що 1951 року за вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студентів Харківського університету за відмову складати іспити російською мовою. І це називається “всё равно”?

Пригадаймо, що було ще так недавно і все-таки давно, бо минуло понад двадцять років. Пригадаймо, як це пригадав відомий письменник Анатолій Дімаров: “Говорітє на чєловєчєском язикє!” — чув не раз, пробуючи звертатися українською мовою. А бувало, що й обзивали бандерівцем. І я поволі-поволі привчився відповідати на російську російською і щиро заздрив грузинам, азербайджанцям, вірменам, узбекам, які не соромилися розмовляти поміж собою рідною мовою на Хрещатику чи в магазинах. А ти — заговориш по-українському, і на тебе весь вагон оглядається, як на розцяцькованого пір’ям зулуса. Принизливе відчуття чужинця на рідній землі”. А ми й досі… І досі справедливі Шевченкові болючі слова: “І всі мови слов’янського люду — всі знаєте. А своєї дастьбі…”

Така була державна політика. Пригадаймо рядки з грізної постанови 1983 року тодішнього найвищого органу влади: “Добиватися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов’язком кожної молодої людини”. Добивалися й добивали мову аборигенів, тобто українську…

Рідна мова — це найбільше багатство і народу, й кожної людини. Вагу рідної мови розуміли ще ті, кого ми спогорда вважаємо далекими від цивілізації. “Наші матері, — свідчив свого часу представник одного з індіанських племен Америки, — витрачають щодня по дві години, навчаючи дітей правильно говорити мовою племені. Дорослий індіанець, який не володіє своєю мовою з абсолютною правильністю, фактично стає безправним: йому не дозволяють говорити при людях, щоб його мовні хиби не передалися слухачам, особливо дітям. Через те наші матері витрачають величезну кількість часу, домагаючись ідеальної точності у відтворенні нашої дуже складної граматики”.

Саме рідна мова, мова рідного народу й рідної землі, помножує інтелект людини, підносить її духовно. Бо ж не єдиним хлібом живе людина, а й словом Божим. І як тут не пригадати сказане Шевченком про нашу мову: “Знать, од Бога і голос той і ті слова…”

“Коли хочеш грошей, та ще й слави, того дива, співай про Матрьошу, про Парашу, радость нашу”, — підохочували Тараса Шевченка такі собі “доброзичливці”. Але він не спокусився на лакомство нещаснеє, не зрікся рідного слова: “Теплий кожух, тільки шкода — не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите”. З п’ятнадцяти років Шевченко не з власної волі опинився в російськомовному середовищі: пан Енгельгардт, Петербург, десять років солдатчини, знову Петербург (“в неволі виріс між чужими”). У дорослому віці тільки три роки довелося йому пожити в Україні, де міг чути живу рідну мову. Навіть писати починав був російською. Але геніальним і всесвітньо відомим став тому, що всупереч усім знегодам і спокусам творив мовою свого народу і ради свого народу.

Панас Мирний у силу тогочасних умов мусив змалку користуватися чужою, російською мовою. Свій щоденник у неповні шістнадцять років почав писати російською мовою. Та вже третього дня задумався: “Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено… “Кобзарь”, и тот изуродован. Несчастная Украина… Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой”. І справді, наступного дня в щоденнику він записує вже рідною, українською мовою: “Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови”. Від того часу й до кінця свого життя Панас Мирний пише тільки українською мовою — романи, повісті, оповідання, статті. І його в світовій літературі ставлять нарівні з Емілем Золя.

У російськомовному середовищі починали своє життя й такі видатні письменники, як Борис Грінченко (батько — офіцер царської армії, мати — росіянка), Олександр Олесь, Володимир Сосюра, Борис Антоненко-Давидович, та й хіба тільки вони? Але перебороли чужу московщину й стали видатними діячами української культури. І їхні твори аж ніяк не провінційні, вони світового рівня. Тільки мову, якою вони писані, “доброзичливці” всіляко намагалися й намагаються загнати в глухий провінційний кут. Володимир Сосюра пізніше згадував: “Один мені казав: — Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче відповів: “Сопілка” мені дорожча від тисяч королівських флейт”.

Не провінційна наша мова. Вона одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу, якщо нею природно звучить і Біблія, і Гомер, і Данте, і Шекспір, і Міцкевич, і Пушкін. Щоб у цьому переконатися, перечитайте ще раз Тараса Шевченка, збагніть Івана Франка, заглибтеся в драми й вірші Лесі Українки, в поеми Максима Рильського, в неповторну прозу Михайла Коцюбинського, Івана Багряного, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, в іскрометну поезію Дмитра Павличка. Загляньте в сучасні українські книги й журнали (яких удень із свічкою важко знайти, бо наклади їхні мізерні: для українського слова коштів нема). Скільки там філігранно виписаних чудових творів! Українською мовою укладено й видано 1973 року першу в світі “Енциклопедію кібернетики” (два томи, 1158 сторінок). Через два роки її перекладено російською мовою. І термінів, і спеціальних виразів для неї повністю вистачило в нашій мові.

Доки в народу існує рідна мова, доти існує й народ. Заберіть у народу його мову — і не стане народу. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом із ними і їхні неповторні культури, їхні звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Українська нація збереглася, бо зберегла свою дбайливо творену мільйонами її синів і дочок протягом століть рідну мову.

Іван Ющук

Поділитися:
  • 22
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    22
    Shares

Leave a Comment